www.ji-magazine.lviv.ua

Вілаянур Рамачандран, індійський невролог

За останнє десятиріччя у нейробіології відбулося масштабне відродження інтересу до природи свідомості та самості. Цю проблему розглядали з різноманітних кутів зору – від електрофізіології окремо взятого нейрона до макроскопічної анатомії мозку. Я абсолютно впевнений, що проблема самості буде розв’язана за життя більшості з тих, хто зараз читає цей есей.

Однією з останніх проблем, які залишаються не розв’язаними в науці, є загадка людської свідомості. Людський мозок – просто грудка желе всередині вашої черепної коробки – може міркувати над широтою міжзоряного простору та оперувати такими поняттями, як нуль і нескінченність. Навіть більш дивовижним є те, що він може порушувати питання про сенс власного існування. «Хто я?» – мабуть, найосновніше з усіх питань.

Насправді цю загадку можна розділити на дві частини: проблему квалії[1] та проблему самості. Мої колеги, покійний Френсис Крик та Кристоф Кох, зробили вагомий внесок у доведення того, що свідомість є радше емпіричною, ніж філософською проблемою, і висунули деякі оригінальні міркування. Однак я не погоджуюсь із їхньою думкою, що проблема квалії простіша і повинна розглядатися перед тим, як братися за питання самості. На мою думку, правильно буде вчинити повністю навпаки. Я абсолютно впевнений, що проблема самості буде розв’язана за життя більшості з тих, хто зараз читає цей есей. Але не проблема квалії.

Проблема кваліії широковідома. Уявіть, що я – інтелектуально високорозвинений марсіянин, котрий не розрізняє кольорів. Я вивчаю ваш мозок і повністю, до найдрібнішої деталі, з’ясовую, що відбувається у ньому – всі психохімічні події – в ту мить, коли ви бачите червоне світло з довжиною хвилі 600 нанометрів і говорите «червоний». Ви розумієте, що мій науковий опис, бездоганний і повний з моєї точки зору, випускає дещо невимовне і фактично непередаване, а саме, ваш самобутній досвід сприйняття червоного. Немає жодного способу донести мені, що означає червоність, окрім як підключити ваш мозок напряму до мого, усунувши радіоперешкоди (ми з Білом Гірстайном називаємо це квалія-кабель; але він допоможе, лише якщо мій дальтонізм спричинений відсутністю рецептивних пігментів у моєму оці, а зв’язки в моєму мозку, які відповідають за сприйняття кольору, неушкоджені).

Я абсолютно впевнений, що проблема самості буде розв’язана за життя більшості з тих, хто зараз читає цей есей.

Ми можемо означити квалію як ту частину вашого досвіду, яка недоступна для мене – марсіянина, котрий не розрізняє кольорів. Я переконаний, що ця проблема ніколи не буде розв’язаною чи викритою (з емпіричної точки зору) як псевдо-проблема. Можливо, квалія і так звані «суто фізичні» події – як дві сторони стрічки Мебіуса, які здаються абсолютно окремими в нашому обмеженому сприйнятті, коли насправді це поверхня лише з однією стороною.

Отже, щоб зрозуміти квалію, нам потрібно вийти за межі свого обмеженого ракурсу, як Айнштайн зробив в іншому контексті. Але як це зробити, маємо здогадатися самі.

Проблема самості, з іншого боку, є емпіричною, а отже, наука може її розв’язати або принаймні вичерпно дослідити. Якщо колись ми це зробимо, це стане переломним моментом в історії науки. Неврологічні стани свідчать, що самість не є монолітним утворенням, яким вона себе вважає. Вона складається з багатьох компонентів, кожен з яких можна вивчати окремо, а отже, поняття однієї цілісної самості може виявитися ілюзією. (Але якщо так, доведеться відповідати на питання, як виникає ця ілюзія; чи була вона пристосуванням, набутим шляхом природного добору?)

