www.ji-magazine.lviv.ua

Микола Рябчук

Нам ніколи не казали, що справжня демократія – це лібеаральна демократія. Лише тоді вона має сенс. Без лібералізму, як я вже казав, демократія перетворюється на канібальську демократію. Чисто егалітарне явище, що дає широкий простір для популізму.

У другій частині (перш частина бесіди тут ) обговорюємо апорії української національної тожсамості (ох, ця вічна тема!) під впливом політичних та культурних чинників останніх років, взаємозв’язок тожсамості та владних інститутів у контексті революцій, а також як сучасні ідентифікаційні практики наснажуються з класичних ідей свободи, демократії чи квазірелігійних смислових структур. Про те чому міф не вмер, чи існує ліберальна традиція в Україні, а також, як категорії політичної філософії залежать від мови, яка їх генерує. М. Рябчук також вперше публічно підіймає завісу перед своєю майбутньою книгою, над якою наразі працює у США. 

З Миколою Рябчуком розмовляв Володимир Шелухін:   

Протягом лекції Ви зупинялися й на застереженні стосовно «канібальської демократії» супроти якої важливим є не лише формальне право представницької більшості, але підставові цінності, що забезпечують консенсус. Умовно кажучи, шотландець має А. Сміта, англієць знає, що може читати Д. Локка, Д. Бентама, Д. С. Мілля чи Г. Спенсера. Чи має лібералізм традицію в Україні чи, перефразовуючи класика, маємо хіба «Драгоманова й додатки»? Себто принагідно ліберально мислячих інтелектуалів?

Ви задали провокативне питання (посміхається). Бо за Вашою жорсткою логікою я справді мав би сказати, що в нас є хіба «Драгоманов і додатки».

Навпаки, суб’єктивно я сподіваюся, що Ви скажете зовсім інше (сміх).

Дивлячись як до цього підходити. З одного боку, розумію, що в нас об’єктивно не могла розвинутися якась цілісна систематична школа – філософська взагалі, не лише ліберальна чи консервативна. Просто школа. Не було умов, аби ця школа могла існувати. Знову ж таки, не було інституцій, яких в колоніальних умовах не було й не може бути. Але в нас безумовно є «Драгоманов і додатки», це абсолютно блискучі додатки. Сам Драгоманов – потужний мислитель, який на мій погляд недооцінений досі. Той же Іван Франко, в якого є блискучі соціально-політичні праці – це ліберальний мислитель, очевидно з лівим ухилом, від якого він поступово відходив. Але, насамперед, це був ліберальний мислитель. Або ж Іван Лисяк-Рудницький. Сьогоднішнє інтелектуальне середовище в кращих своїх зразках ліберальне. Попри різні відтінки, пропагуються ліберальні ідеї. Професійний філософ Мирослав Попович[1] – класичний ліберал, літературознавець Іван Дзюба[2]чи історик Ярослав Грицак, покійний Василь Лісовий[3].

В одному з інтерв’ю Дзюба позиціонував себе як соціаліста-ревізіоніста, кшталту прихильника «Празької весни» й «соціалізму з людським обличчям»

Ну, гаразд. З лівим ухилом (посміхається).

Чи можна слабкий вплив ліберальної доктрини в Україні пов’язати зі схильністю людей піддаватися маніпулятивним стратегіям?

Так, я про це говорив у тій доповіді про яку Ви згадали. Нам бракувало ліберальної течії в суспільній думці, зокрема, приклався до викорінення будь-якого лібералізму комунізм. Комуністична ідеологія не заперечувала демократію, принаймні як нормативну цінність.

Як лексему?

Так, як лексему. У комуністів вона мала інші інтерпретації, але саме слово не було прокляте, воно мало позитивні конотації й вони збереглися. Легко їх підтримувати й до них звертатися. Хоча обзивають декого за російською традицією «дермократами». Проте, якщо подивитися на опитування громадської думки – більшість людей все ж таки схильні підтримувати ідеї демократії. В якій формі – це вже інше питання, але сама ідея «демократії» викликає позитивний відгук. Але відсутність ліберального аспекту в ідеї демократії – згубна. На жаль, в Україні це особливо відчувається.

Нам ніколи не казали, що справжня демократія – це ліберальна демократія. На Заході домінує не просто демократія, але ліберальна демократія. Лише тоді вона має сенс. Без лібералізму, як я вже казав, демократія перетворюється на канібальську демократію. Чисто егалітарне явище, що дає широкий простір для популізму. Саме промоція лібералізму мені видається дуже важливою в українських умовах для того, аби надати нормального виміру й нормальної вартості демократії. Лібералізм пояснює, що є певні невід’ємні, абсолютні цінності, абсолютні свободи, права, що невіддільні від людського життя. Жодна демократія не може їх скасувати, жодне рішення більшості. Як я говорив, право на життя, право на свободу, право на власність.

Якщо подивитися на опитування громадської думки – більшість людей все ж таки схильні підтримувати ідеї демократії. В якій формі – це вже інше питання, але сама ідея «демократії» викликає позитивний відгук.

Як би сказали класики – «природні права».

Так, вони є абсолютними. До речі, англійська мова розрізняє дуже чітко rights, liberties and entitlements. У нас всі ці речі звалені до купи: «право» на працю, «право» на освіту чи охорону здоров’я – це не є право. Це entitlements[4] – певний привілей, котрий може бути, а може й не бути, залежно від низки обставин. Право – це право на життя.

У квітні минулого року Ви опублікували есей[5], де знову повернулися до палко дискутованої концепції «двох Україн», вкотре застерігши від зведення її до уявлень про «мовні» чи «крайові» розподіли, але ведучи мову про ціннісні розмежування. Яка доля чекає на «креольські» групи в Україні після Євромайдану? Їхня лояльність до України як європейського, модерного проекту ситуативна чи є підстави сподіватися, що це певним чином інституціоналізується?

Це справді важке питання й складно дати на нього однозначну відповідь. Мушу бути певною мірою пророком, аби відповісти на нього. Але я дуже радий, що Ви помітили те найважливіше, що я хотів сказати й те, що у квітні повторив у тій статті. «Дві України» для мене – це, насамперед, два проекти, дві ідеологічні моделі, у цьому сенсі можна так само говорити про «дві Росії» та «дві Білорусі», лише в інших пропорціях. У нас «дві України», принаймні до Євромайдану були “fifty-fifty”, а в Росії 1:9. Росія «західників» чи «демократів», умовно кажучи, десять процентів, а тих «слов’янофілів» чи «євразійців» – дев’яносто. Подібна пропорція в Білорусі. В Україні пропорція 50/50 змінилася, позаяк було дві революції й почасти тому, що відпала частина найбільш совєтофільських регіонів. Коли ми говоримо про соціологічні дані, то не враховуємо ні Криму, ні окупованої частини Донбасу.

Соціологія показує великий зсув, але він зумовлений саме супровідними демографічними змінами. Реальний зсув, у ціннісних поняттях – менший, але він теж є. Я не вірю, що люди можуть кардинально змінити свої погляди, але зменшення підтримки до одного не трансформується в крайню протилежність. Ті люди, що були неприхильними до НАТО не стали його прихильниками, але зсунулися до проміжного варіанту, ставши прихильниками нейтрального статусу. Теж саме – прихильники євразійської інтеграції не стали прихильниками європейської інтеграції, але вони стали на проміжну позицію. Але безумовно зміни відбуваються й вони є очевидними. Я ще раз мушу уточнити, що для мене «креольськість» не є етнічною категорією. Для мене це поняття ідеологічне, в яке я вкладав амбівалентне ставлення до України, українського проекту та українськості.

Для креольської позиції властива політична лояльність, водночас різною мірою проявлений скепсис до мовно-культурного проекту. Креоли підтримують незалежність, як у тій же Латинській Америці, як нащадки іспанців чи асимільовані тубільці, насамперед нащадки іспанців – вони підтримують незалежність своїх країн, це їхня батьківщина. Але мало в кого з них виникли сентименти до мови чи культури кечуа, хіба в ритуальних, фольклорних цілях. Якийсь фольклорний фестиваль можна провести для індіанців. Але будувати Перу на основі мови кечуа вони не будуть, хоча формально там мова кечуа має статус другої державної, як і в Болівії. В Україні ситуація трішки інша – в нас інша культурна межа. Мене не дивує політична лояльність. Ця частина суспільства так само сприймає Україну за свою батьківщину й так само готова її боронити. Це передбачувано, якщо враховувати досвід тої ж Латинської Америки чи Сполучених Штатів. Вони говорили англійською чи іспанською, але воювали з колонізаторами, котрі теж говорили англійською чи іспанською. Спрацьовують економічні інтереси й інші чинники.

