www.ji-magazine.lviv.ua

Вікторія Середа

Соціологи, аналізуючи регіональну специфіку, змушені групувати області в макрорегіони, тим самим стереотипізуючи регіональний поділ в Україні. Але якщо ми подивимось на кожну область окремо, побачимо, що звичних для нас регіональних ліній поділу немає.

Вікторія Середа – доцентка кафедри соціології Українського католицького університету у Львові та наукова співробітниця проекту «MAPA» при Українському науковому інституті Гарвардського університету, керівниця проекту «Регіон, нація та інше: міждисциплінарне та міжкультурне переосмислення України», брала участь в організації понад 30 соціологічних досліджень, значна частина яких була присвячена національній, етнічній, регіональній тожсамості, історичній пам’яті та полікультурностіі викликала резонанс у громадських дискусіях. Обговорюємо досвід переосмислення власної спеціалізації, виклики історико-соціологічних студій, поради для тих, хто бажає спробувати свої сили в закордонних наукових центрах. Про те, як минуле стає ресурсом майбутнього, а внутрішня міграція, обумовлена війною, впливає на трансформації національної тожсамості, про те, як емпіричний інструментарій конструює артефакти й «самосправджувані пророцтва», про новітні підходи в дослідженні етнічності й національної ідентичності, а також про те, чому не слід боятися змінювати фах, – в інтерв’ю з відомою дослідницею.

Ви спершу студіювали історію, проте ступінь магістра здобули з соціології, із соціології захистили кандидатську дисертацію.

У дуже ранньому віці знала, що буду істориком. Мене цікавила ця дисципліна, тому я свідомо йшла на історичний факультет. Тим паче, коли я поступала у Львівський університет, соціології там ще не було, це був 1991 р.. У радянській школі про соціологію не говорили, то була «буржуазна» наука. Під час університетських студій рік провчилася у Будапешті на програмі, створеній для американських студентів. Повернувшись в Україну, завдяки доброму знанню англійської отримала пропозицію працювати у львівській філії міжнародного фонду «Відродження». Закінчивши університет, я була переконана, що маю бути істориком, і хотіла вступати на аспірантуру, але доля вирішила інакше. Декан натякнув, що як жінка я не можу бути хорошим істориком і вступити до аспірантури не зможу.

Почала думати, що робити далі. Моя дипломна робота була на межі історії й соціології. Я досліджувала студентів Львівського університету XIX ст., розробила картотеку, намагаючись дослідити їхні соціально-демографічні характеристики. Це соціальна історія, а метод називається просопографія[1]. Було зібрано 600 біографій, на підставі яких я намагалася статистично вираховувати, скільки серед студентів було дітей селян, священиків тощо. Після цієї розмови я зрозуміла: мені треба кудись зміщуватися, змінювати фах. Історія – занадто традиційна ділянка. Це був критичний момент переосмислення свого досвіду.

Працюючи у фонді з напрямку адаптації ромів, побачила оголошення про магістерську програму «Ethnic and minority studies» у Будапешті, що фокусувалася на дослідженні національних меншин. Для мене це була близька тема. Тож подала аплікацію, і мене взяли. Так я поїхала вчитися на магістерську програму з соціології. Переходити до соціології було важко. Нам давали дуже багато текстів для читання. Згадували прізвища відомих соціологів, але ніхто не пояснював, про що вони писали. Передбачалося, що на бакалавраті ми все це опанували. У мене такого досвіду не було, це означало, що я мала читати вдвічі чи тричі більше, ще й англійською мовою. Для мене це було важко через те, що моя англійська ще не була на високому рівні. Була депресія, часом хотілося повернутися в Україну, з іншого боку, розуміла, що мені це цікаво. Було відчуття, що відкриваю для себе нову ділянку.

Як би Ви на основі власного академічного досвіду охарактеризували потенціал зв’язку між історією та соціологією? У нас це досить відособлені галузі.

У нас зв’язок історії та соціології дуже недооцінений. Існують явища, які мають певну тяглість, якщо ти розумієш, як вони відбувалися, ти краще можеш пояснити їх у сучасному контексті. Часом читаю вельми плиткі пояснення соціологів без історичної освіти. З іншого боку, історикам нерідко бракує теоретично-узагальненого розуміння суспільства. Це те, що можуть дати знання соціальних теорій, механізмів, моделей.