Розгляньмо такі розлади, які демонструють різні аспекти самості:

·         Досвід поза тілом: пацієнти з пошкодженнями правої тім’яно-лобової частини мозку повідомляють про те, що витають у просторі і спостерігають за своїм тілом згори, безсумнівно, підживлюючи міф про безтілесність душі. Пошкодження лівої півкулі мозку призводить до відчуття містичної присутності примарного близнюка, який кружляє над лівим плечем пацієнта.

·         Апотемнофілія: в усьому іншому повністю нормальна людина має шалене бажання ампутувати собі руку чи ногу. Права лобова частина мозку (відома під назвою «верхня лобова звивина») за нормальних умов створює цілісне внутрішнє уявлення про тіло. Нещодавно ми довели, що у таких пацієнтів частина схеми тіла, яка відповідає за відповідну кінцівку, відсутня від народження, що призводить до відчуження цієї кінцівки.

Такі пацієнти інколи проявляють сексуальний інтерес до людей з ампутованими частинами тіла. Ми припускаємо, що у «нормальних» індивідів є генетично закладений «гомункулус» у другій сомато-сенсорній зоні кори, який слугує шаблоном поведінки для лімбічної і візуальної зон, викликаючи естетичну схильність до власного типу тіла. Тому свині відчувають потяг до свиней, а не до людей. (Проте не можна заперечувати додаткову роль нюхових і зорових вражень). Але якщо такий образ у другій сомато-сенсорній зоні не містить кінцівки, у людини може виникати естетична схильність до інвалідів – через посередницьку роль зворотних проекцій, які поєднують («емоційну») мигдалину мозку з усіма рівнями візуальної ієрархії.

·         Транссексуальність: жінка стверджує, що скільки вона себе пам’ятає, завжди відчувала себе чоловіком, замкнутим в жіночому тілі, – навіть відчуваючи ілюзорні пеніси й ерекції. Тут піддається сумніву наше звичайне уявлення про те, що кожна людина має одну сексуальну ідентичність (або самість). Виявляється, що існує принаймні чотири окремих аспекти сексуальності: ваша зовнішня анатомія, ваш внутрішній образ тіла, який зберігається в мозку, ваша сексуальна орієнтація і ваша сексуальна ідентичність, тобто те, що, на вашу думку, інші думають про вас. Зазвичай усе це гармонійно узгоджується під час розвитку плоду в тілі матері, але якщо ці аспекти щось розлучає, людина стає транссексуальною. (Важливо розуміти, що немає нічого «ненормального» в таких людях, так само як неправильно вважати геїв ненормальними).

·         Пацієнт із фіктивною рукою спостерігає, як торкаються руки студента-волонтера. Дивовижно, але пацієнт відчуває дотик своєю фіктивною кінцівкою. Бар’єр між ним та іншими зникає.

·         Синдром Котара: пацієнт стверджує, що він мертвий, відкидаючи всі докази протилежного.

·         Синдром Капгра: пацієнт стверджує, що його мати виглядає, як його мати, але насправді це самозванка. Інші пацієнти стверджують, що вони проживають в будинку, який є копією їхнього справжнього дому. Біл Гірштайн та я (а також Гайден Еліс та Ендрю Янг) показали, що такі вкрай специфічні розлади виникають внаслідок того, що зорові області мозку від’єднано від емоційних областей. Тому коли наш пацієнт Девід бачить свою матір, він її впізнає і пригадує туманні спогади, що з нею пов’язані. Але при цьому в нього не зринають ніякі емоції і відчуття близькості, тому він списує своє дивне становище на те, що вона самозванка. Тут важливо зазначити, що такі пацієнти зазвичай розумні та психічно врівноважені в більшості інших аспектів своєї поведінки. Саме вибірковий характер цього розладу робить його таким дивним і вартим вивчення.

Девіду також важко давалося збирати докупи послідовні взаємодії з новою людиною, яку він зустрічав у різних життєвих обставинах, і формувати стійке уявлення про неї. Не впізнаючи людину при другій, третій та n-ній взаємодії, він не міг пов’язати разом увесь пережитий досвід в цілісне уявлення про одну людину. Ще промовистішим є те, що Девід інколи подвоював свою власну особистість! Він часто згадував про «іншого Девіда, який зараз у відпустці». Скидалося на те, що навіть послідовні епізоди його власної особистості не пов’язувалися між собою так, як у нас із вами.

Неврологічні стани свідчать, що самість не є монолітним утворенням, яким вона себе вважає. Вона складається з багатьох компонентів, кожен з яких можна вивчати окремо, а отже, поняття однієї цілісної самості може виявитися ілюзією.

Не можна плутати це з феноменом «множинної особистості», який зустрічається в психіатрії. Синдром множинної особистості є сумнівним діагнозом, створеним для медико-правових та страхових цілей, яким ситуативно маніпулюють. (У мене часто виникало бажання відправити два рахунки пацієнту з синдромом множинної особистості, аби побачити, чи заплатить він за обидва). Пацієнти на кшталт Девіда, з іншого боку, дають нам справжню можливість зазирнути в нейронні основи самості.

·         Пацієнт з іншим розладом, з пошкодженням у передній поясній корі, страждає на «акінетичний мутизм». Він лежить у ліжку повністю пробуджений і бадьорий, але не може ні говорити, ні ходити, жодним чином не взаємодіючи з людьми чи речами навколо себе. Іноді такі пацієнти прокидаються (після прийому спеціальних ліків) і розповідають: «Я знав усе, що відбувалося навколо мене, але просто не мав жодного бажання щось робити». Це схоже на вибіркову втрату однієї з головних ознак самості – свободи волі.

·         Є ще дивовижніший феномен, який називають «телефонним синдромом». Пацієнт (назвімо його Джон) проявляє акінетичний мутизм – ніякого візуального усвідомлення, – коли бачить, наприклад, свого батька. Але коли батько йому дзвонить, він раптово все усвідомлює і починає нормальне спілкування. (С. Срірам та Орин Девінський розповіли про цей випадок під час приватної розмови). Складається враження, що існує два Джона – візуальний Джон, який лише частково свідомий, і слуховий Джон (зі своєю власною самістю), який спілкується по телефону. Все це наштовхує на думку про сегрегацію самостей – від сенсорного сприйняття до рухової реакції, – про яку ніколи ніхто не здогадувався.

Тепер ми розглянемо два аспекти самості, які вважаються майже очевидними. По-перше, самість має винятково особистісний характер. Ви можете співчувати іншій людині, але не настільки, щоб переживати її відчуття або розчинитися в ній (окрім патологічних станів на кшталт індукованого маячного розладу або закоханості). По-друге, самість знає про своє існування. Самість, яка заперечує своє існування, – це оксюморон. Однак обидві ці аксіоми спростовуються психічними розладами, не порушуючи при цьому інших аспектів самості. Інвалід може буквально відчувати, як торкаються його уявної кінцівки, коли спостерігає, як торкаються до нормальної людини. Людина з синдромом Котара заперечує своє існування, стверджуючи, що її тіло – лише порожня оболонка. Пояснення цих синдромів з точки зору нейрології може кинути світло на те, яким чином влаштована нормальна самість.

Виявляється, що існує принаймні чотири окремих аспекти сексуальності: ваша зовнішня анатомія, ваш внутрішній образ тіла, який зберігається в мозку, ваша сексуальна орієнтація і ваша сексуальна ідентичність, тобто те, що, на вашу думку, інші думають про вас. Зазвичай усе це гармонійно узгоджується під час розвитку плоду в тілі матері, але якщо ці аспекти щось розлучає, людина стає транссексуальною.

Щоб пояснити деякі з цих синдромів, нам слід звернутися до дзеркальних нейронів, виявлених Джакомо Риццолатті, Вітторіо Ґальєзе і Марко Якобоні. Нейрони в лобових частинах головного мозку надсилають складні сигнали до спинного мозку, які організовують складні і напівскладні рухи на кшталт піднесення їжі до рота, натягування важеля, натискання кнопки тощо. Це «звичайні» мотонейрони, але деякі з них, відомі як дзеркальні нейрони, збуджуються, коли ви просто дивитесь, як інша людина виконує схожі дії. Таким чином нейрон (точніше, мережа нейронів, до якої належить цей нейрон) немов використовує візуальну інформацію для того, щоб свого роду «симулювати у віртуальній реальності» дії іншої людини, що дозволяє нам співчувати їй і дивитися на світ з її точки зору.