Проблема дійсно полягає в тому, як Ви її сформулювали: що буде далі? Чи політична лояльність вплине на лояльність мовно-культурну. Не йдеться навіть про українізацію. Йдеться про елементарне визнання, що було триста років колоніалізму, були структурні чинники, що поставили «аборигенну» частину суспільства в гірші умови. Це була менш урбанізована частина суспільства, а отже бідніша, з меншим доступом до різноманітних каналів економічного, культурного та іншого штибу. Насамперед, потрібне розуміння цього, визнання цього, а далі – розуміння необхідності певних підтримчих дій, певного протекціонізму. Чого немає з того, що я бачу в «креольському» середовищі. Послуговуючись цим терміном, я не надаю йому жодного пейоративного значення. Вони не заперечують, що українська мова – це важливо, але в них домінує підхід “laissez-faire”. «Хто Вам заважає? Вам ніхто не заважає – говоріть, як хочете». Тобто вони ігнорують всі структурні чинники та інституційні механізми.

Вважаючи, що це просто індивідуальний вибір, право.

У приватному житті – так, але у суспільному, у всіх формальних стосунках це має бути формалізовано. Це певний парадокс для російських та українських націоналістів, але Рябчук не є противником двох офіційних мов, принаймні в окремих населених пунктах. Не областях, а саме населених пунктах. Зрозуміло, що для такої двомовності – справді цивілізованої, європейської, а не лицемірної совєтської – потрібна її максимальна формалізація. А полягає вона у тому, що скрізь, де функціонує двомовність, службовці повинні однаково добре володіти обома мовами. Закон про двомовність не можна впроваджувати без атестації чиновників на знання обох мов, без закону, який зобов’язував би їх відповідати клієнтові його мовою. Мусить бути жорстка система прийняття, звільнення з роботи, атестації. Тільки тоді в окремих місцях можна справді впроваджувати так звану «офіційну двомовність».

Йдеться про елементарне визнання, що було триста років колоніалізму, були структурні чинники, що поставили «аборигенну» частину суспільства в гірші умови.

Повертаємося до інститутів.

Так, до інститутів. Причому, вона має бути в конкретному населеному пункті, а не області загалом. Той факт, що Одеса переважно розмовляє російською не означає, що вся Одеська область повинна розмовляти російською й вся область має підлаштовуватися під Одесу. Це має бути суто на рівні населеного пункту, а не області, регіону. Ми повертаємося до інституцій і формалізацій. І тут велике питання: «Що буде?». Чи ця політична лояльність трансформується в більшу лояльність, толерантність, ліберальність до української культури. З українського боку, з боку цього «аборигенного», безумовно зміни відбулися. Я їх бачу. З’явилося розуміння, що креоли – це теж наші співвітчизники. Питання сумнівів зникло, сьогодні мало хто ставить питання, що це якісь «яничари», «потенційні зрадники» та «п’ята колона». Ця риторика вмерла.

Але чи такі зміни відбулися з другого боку – поки не знаю. Той факт, що такі люди, як Аваков, не вважають за необхідне «снизойти» до мови «тубільців» – тривожне явище. Мене не цікавить, як він розмовляє приватно, але для нього, як державного службовця це має символічне значення. Зрештою, ця легкість з якою надають громадянство. Добре, розумію – є винятки, але в нас немає закону, який би регламентував це дуже чітко й обумовлював знання української мови, хоча в усіх країнах, так званих «цивілізованих країнах» – це є. Не можна отримати французького чи якогось іншого громадянства не знаючи французької чи іншої мови, не склавши певних іспитів на знання конституції, мови, історії країни.

Якщо спробувати вибудувати лінію правонаступництва між Помаранчевою революцією та Євромайданом: що між ними спільне й що відмінне?

Відразу скажу з чим не погоджуюся – ніби в Помаранчевій революції була виразна етно-національна компонента, а в Євромайдані було більше громадянського. Я не бачу цієї відмінності. І перша, й друга революції були насамперед громадянськими актами. Одна й друга мали компонент національно-визвольний, тому що в нас ця проблема досі не вирішена. Усі східноєвропейські революції мають, умовно кажучи, три компоненти й три рушійні сили, перефразовуючи класиків марксизму. Тобто, є безумовно соціальний момент. Всі вони, починаючи від оксамитової революції в колишній Чехословаччині, польських виступів «Солідарності», мали соціальний компонент. Всі люди невдоволені цією системою. Чи комуністичною, чи олігархічною.

Дуже сильний соціальний ухил, який був поруч із демократичним – більше свобод тощо, й всі мали національно-визвольний характер. Всі вони хотіли «геть від Москви». Від тої «опіки». Це все було й у Будапешті, Празі, Варшаві й у Києві у 2004 р. та у 2013 р.. Всі три компоненти були, всі три рушійні сили. Були соціалісти, анархісти чи популісти, що пропагували соціальний аспект, домінували демократи й були сильними націоналістичні, національно-визвольні рухи в усіх випадках. Тут я не бачу принципової відмінності.

Одна й друга революції були спрямовані на вирішення тих проблем, які не були вирішені в 1991 р.. У 1991 р. в Україні відбулася незавершена революція. У нас не відбулося того, що відбулося в Центрально-Східній Європі. Тож, довелося наздоганяти: один раз, другий, можливо ще й третій доведеться. Це «навздогінні» революції, тому вони подібні. Вони відрізняються тим, що Євромайдан передбачав потужнішу мобілізацію, хоча й стихійну. Помаранчева революція готувалася, всі знали, що відбуваються фальсифікації виборів. Євромайдан виник стихійно, спонтанно.

Відбулася ескалація конфлікту й насильницька революція. Саме тому, що мобілізація низів була потужнішою, можна було очікувати більш радикальних змін. Насильницькі дії спонукають до вищих вимог, вони ставлять вищу моральну планку і перед елітами, й перед суспільством. Є певна відповідальність перед загиблими. Можна очікувати радикальніших змін і я вірю, що вони відбудуться. Бо Помаранчева революція не принесла ніяких істотних трансформацій. Відбулося повернення до кучмівської системи лише в умовах розподілу влади. Той самий кучмізм лише з двома владними гілками, що воювали одна з одною.

Наразі відбувається теж саме, бо команда і президента, і прем’єра – це люди старого гарту, які найкомфортніше почувалися би в кучмізмі й які би хотіли його відтворити сьогодні. Але це вже неможливо. Цього не вдалося й помаранчевим зробити. Вони просто знищили самі себе. А ці того не можуть, бо й суспільство не приймає, і міжнародні наші «спонсори» цього ніколи не допустять. Врешті, сама військова ситуація не дозволяє перейти до цього «кучмівсько-олігархічного плюралізму». Наші еліти пекельно нічого не хочуть змінювати, але вони змушені це робити. Вони плачуть, але змінюють, ридають, але впроваджують реформи. Саботують їх, перекручують, халтурять, але впроваджують. Все ж таки, те що робиться – робиться на краще.

Насильницькі дії спонукають до вищих вимог, вони ставлять вищу моральну планку і перед елітами, й перед суспільством.

Здатність людей до самоорганізації вражає, але якщо Майдан лишиться єдиним джерелом легітимації влади чи не буде в нас проблем на перспективу?

Я не знаю чи можна так сказати, що це «єдине джерело легітимації», бо все ж таки величезний успіх України, вважаю, полягав у тому, що Майдан передав владу легітимним органам влади. Україна дуже швидко перейшла від тої вуличної політики – до парламентської. У сенсі легітимності процес був максимально наближеним до ідеалу. Вибори були проведені швидко, демократичні та цілком вільні. Можливо, Ви маєте на увазі щось інше. Моральну легітимність? Бо політично, інституційно тут все ОК.

Я мав на увазі дещо інше. Скажімо, Петро Порошенко вдало скориставшись у своїй кампанії з військової ситуації, успішно виграв вибори в першому турі з дуже високими показниками, що цілком підтверджують його легітимність як демократично обраного главу держави.

Так.

Водночас, щойно влада формується, її авторитет падає нижче плінтуса. Люди незадоволені, все відбувається не так, не те й не туди. І ми чуємо заклики, мовляв, нам потрібен третій Майдан, слід виходити на вулиці, бо влада – президент, уряд роблять не те, не так і не туди. І в публічному дискурсі постійно відтворюється запит на те, аби змінювати владу оминаючи представницькі інститути, вуличним способом. Інколи, звісно, це неминуче, але ж ми не можемо влаштовувати революцію з регулярністю раз на тиждень.

Абсолютно. Я взагалі противник демагогічного використання слова «Майдан», шантажування Майданом – це безвідповідально, інфантильно й просто нечесно. Це просто дискредитує саме явище, слово і поняття. Майдан – це дуже серйозна річ, принаймні, у символічному сенсі. Майдан просто так не виникає, бо якійсь групі чогось захотілося, бо податки не подобаються чи ціни на транспорт виросли й ми робимо «майдан». Перепрошую, але це дурість, інфантильність чи провокаторство – московське чи місцеве. Майдани в нас виникали тому, що було масове обурення порушенням правил гри. Коли влада брутально порушує правила, які нібито вона сама й встановила, визнала. Тоді починається Майдан: і один, і другий. Має бути масове обурення людей тотальною несправедливістю, а не якимось підняттям тарифів. Це несерйозно.

Я розумію, що це неприємно, але є певні реалії, як, врешті, й інші способи боротьби. Не можна кожен пікет, мітинг чи демонстрацію назвати Майданом. Зібралася тисяча невдоволених, дві тисячі чи десять тисяч – це не є Майдан. Це конкретний протест, демонстрація проти чогось. Я не проти, так, треба владу контролювати. Ми її обрали, але це не значить, що вони мають карт-бланш на п’ять років щось робити незалежно чи нічого не робити. До речі, саме досвід Помаранчевої революції й показує, що ми зарано розслабилися, дозволили нічого владі не робити, а тільки воювати її представникам один з одним. Це була велика помилка й тому тепер слід набагато уважніше дивитися, що вони роблять, викривати, пікетувати, але не кидаючи гранати, звісно. Це теж no comments.

Я взагалі противник демагогічного використання слова «Майдан», шантажування Майданом – це безвідповідально, інфантильно й просто нечесно. Це просто дискредитує саме явище, слово і поняття. Майдан – це дуже серйозна річ, принаймні, у символічному сенсі.

Я не вірю, що просто так відбудеться Майдан. Так, будуть виступи в різних місцях і з різного приводу, але для того, щоби був Майдан влада має щось таке «вчворити», що це викличе масове обурення, революцію. Що таке революція? Революція – це спроба розблокувати заблокований еволюційний шлях. Революція сама собою нічого не вирішує. Наївно вважати, що вона сталася й ми стрибком перескочимо «з феодалізму в комунізм», умовно кажучи. Революція просто розгрібає ті руїни, які влада чи інші чинники створили на шляху еволюційного розвитку.

Що Ви зараз читаєте, які тексти порадили би соціальним дослідниками чи, можливо, художні твори?

Гарне питання (посміхається). Щодо художніх творів, то зупинився на них у жовтні[6], бо до жовтня мав читати дуже багато у зв’язку із тим, що є членом журі міжнародної премії Angelus – нагорода для східноєвропейських письменників. Я мусив прочитати десятки книжок польських та інших східноєвропейських авторів у польських перекладах. Закінчив на сімці фіналістів Angelus, зокрема, на Жадані, який в підсумку й був нагороджений. Я вважаю, що це блискучий письменник, один із найкращих українських письменників. «Месопотамія» одержала цю міжнародну нагороду. Після того відпочиваю від художньої літератури.

Є, наприклад, «Україна модерна» 19 число – не найновіше, але я його читаю. Номер присвячений проблемі викладання історії, але там є й низка інших матеріалів, наприклад, обговорення серйозної книжки Ларрі Вульфа про Галичину[7]. Національна міфотворчість – тема, яка мене дуже цікавить. Натрапив на дуже гарну статтю Дьордя Шьопфліна[8], де він концептуалізує міф і доводить, що боротися з ними неможливо, їх можна каналізувати, «використати в мирних цілях». Колеґи з «Критики» просять мене прорецензувати книжку «Міф Галичини», видану в Кракові. Формально це ніби каталог виставки, проте насправді – збірка дуже гарних наукових статей із розкішними ілюстраціями.

Закінчив недавно статтю про російський стереотип українця та його політичну інструменталізацію в умовах війни, проте хотів би й далі цю тему розвинути. Тож читаю ще одну «краківську» збірку – «Народи і стереотипи». Ну, а Вам і Вашим колеґам найохочіше би порадив зі своєї лектури “The Origins of Political Order” Френсіса Фукуями. Якраз закінчив його перший том – “From Prehuman Times to the French Revolution”, але є вже й другий – “From the Industrial Revolution to the Globalization of Democracy”. До речі, поляки його переклали, можливо, побачимо незабаром і українське видання.