Чи допомогло Вам професійне вивчення історії розширити перспективу власної соціологічної уяви?

Однозначно. Я дуже вдячна своїй історичній освіті. Соціологу для розуміння суспільства важливе знання «соціокультурної канви», яку нам дає історія. На мою думку, для глибокого соціологічного аналізу історичне знання має ключове значення. Мені здається, необхідним є взаємний інноваційно-проникливий підхід. Наприклад, якщо я викладаю магістерський курс із соціології міста і виявляю, що мої студенти не відрізняють готики від ренесансу, це означає, що вони дуже багато про місто не розуміють. Адже це не просто стиль, а певна філософія. Це те, як суспільство себе розуміє. Отже, без знання історії, історії культури, ми не можемо як соціологи прочитати міський простір чи пояснювати складні соціальні феномени. Я всіляко заохочую міждисциплінарну взаємодію між соціологією та історією.

Ви навчалися не лише у Будапештському університеті ім. Етвоша Лоранда, але й в Единбурзькому університеті. Розкажіть, будь ласка, про цей досвід закордонного навчання.

Будапештський досвід був у певному сенсі перехідним етапом до единбурзького. Результатом мого навчання на трирічній англомовній магістерській програмі в Будапешті стали хороші теоретичні знання, зокрема стосовно національних процесів, особливостей функціонування національних меншин, методології та методики соціологічного дослідження, які згодом лягли в основу мого навчального посібника з етносоціології. Натомість я відчувала, що мені бракує поглибленого знання про різні методики дослідження, особливо якісні, бо навіть у Центрально-Східній Європі цей напрям ще не був достатньо розвинутим. В Україні на той час якісну соціологію, за винятком поодиноких дослідників, практично не визнавали як незалежну дослідницьку стратегію. Тому вирішила продовжити своє навчання вже в університеті Единбургу, де соціологічна програма мала саме таку спеціалізацію.

Якщо порівняти моє навчання в Будапешті з единбурзьким періодом, то британська освіта більш відкрита, програма має мало формальних обмежень (стосовно переліку курсів, які можна відвідувати, чи присутності в аудиторії), але значно інтенсивніша іжорсткіша в оцінюванні. Тобто у Будапешті у мене було дуже мало вибіркових курсів, тоді як у Шотландії практично всі курси я обирала самостійно. Кожен курс мав чітко поставлені завдання, довгий список літератури для читання, жорстку систему оцінювання і надзвичайно цікавих лекторів із неймовірним практичним досвідом. Цікавий факт: у моєму гуртожитку вікна відкривалися не більше ніж на 5-10 см, бо за статистикою серед студентів був високий рівень самогубств через складнощі у навчанні. Після мого повернення в Україну, я знову прийшла на історичний факультет, де стала співзасновником кафедри соціології. Тож свій закордонний досвід я змогла перенести в ту навчальну програму, яка створювалася з нуля.

Якби Вам необхідно було сформулювати три основні поради для тих, хто бажає здобувати освіту у закордонних закладах, що б це було?

Насамперед, якщо це перший досвід, я б радила їхати туди, де система освіти легша. Американські й британські заклади мають дуже жорстку змагальну систему. Важливо зрозуміти, чи готовіви психологічно до такого випробування. Необхідно розраховувати свої сили, збагнути, наскільки ви готові важко працювати, багато читати і не мати вільного часу. По-друге, якщо ви плануєте у майбутньому поступати у ВНЗ закордоном, то починати готуватися до цього етапу вашого життя варто з першого курсу: брати участь у конференціях, семінарах, тренінгах тощо. Якщо у вас немає попереднього досвіду участі у подібних заходах, ви не публікувалися і все одно хочете потрапити у закордонний заклад, то ваші шанси істотно погіршуються. До того ж багато закордонних навчальних закладів та грантових програм звертає увагу не тільки на ваш попередній професійний досвід, але й на те, чи є ви активними у громадському житті. По-третє, варто також уважно вивчити профіль ВНЗ, його спеціалізацію.Важливо, щоб ваші інтереси максимально відповідали інтересами того закладу/ програми, куди ви подаєтесь.