У попередньому моєму есеї для «Edge»[2] я висловив припущення, що ці нейрони можуть не лише симулювати поведінку інших людей, але й знайти, так би мовити, «внутрішнє» застосування, створюючи відображення другого порядку, або метавідображення процесів, які раніше відбувалися у вашому мозку. Можливо, це і є нейронна основа інтроспекції та взаємозв’язку самосвідомості з усвідомленням інших. Очевидно, постає питання про те, що є первинним і виникло еволюційно раніше, але воно не стосується моєї головної тези. Суть у тому, що ці дві свідомості коеволюціонували, збагачуючи одна одну, створивши кінець кінцем довершений образ самості, притаманний сучасній людині. Наша побутова мова відображає цей взаємозв’язок. Скажімо, коли ми говоримо: «Я відчуваю себе трохи ніяково», – насправді це означає, що я усвідомлюю, що інші усвідомлюють мене. Те саме, коли ми говоримо, що самокритичні або відчуваємо жалість до себе. (Шимпанзе, можливо, в змозі пожаліти іншу шимпанзе, яка підходить до неї з благанням, але сумніваюся, що вона стане колись жаліти себе).

Дзеркальні нейрони, збуджуються, коли ви просто дивитесь, як інша людина виконує схожі дії. Таким чином нейрон (точніше, мережа нейронів, до якої належить цей нейрон) немов використовує візуальну інформацію для того, щоб свого роду «симулювати у віртуальній реальності» дії іншої людини, що дозволяє нам співчувати їй і дивитися на світ з її точки зору.

Я також вважаю, що хоча ці нейрони початково виникли в наших пращурів, щоб приймати алоцентричну візуальну точку зору інших, пізніше вони еволюціонували в людини, набувши здатності приймати метафоричну точку зору інших. («Я бачу ситуацію з його точки зору» тощо). Можливо, це й був переломний момент еволюції, але як так сталося – дуже непросте питання.

Існують також «тактильні дзеркальні нейрони», які спрацьовують не тільки тоді, коли хтось торкається вашої шкіри, а й коли ви бачите, як торкаються до іншої людини. Виникає цікаве питання: звідки нейрон знає, який стимул задіяний? Чому діяльність цих нейронів не призводить до реального відчуття дотику, який був здійснений до шкіри іншої людини? Тут можуть бути дві відповіді. По-перше, тактильні рецептори вашої шкіри передають тактильним нейронам у корі головного мозку (не дзеркальним нейронам), що до них не було дотику, і цей нульовий сигнал вибірково скасовує деякі сигнали дзеркальних нейронів. Цим пояснюється, чому наш пацієнт з ампутованою кінцівкою відчуває дотик, коли бачить, як доторкаються до іншої людини: ампутація унеможливила таке скасування сигналу. Приголомшує усвідомлення того, що єдиним бар’єром між вами та іншими людьми є рецептори вашої шкіри!

Я також вважаю, що хоча ці нейрони початково виникли в наших пращурів, щоб приймати алоцентричну візуальну точку зору інших, пізніше вони еволюціонували в людини, набувши здатності приймати метафоричну точку зору інших.

Друге пояснення того, чому дзеркальні нейрони не змушують вас мимовільно повторювати рухи інших, коли ви спостерігаєте або буквально переживаєте їхні тактильні відчуття, полягає в зворотних сигналах, що їх лобові долі відправляють для часткового погашення сигналів дзеркальних нейронів. (Ці зворотні сигнали не можуть повністю погасити їх; бо інакше не було б сенсу в існуванні дзеркальних нейронів узагалі). Цілком очікувано, якщо лобові долі ушкоджені, ви почнете мимовільно повторювати рухи інших людей («ехопраксія»).

Останні дослідження також свідчать про існування дзеркальних нейронів болю, відрази, міміки – можливо, усіх видимих проявів емоцій. (Ми називаємо їх «емпатичними» нейронами, або нейронами Ганді). Деякі з них містяться у передній поясній корі, інші – в острівковій долі головного мозку.

Єдиним бар’єром між вами та іншими людьми є рецептори вашої шкіри!

Я розповідаю про все це, щоб підкреслити, що, попри всю вашу гордість за власну індивідуальність, єдиним, що відділяє вас від мене, є маленька підгрупа нейронних мереж у вашій лобовій долі, яка взаємодіє з дзеркальними нейронами. Достатньо ушкодити їх, і ви «втратите свою ідентичність»: ваша сенсорна система почне змішуватись із сенсорними системами інших людей. Наче знаменита Мері з уявних експериментів філософів[3], ви пізнаєте квалію інших.

Ми припускаємо, що багато нервово-психічних симптомів, які не можна пояснити ніяк інакше, можуть виникати через збої в цих мережах, які призводять до сплутування понять «я» і «ти» та погіршення здатності виокремлювати своє «я». Ліндсі Обермен, Ерик Альтшулер та я виявили промовисті попередні докази того, що дітям-аутистам бракує дзеркальних нейронів, і цим пояснюється їхня слабка здатність до наслідування, співчуття та «вдавання» (яке передбачає виконання ролі), а також чому вони інколи плутають займенники «я» і «ти» та чому мають труднощі з самоаналізом. Навіть такий фройдистський феномен, як «проекція», який притаманний кожному з нас, може мати схоже походження; «я тебе люблю» перетворюється на «ти любиш мене», щоб я почувався безпечніше.

Повернемося до синдрому Котара – головного парадоксу, коли самість заперечує своє власне існування (інколи стверджуючи «я мертвий», «я відчуваю, як моє тіло гниє» тощо). Ми припускаємо, що він спричинений двома ураженнями. Перше ураження аналогічне синдрому Копгра, але більш глибоке. В цьому випадку емоції від’єднані не тільки від візуальних центрів, а й від усіх відчуттів, ба навіть від пам’яті про відчуття.

Попри всю вашу гордість за власну індивідуальність, єдиним, що відділяє вас від мене, є маленька підгрупа нейронних мереж у вашій лобовій долі, яка взаємодіє з дзеркальними нейронами. Достатньо ушкодити їх, і ви «втратите свою ідентичність»: ваша сенсорна система почне змішуватись із сенсорними системами інших людей.

Таким чином увесь світ стає самозванцем – несправжнім (а не тільки мати). Друге – це порушення взаємодії між дзеркальними нейронами і лобовими інгібіторними структурами, що призводить до розмивання відчуття себе як чогось окремого від інших (або взагалі від світу).

Втратити світ і втратити себе – хіба буває щось ближче до смерті? Це ще в жодному разі не завершене пояснення; я згадав про нього, щоб окреслити підхід, за допомогою якого ми, можливо, зможемо пояснити ці загадкові синдроми.

Тепер уявіть, що ці самі мережі стали гіперактивними, як трапляється інколи, коли у вас починаються приступи, що походять зі скроневої частини (скронева епілепсія). В таких випадках у пацієнта загострюється сенсорне відчуття світу та емпатія до всього, що існує, аж до стирання бар’єрів між ним та всесвітом – це і є основа релігійних і містичних досвідів. (Ви втрачаєте будь-яке самолюбство і зливаєтеся з Богом).

Насправді багато великих релігійних лідерів історії мали скроневу епілепсію. Мій покійний колега Френсис Крик припускав, що пацієнти зі скроневою епілепсією та священики мають якісь незвичайні передавачі в мозку, які він умовно назвав «теотоксинами». (Одного разу він сказав філософу Патриції Черчленд, що не має нічого проти релігії як такої, поки вона залишається добровільною приватною справою дорослих осіб).

Покваплюся додати, що причетність скроневої долі мозку до містичних досвідів сама собою не заперечує існування абстрактного Бога, який в філософії індуїзму втілює повне зникнення усіх бар’єрів. Мабуть, пацієнти зі скроневою епілепсією бачили істину, яку більшості з нас побачити не дано. Я особисто не страждаю на скроневу епілепсію, але відчував просвітлення, коли слухав духовну музику, дивився на полярне сяйво та спостерігав за місяцем Юпітера у телескоп. У моменти такого просвітлення я бачив вічність в одній миті та божественність у всіх речах. І справді відчував єдність із всесвітом. Немає нічого «істинного» або «хибного» в таких досвідах – вони є тим, чим вони є; просто іншим способом сприйняття реальності.

В таких випадках у пацієнта загострюється сенсорне відчуття світу та емпатія до всього, що існує, аж до стирання бар’єрів між ним та всесвітом – це і є основа релігійних і містичних досвідів.

Повернімося до позатілесного досвіду. Навіть нормальна людина – така, як читач цього есею, – інколи може займати «відсторонену» алоцентричну позицію щодо себе (використовуючи щось на зразок дзеркальних нейронів), але при цьому не вводити себе в повну оману завдяки іншим нейронним системам (зокрема завдяки інгібіції з боку лобних структур та рецепторів шкіри), які тримають нас на прив’язі. Але пошкодження правих лобно-тім’яних зон або кетамінова анестезія (яка впливає на ті самі мережі) усуває інгібіцію, і ви покидаєте своє тіло настільки, що навіть не відчуваєте власного болю. Ви сприймаєте свій біль «об’єктивно», неначе його завдають комусь іншому. Інколи таке відокремлення від свого тіла, як в опосумів у ситуаціях загрози життю, відбувається за крайніх обставин, коли ви моментально покидаєте своє тіло і спостерігаєте зі сторони, як його ґвалтують або як його шматує лев. У тварин такий рефлекс зазвичай виступає захисним механізмом (лежати спокійно, щоб ввести в оману хижака), але його залишки в людей можуть проявлятися як стани «відокремлення» в умовах крайнього стресу.

Так звана «єдність» або внутрішня узгодженість самості – також міф. Більшість пацієнтів з паралічем лівої руки, спричиненим інсультом правої півкулі мозку, скаржаться на нього, як і очікувалося. Але пацієнти, які мають додаткове порушення схеми «образу тіла» у правій верхній тім’яній часточці (і, можливо, в острівковій долі), заявляють, що їхня паралізована ліва рука їм не належить. Натомість, кажуть вони, ця рука належить батьку або чоловіку/дружині. (Щось схоже на вибірковий синдром Капгра для цієї руки). Такі синдроми ставлять під сумнів навіть базові положення, такі як «я перебуваю в цьому тілі» або «це моя рука». Вони свідчать, що «належність» – одна з первісних функцій мозку, закладена природним добором через її очевидну селективну вигоду для наших людиноподібних пращурів. Цікаво тільки, чи міг би хтось із таким розладом заперечувати свою власність (або завдану шкоду) на ліве крило свого автомобіля, приписуючи його автомобілю своєї матері.

Пошкодження правих лобно-тім’яних зон або кетамінова анестезія (яка впливає на ті самі мережі) усуває інгібіцію, і ви покидаєте своє тіло настільки, що навіть не відчуваєте власного болю. Ви сприймаєте свій біль «об’єктивно», неначе його завдають комусь іншому.

Виявляється, що проявам таких розладів майже немає кінця-краю. Розумна пацієнтка при здоровому глузді, яку я нещодавно зустрів, стверджувала, що її ліва рука не паралізована, а та неробоча ліва рука, яка лежить на її коліні, належить її батькові, котрий «ховається під столом». Та коли я попросив її доторкнутися до кінчика носа лівою рукою, вона своєю правою рукою підняла паралізовану ліву руку і виконала нею моє прохання. Очевидно, хтось всередині неї знав, що її ліва рука паралізована і що на коліні лежить її власна кінцівка, але «вона» – людина, з якою я спілкувався – не знала. Потім я підняв «руку її батька» і звернув її увагу на те, що ця рука росте з її плеча. Вона погодилась, але продовжувала запевняти, що рука належить її батьку. Ця суперечність її не турбувала.