А про що буде Ваша наступна книжка?

Мені б хотілося написати ґрунтовну працю про формування української ідентичності, – саме в контексті, який я називаю умовно «східнослов’янською уммою» – щось на зразок середньовічної Pax Christiana чи, власне, мусульманської духовної спільноти правдивих вірних. Ми досі маємо проблеми з емансипацією від цієї середньовічної спільноти. Всі східні слов’яни – українці, росіяни, білоруси – інтерналізували, на жаль, цей домодерний концепт разом із притаманними йому архаїчними цінностями й борсаємося, і ніяк не можемо від нього визволитися. Українцям поки що вдалося найбільше, вони найдалі просунулись у плані емансипації. Вона йде важко, але без неї ми не модернізуємо країни.

Православно-східнослов’янська «умма» – це засадничо антимодерний і антимодернізаційний проект. «Русский мир» – його сьогоднішня політизована версія. Він засадничо антиєвропейський. Я дуже чітко пов’язую проблему цінностей, ідентичності та модернізації. Емансипація нам потрібна не тому лише, що «геть від Москви», бо «Росія ворог». Хоча сьогодні це справді так.

Всі східні слов’яни – українці, росіяни, білоруси – інтерналізували, на жаль, цей домодерний концепт разом із притаманними йому архаїчними цінностями й борсаємося, і ніяк не можемо від нього визволитися.

Але навіть коли б цього не було – ідентичність православно-східнослов’нської уявленої спільноти ґрунтована на домодерних ідеях і цінностях. Вона ворожа індивідуальним правам і свободам, натомість підтримує патерналістські й колективістські настанови. Вона плекає не громадян, а підданих. Це величезна проблема – і для подолання, і для дослідження. Я присвятив їй кілька статей, але вона таки варта книжки.

Можемо очікувати на неї.

[1] Іван Лисяк-Рудницький (1919-1984) – історик ідей, політолог, професор Альбертського університету, співзасновник Канадського інституту українських студій. Автор праць “Essays in Modern Ukrainian History”. – Edmonton.: KIUS, 1987/ http://www.ditext.com/rudnytsky/history/title.html і «Між історією та політикою: до історії та критики української суспільно-політичної думки». – Мюнхен: Сучасність, 1973/ http://diasporiana.org.ua/politologiya/178-lisyak-rudnitskiy-i-mizh-istoriyeyu-i-politikoyu/

[2] Іван Дзюба (н. 1931 р.) уславився завдяки книзі, яка сьогодні була би окреслена як «публічно-політологічна» – «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), перекладена на ключові світові мови, в Україні вперше видана лише 1991 р., де з марксистських позицій проаналізована національно-культурна політика радянської влади та утверджена суперечність між постульованою ідеологією «інтернаціоналізму» та реальною політичною практикою щодо української культури в СРСР. Через поширення праці автор зазнав репресій.

[3] Василь Лісовий (1937-2012) – український філософ і публіцист, дисидент, організатор самвидаву 1960-х років. Автор спогадів, книг «Культура – ідеологія – політика» (1997), «У багатоголоссі політичних дискусій» (2007). Одержав широке визнання завдяки впорядкуванню спільно з Олегом Проценком трьох антологій «Консерватизм» (2008) «Лібералізм» (2009), «Націоналізм» (2010) із видавничої серії «Смолоскипа» «Політичні ідеології».

[4] Див., наприклад, уточнення цих понять в американській правовій свідомості у статті Yates S. Rights versus Entitlements // Foundation for Economic Education. – [Електронний ресурс] – Режим доступу/ http://fee.org/freeman/rights-versus-entitlements/

[5] Рябчук М. Дві України: кінець амбівалентности? // Критика. – [Електронний ресурс] – Режим доступу/ http://krytyka.com/ua/articles/dvi-ukrayiny-kinets-ambivalentnosty

[6] 2015 р..

[7] Wollf L. The Idea of Galicia: History and Fantasy in Habsburg Political Culture. – Stanford: Stanford University Press, 2010. – xi + 486 pp.

[8] Schopflin G. “The Functions of Myth and a Taxonomy of Myths” // Myths and Nationhood / ed. G. Hosking, G.Schopflin. – London: Hurst & Company, 1997. – p. 19-35.

 1 11 2016

https://svoye.wordpress.com/2016/11/01/микола-рябчук-2/