Ваша дисертація була присвячена впливу історичних ідентичностей на поточні політичні орієнтації українців. Історичні ідентичності, вочевидь, пов’язані з тяглістю, а що її забезпечує?

Для мене історична ідентичність – це не та ідентичність, що має тяглість. Це термін, яким я заміняю термін «пам’ять». Термін «історична пам’ять» у тому вигляді,в якому він використовується в літературі, на жаль, є надвизначеним. З його допомогою описують занадто різні феномени, які пов’язані зісприйняттям та відтворенням історичного минулого в суспільстві. Тому я запропонувала термін «історична ідентичність», котрий вказує, що є певні елементи минулого, які є значущими для людей. Тобто вони їх селективно відбирають, пов’язують між собою і на підставі цього вибудовують свою ідентифікацію. Якщо повернутися до Вашого формулювання запитання, то під тяглістю ми можемо розуміти певну стійкість/стабільність у проявах ідентичностей (хоча в теоретичній літературі триває дискусія з приводу стійкості чи змінності ідентичності). Наприклад, наш порівняльний проект дослідження ідентичностей Львова і Донецька, який триває з 1994[2] р., показує, що львів’яни демонструють значно більшу стабільність у своєму ставленні до історичного минулого, ніж мешканці Донецька.

Виявляли це так: просили назвати 3 історичні особи та 3 події, котрі мали позитивний вплив на історії України і по 3, котрі мали негативний вплив. Далі ми намагалися зрозуміти, якими є основні джерела формування їхньої обізнаності в історії. Ми ставили респондентам питання щодо джерел їхнього знання про історичне минуле. На той час Львів і Донецьк демонстрували дві різні моделі. Для мешканців Донецька основним джерелом знання про історію України була освітня система, а для львів’ян – медіа. Зазвичай фактор сім’ї також є важливим, особливо на Львівщині. Не слід забувати, що на момент нашого дослідження 2/3 населення ніколи не слухали курсу з історії України у школі, оскільки його запровадили лише з 1992 р. для учнів, які на цей момент навчалися вже у 5 чи 6 класі.

Інші мешканці України вивчали у школі лише історію СССР із вкрапленнями історії УРСР. Тому, якщо у своєму подальшому житті вони ніколи не цікавилися історією, то можуть мати труднощі із визначенням нового героїчного пантеону. Прикладом цього феномена можуть слугувати відповіді донецьких респондентів. Із плином часу зменшувалася кількість респондентів, які не могли назвати жодного або називали не більше одного історичного персонажа (чи історичної події), зростала і популярність українських історичних осіб, оскільки збільшувалася частка осіб, які отримали шкільну освіту після незалежності України.

Ваше дослідження львівської ідентичності засвідчило, що вона не є конфліктною щодо національної, навпаки – навіть певним чином базувалася на національному наративі, ніби локально доповнюючи його. Чи можна сказати це про регіональну ідентичність Донбасу?

Варто зазначити, що львівська та національна ідентичності великою мірою накладаються одна на одну. Але ми також зафіксували й інший тренд: є частина населення, для якої ідентифікація себе зі Львовом є спробою втечі від національної ідентичності. Адже Львів також мав багатонаціональне минуле,і таким чином, апелюючи до локальної/міської ідентичності, люди намагаються відійти від прив’язаності до національності. Натомість, як показало наше дослідження, у Донецьку локальна ідентичність переважала національну. Це також віддзеркалюється і у локальній політиці пам’яті. Наприклад, стаття Оксани Міхеєвої[3], де вона аналізує пам’ятники, які встановлювались у Донбасі, дуже вдало окреслює дану тенденцію. Вчена стверджує, що у період з 1991 року там не було встановлено жодного пам’ятника, який відсилав би нас до загальнонаціонального наративу. Якщо є ті, яких віншували, то це регіональні постаті: Бубка, Кобзон, Джон Юз тощо. Такі пам’ятники досить сильно прив’язані саме до регіональної історії.

Соціологи чимало говорили щодо значення регіональних відмінностей в Україні, посилаючись на те, що значна частка українців не була за межами своїх регіонів, мала частка була за кордоном тощо. Ваше дослідження адаптації вимушених переселенців із Криму та Донбасу засвідчило цікавий факт: віддалений Львів прийняв значно більше кримчан, татар особливо, аніж ближчі обласні центри. Стереотипи регіональної близькості та територіальної ізоляції, як бачимо, не спрацювали. Можна це принаймні гіпотетично пов’язати з тим, що поточні події посилюють інші фактори в ідентифікації,і регіональні відмінності дедалі втрачатимуть на значенні?

Відповідь на це питання я б розбила на дві частини: щодо регіоналізму та щодо його впливу на траєкторії розселення. Останні п’ять років я брала участь у міжнародному проекті університету Сент-Галлен «Регіон, нація та інше»[4].Це була спроба міжнародної дослідницької групи поглянути на регіоналізм, національні процеси в Українів широкому контексті. Зокрема, було проведено два соціологічні опитування з вибіркою в 6000 осіб, що вивчали різні ідентичності, історичну пам’ять, мовні та релігійні практики, економічну поведінку, громадський активізм тощо. Ми дійшли висновку, що не можемо говорити про існування якихось сталих регіональних поділів в Україні. Винятком є лише Галичина, яка є дуже стабільним регіональним утворенням.

Тобто жорстких регіональних поділів в Україні не існує! Соціологи так прив’язані до українських регіональних поділів, тому що у стандартних загальноукраїнських соціологічних опитуваннях з вибіркою у 1800-2000 респондентів методологічно неможливим є аналіз територіального розподілу преференцій стосовно будь-якого соціального феномена на рівні окремих областей. Тому соціологи, аналізуючи регіональну специфіку, змушені групувати області в макрорегіони, стираючи відмінності між областями у межах згрупованих регіонів і тим самим стереотипізуючи регіональний поділ в Україні. Але якщо ми подивимось на кожну область окремо, побачимо, що звичних для нас регіональних ліній поділу не існує.

Якщо говорити про переселенців[5], то вивченню підлягали лише ті люди, які свідомо переїхали. Вони виїжджали туди, куди могли,– це була ситуація раціонального вибору. Зазвичай вони обирали місце, де вони вже були колись, де є знайомі/родичі, потенційне місце праці або місце, де розташовані близькі їм спільноти (наприклад, протестантські спільноти або національно-культурні товариства), що могли надати підтримку у процесі адаптації. Львів був першим містом, яке свідомо закликало до себе охочих переселитися. Тобто, логічно, якщо люди не мають інших зачіпок, то вони поїдуть туди, де їм посприяють. Частина кримських татар свій переїзд саме до Львова пояснювала тим, що на Галичині найбільш віруючі люди в Україні, і вони хотіли б жити серед релігійних людей.

З їхньої точки зору, віруючі люди швидше порозуміються, ніж віруючі з невіруючими. Водночас частина населення Західної України теж мала досвід примусового переселення після завершення Другої світової війни[6], і він створює додаткове тло до взаєморозуміння. Тобто є певна спільність досвідів. Обираючи Київ, люди пояснювали це бажанням бути ближчими до центральних органів влади та привабливістю столиці. Сучасна українська держава ще ніколи не мала досвіду такого масового переселення людей. Відповідно, бюрократична система абсолютно до цього не була готова.

Якщо говорити про траєкторії переселення зі Сходу країни, то, окрім названих уже підстав – обізнаність із місцевістю, наявність родичів/знайомих чи місця роботи, – частина респондентів також зазначала, що хотіла переселитися десь регіонально близько, адже населення там, з їхньої точки зору, культурно ближче, тому адаптація має бути простішою. Насправді ж вони несподівано почали наштовхуватися на неприйняття та опір з боку частини місцевого населення, яке боялося, що переміщені особи можуть принести з собою війну у їхні населені пункти. Відповідно, для деяких переселенців стало великою несподіванкою, що нібито «культурно однорідне середовище» Харків, Дніпропетровськ чи Одеса може настільки сильно відштовхувати їх.

Якщо спробувати поглянути на цю проблему загальніше: як внутрішня міграція обумовлена війною, може вплинути (і чи може?) на національну ідентичність у цілому? Принаймні гіпотетичний прогноз.

З моєї точки зору, незважаючи на трагічні події, що відбуваються у Криму та на Сході, а також супутні проблеми, котрі доводиться долати внутрішньо переміщеним особам, для українського суспільства у цьому є також і позитивний досвід. Адже, по-перше, багато людей в нашій країні вперше виїхали за межі своїх областей, а, по-друге, ті, що живуть в цих областях, зустрілися з «іншими», маючи з ними щоденний щільний контакт. За рахунок такої взаємодії багато стереотипів мають розвіятися, що допоможе формуванню взаєморозуміння й толерантності в Україні. Наприклад, кримськотатарську спільноту дуже позитивно прийняли у Львові. Виникають дискусії стосовно відкриття мечеті, що є моментом культурної різноманітності. Але, з іншого боку, у нашому дослідженні ми також зафіксували «ефект мовчання». Тобто люди, які переїхали у інше місце, скоріше мовчатимуть щодо негативних аспектів, аніж будуть скаржитися. Проте таке замовчування проблем не може тривати безкінечно. Ми як соціологи повинні розуміти ці явища, прогнозувати негативні ефекти, адже переселення не може бути зовсім ідеально безконфліктним. На моє переконання, це своєрідний тест на нашу відкритість і толерантність. І якщо ми говоримо про політичну націю, подібні процеси якраз і стимулюють її формування.

Ще донедавна тематику національної ідентичності й націоналізму в Україні обговорювали аж надто емоційно. Почасти це може бути пов’язано з тим, що націоналізм у нас був передусім об’єктом ідеологічних спекуляцій, а не дослідження. Свого часу Ви проводили майстер-клас «Нетрадиційні методи викладання теорій націоналізму та етнічних студій». У чому полягає «нетрадиційність» методів і як слід готувати молодих дослідників працювати із такими феноменами?

У нас є проблема з викладанням теорій націоналізму. У більшості випадків усе зосереджується на текстах Е. Ґелнера, Е. Сміта й Б. Андерсона, які вийшли друком ще у 80-х роках. З точки зору теорії це вчорашній день. Адже є нові автори, нові теорії, нові підходи, а про них у нас практично не говорять у публікаціях і не викладають. Модерністський підхід визнає існування однієї спільної моделі нації, натомість пізніші теоретичні підходи вважають, що ми не можемо говорити про єдину уніфіковану модель нації, а про складний діалог різних національних проектів у межах одного соціуму[7]. У сучасних теоретичних підходах до націоналізму багато уваги приділяється не стільки вивченню «екстремальних варіантів» проявів націоналізму, скільки його проявам у мовних конструктах та повсякденних практиках, які стали майже непомітними через свою глибинну інтерналізованість, але через які проявляються домінантні владні відносини.

Другий важливий момент – це те, що рівень досліджень перейшов із макрорівня, з досліджень боротьби ідеологій, на рівень повсякдення. А повсякдення дуже складно дослідити, включити його у нашу наукову систему переосмислення. Для мене найбільш інноваційною методикою є перехід у вивченні націоналізму на повсякденний рівень і вихід «у поле». Тільки тоді, коли студенти навчаться помічати прояви національного чи націоналізму у власному повсякденні (підслухавши розмову в трамваї, проаналізувавши газету, промову місцевого політика чи бюрократичний документ), вони збагнуть це явище у всій його складності проявів і стануть чутливими до цих питань. Для мене це основна методика. У цьому і полягає «нетрадиційність» методів. Важливим також є момент практики. На моїх лекціях завжди є практичне завдання. Наприклад, аналіз промов президентів –пошук прихованих елементів націоналізму чи нетолерантності, для чого необхідною є максимальна саморефлексія, включення власного повсякденного досвіду.

Які тексти із зазначеної тематики Ви б порадили прочитати?

Для мене важливим автором є Майкл Білліґ і його «Банальний націоналізм»[8]– зовсім новий погляд на тему. Дуже раджу! А також Майкл Скей «Національна приналежність та повсякденне життя»[9].

Як Ваша наукова діяльність пов’язана з громадською? Ви – засновниця центрів «Жінка і суспільство» та «Суспільство прикордоння: минуле та сучасне». Чим займаються ці установи?

У момент заснування головна ідея організації «Жінка і суспільство» полягала в тому,аби створити сегмент ґендерних студій в українській освітній системі. На час створення організації його практично не існувало. Ішлося про розробку окремих тем, модулів, а потім і курсів для впровадження в навчальну програму. Моя громадська активність була пов’язана з науковою діяльністю. «Суспільство прикордоння» – це ще одна організація, що 4-5 років поспіль проводила літні школи для молодих викладачів та аспірантів. Їхня суть полягала в тому, щоби забезпечувати контакт наших науковців із визначними західними викладачами, котрі виступали в якості їхніх репетиторів. Також ми співпрацювали з Львівською міською радою у сфері організації соціологічних досліджень. Зараз громадські організації втрачають свою актуальність. І хоча Україна має ґрунтовний досвід активізму, він практично не корелює з діяльністю громадських організацій.

Ми звикли громадянське суспільство вимірювати в модерних термінах: партійної участі, участі в громадських організаціях тощо, однак ситуація зовсім інша. Суспільство теж інше, а проблеми – нагальні. Якщо нам негайно треба зібрати кошти, то часу на створення громадської організації немає. На мій погляд, для великих проблем вони ще актуальні, але для громадського активізму – ні. Соціальні мережі краще відповідають викликам суспільства. Інший момент: ви можете бути соціально активним у різних сферах, свою соціально-громадянську активність виявляти у дуже різний спосіб і на різних рівнях: від загальноукраїнського до локального водночас. Зараз моя громадська активність більше проявляється у співпраці з журналістами. Я намагаюся максимально поширювати результати наших досліджень або брати участь у тренінгах. У нас гарна співпраця з УКУ.

Розмовляла Вікторія Котляр
Куратор матеріалу: Володимир Шелухін

[1] Стратегія історико-біографічного дослідження, що полягає в синтезі допоміжних історичних та суміжних дисциплін (демографії, статистики, генеалогії, геральдики, психології, ономастики тощо) для цілісної реконструкції життя певної особи в її множинних зв’язках із соціальним оточенням.

[2] Про проект див. 12(2)/2007 р. випуск «Львів-Донецьк: соціальні ідентичности в сучасній Україні» «України модерної» http://uamoderna.com/arkhiv/47-122 та статті Н. Черниш, Я. Грицака, О. Маланчук №11-12/ 2003 р. часопису «Дух і Літера».

[3]Міхеєва О. Державна ідеологія та конструювання спільної пам’яті про минуле: організоване забуття та феномен пригадування (на прикладі пам’ятників Донецька) // Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління. Матеріали ІІ конференції (Донецьк, 14 квітня 2006 р.) / http://er.ucu.edu.ua/bitstream/handle/1/93/mikheieva_derzhavna%20ideolohija.pdf?sequence=1

[4] Swiss National Foundation Grant CR11I1L_135348 «Region, Nation and Beyond. A Transcultural and Interdisciplinary Reconceptualization of Ukraine»

[5]http://sociology.ucu.edu.ua/wp-content/uploads/2015/12/Vnutrishno-peremishheni-osoby-v-Ukrayini-2014.pdf

[6] Примусове виселення українців із теренів сучасної Східної Польщі і поляків із Західної України у 1944-46 роках та наступна депортаційна акція «Вісла» 1947 р., спрямована на виселення українців з етнічних територій, що опинилися у складі Польської Народної Республіки.

[7] Про відмінні концепції націй та моделі національної ідентичності див., наприклад, Вікторія Середа. Етносоціологія: Навчальний посібник. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І.Франка, 2007. – 160 с./http://uamoderna.com/biblioteka/sereda-etnosociology-posibnik

[8]Billig, M. Banal Nationalism. – London: Sage Publications, 1995 – 208 p.

[9]Skey M. National Belonging and Everyday Life: The Significance of Nationhood in an Uncertain World. – Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2011. – 209 p.

5 11 2016

https://svoye.wordpress.com/2016/11/05/вікторія-середа/