Її здатність дотримуватися взаємно несумісних переконань здається нам дуже дивною, але насправді ми всі час від часу це робимо. Я знав багатьох таких, зокрема видатного теоретичного фізика, котрий молився персоніфікованому Богу – стариганеві, який спостерігає за ним із неба. Я давно знав, що молитва має ефект плацебо, але, дізнавшись нещодавно про дослідження, в якому доводилося, що ліки діють навіть тоді, коли ми знаємо, що це плацебо, я негайно почав молитися. Тепер існує два Рамачандрана: один – запеклий скептик, а інший – ревний вірянин. На щастя, я насолоджуюсь такою дволикістю, на відміну від Дарвіна, якого вона страшенно мучила. Це схоже на моє захоплення гравюрами Ешера.

Так звана «єдність» або внутрішня узгодженість самості – також міф.

За останнє десятиріччя у нейробіології відбулося масштабне відродження інтересу до природи свідомості та самості. Цю проблему розглядали з різноманітних кутів зору – від електрофізіології окремо взятого нейрона до макроскопічної анатомії мозку (зокрема в сотнях досліджень на основі нейровізуалізації). Бракує лише того, що можна назвати «психоанатомією», мета якої – пояснити специфічні деталі деяких складних розумових здібностей не менш специфічними процесами в спеціалізованих нейронних структурах. Для аналогії згадайте про відкриття генетичного коду. Крик та Вотсон, відкривши подвійну спіраль, відразу догледіли в дзеркальності двох ланцюгів спіралі метафору на дзеркальність батьків і дітей у спадковості. (Свині народжують свиней, а не віслюків). Іншими словами, структурна логіка ДНК диктує функціональну логіку спадковості. Поки що рівноцінного цьому прозріння не сталося в нейробіології, яке б дозволило нам побудувати точну карту зв’язків між функціями та структурами.

Один зі способів досягнення цієї мети, як ми побачили в цьому есеї, – вивчити синдроми, які лежать на перетині нейробіології та психіатрії. Враховуючи складність людського мозку, дуже малоймовірно, що знайдеться єдине правильне рішення, як у випадку з ДНК (хоча я не вважаю його неможливим). Але існує велика кількість можливих випадків, в яких такий синтез можливий на нижчих щаблях, звідки й постануть гіпотези, з яких можна буде виводити перевірювані прогнози та нові методи лікування. Вони можуть навіть прокласти шлях до грандіозної єдиної теорії розуму на кшталт тієї, до якої так прагнуть фізики у своїх стараннях об’єднати гравітацію, відносність і квантову механіку.

Коли така теорія нарешті виникне, ми можемо смиренно її прийняти або запитати: «Тепер, коли ми розв’язали проблему самості, що ще залишилосяпізнати?».

Переклад з англійської Поліни Байкової
Під редакцією Тараса Цимбала

Оригінальна версія есею побачила світ
на інтернет-сторінці електронного
часопису «Edge»

[1] Тут і далі в перекладі буде використано більш граматично гнучкий варіант «квалія» на позначення англ. «quale» (множ. «qualia») замість більш усталеного невідмінюваного «кваліа».

[2] Ідеться про есей «Mirror neurons and imitation learning as the driving force behind the great leap forward in human evolution», з яким можна ознайомитися за адресою: https://www.edge.org/conversation/mirror-neurons-and-imitation-learning-as-the-driving-force-behind-the-great-leapforward-in-human-evolution

[3] Мається на увазі героїня уявного експерименту Френка Джексона, дослідниця Мері, яка пізнає світ з чорно-білої кімнати через чорно-білий монітор. Вона знає все про кольори, але ніколи не бачила інших, крім чорного та білого. Головне питання полягало в тому, чи дізнається вона щось нове про кольори, коли вийде з кімнати або отримає кольоровий монітор. Експеримент заперечував фізикалізм і демонстрував існування квалії.

4 11 2016

https://svoye.wordpress.com/2016/11/04/d1%87%d0%b0%d0%bd%d0%b4%d1%80%d0%b0%d0%bd-%d1%81%d0%b0%d0%bc%d0%be%d1%81%d0%b2%d1%96%d0%b4%d0%be%d0%bc%d1%96%d1%81%d1%82/