www.ji-magazine.lviv.ua

Костянтин Воздвиженський

Цьогоріч з державного бюджету на фінансування творчих спілок на кшталт Спілки журналістів, письменників і т.п., виділено понад 20 млн грн. Це майже утричі більше, ніж у 2017-му. Важко уявити собі, який культурний «прорив» мають забезпечити об’єднання, які ведуть свою історію від тоталітаризму, а нині сенс їхнього існування для багатьох залишається незрозумілим.

Діти Сталіна

Для початку, трохи історії. Рік народження Спілки письменників – 1934, Спілки художників – 1938, Спілки театральних діячів – 1944, Спілки композиторів – 1932. Страшні роки, правда? Для українського мистецтва зокрема.

Якщо лаконічно, то можна сказати й так: на місце Розстріляного відродження прийшли «творчі спілки», які існують понині.

Якщо більш розгорнуто, то їхнє постання – це руйнація свободи й авангарду 1920-х і постання канону соцреалізму. Це не просто зміна однієї мистецької концепції іншою, а формування цеху придворних письменників.

Ба навіть не просто цеху, в якому в обмін на лояльність годували сталінськими преміями, санаторними путівками, а найбільш відданих і закордонними відрядженнями, а ще й репресивний орган. Коли лютувала ждановщина чи кампанії проти «буржуазних націоналістів» самвидаву 1976-1980-х, всі ці спілки ставали в пригоді, щоб лауреати премій і кавалери орденів з високих трибун цькували дисидентів, а численні «спілчани» підписували листи, в яких колективно засуджували призначених владою жертв.

Всесоюзні і республіканські творчі спілки – зрозумілий в межах тоталітарного проекту інструмент. За завданням партії створюється канон, за яким ліплять потрібні владі твори мистецтва, і за них вона винагороджує своїх «трубадурів імперії». Несправедливо було б казати, що членство у спілці автоматично нівелює значення українських митців радянської доби.

Геніальні письменники і кінематографісти вступали до цих об’єднань лише з метою зберегти можливість друкуватися (виставлятися). Але був і андеграунд – багато позасистемних дисидентів свідомо йшли у підпілля й тюрму, аби лише не приймати ярмо соцреалізму, чи бодай трохи відхилитися від цього Прокрустового ложа.

Зустріч радянських письменників на квартирі у Горького в 1932 році. Художник: Анатолій Яр-Кравченко

Сучасне угодовство

Часи змінилися, влада вже не диктує напрям «єдиного правильного мистецтва», але народжені за Сталіна спілки якось перефарбувались і продовжують отримувати фінансування від держави.

Як так могло статися? Якщо поглянути на Верховну Раду перших скликань, то там було чимало вихідців зі спілчанського середовища: Іван Драч, Дмитро Павличко тощо. Зрозуміло, що вони й думати не могли, щоб ініціювати ліквідацію своїх «мистецьких гнізд».

Будь-яка влада на ці спілки теж не зазіхала: по-перше, порівняно з олігархічними оборудками, гроші там обертаються мізерні, по-друге, ніхто не хотів зачіпати спільноти людей, які найкраще у своєму життя навчилися писати різного роду колективні листи, відозви тощо і пафосно аргументувати свою виняткову значущість.

Більшості президентів просто було не до того: ну є ці спілки, апетити в них скромні, хай собі й далі роздають ці почесні звання заслужених і народних, ділять свої нечисленні привілеї – зрештою, час від часу вони можуть і компанію прикрасити на різних ювілеях – еліта, все ж таки.

Графіка інтерактивна. При наведенні курсору на її елементи з'являється додаткова інформація

Віктор Янукович, щоправда, намагався трохи побавитися в радянщину, коли дав зірку Героя України своєму земляку - поету, члену Спілки письменників України Борису Білашу, автору рядків: