незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Ґі СорманДемократична рецесіяКритерієм
демократії є не вибори більшістю, а повага до меншин та інституцій. В
демократії закони стоять вище від людей. Тривалий
час вважали, що демократія буває лише західною, заякореною в християнській
культурі та греко-римській традиції. Звісно, була ще Японія, але вона
перебувала під американським впливом. Прийшла деколонізація, й імперії
залишили при своєму відході інституції, що їх подекуди перейняли нові
господарі, як-от в Індії, на Філіппінах і в Сенегалі. Це назвали другою
демократичною хвилею. Згодом, після розвалу Радянського Союзу, відродилися
старі демократії (як в Угорщині) і виникли нові (навіть в Монголії). Успіх цієї
третьої хвилі здавався гарантованим, передусім тому, що вона супроводжувалася
поворотом до ринкової економіки. Першими користь із цього здобули найбідніші:
між 1980 і 2005 рр. кількість людей, які живуть в абсолютній бідності,
зменшилась із 42% до 17%. Американський політолог Френсіс
Фукуяма вже в 1989 р. запропонував узагальнити цю
еволюцію в пророчому есеї під назвою «Кінець історії». Його вихваляли за
сміливість і на нього нападалися ті, хто його не читав. Однак критика була
природною, бо нині ми є свідками незаперечного спаду в багатьох демократіях.
Там, де вона так і не вкоренилася, передусім в арабському світі, сподівання на
демократію розвіялось. Туди, де, як думали, вона збережеться, як на Філіппінах
чи в Таїланді, повернулися диктатори. Уряди Росії
і Китаю, які в 1990-х прикидалися демократичними, тепер похваляються своїм
авторитаризмом. В Бразилії і Мексиці панує невизначеність. Ще тривожнішою є
поява антидемократичних явищ там, де були витоки демократії: популістські рухи
в Сполучених Штатах, у Скандинавії, в Угорщині, Польщі, Каталонії і Великій
Британії. Зробімо тут роз’яснення: критерієм демократії є не вибори більшістю,
а повага до меншин та інституцій. В демократії закони стоять вище від людей,
і це те, що Вікторові Орбану, Родріго Дутерте і Дональдові Трампу тяжко
признати. Чи є
помилковим пророцтво Фукуями? Я так не думаю, як і
він сам, вдаючись до поміркованої самокритики в новій книжці під назвою
«Ідентичність», яку опубліковано в Сполучених Штатах. Фукуяма
згадує, що, заклинаючи кінець історії в 1989 р., він казав не про те, що
історія закінчилась, а про те, що всі держави після падіння СРСР вважатимуть –
чи стверджуватимуть, що вважають, – що найкращим можливим режимом є ліберальна
демократія. Заміть двох Термінусів, Москви чи Вашингтона існуватиме лише один, але це не означатиме, що всі нації його досягнуть. Фукуяма порівнював людей з потягами: одні є швидшими за
інших і ризикують піти під укіс, але колія, схоже, призначена для
одностороннього руху. Я гадаю, що це і далі так, бо всі режими наполягають на
тому, аби їх вважали демократичними, включно з Китаєм (в якого це записано в
конституції), Росією та Угорщиною. Бо інакше для чого ці режими завдавали би
собі клопоту проводити вибори? Паралельно з
цим ліберальна економіка залишається єдиною еталонною моделлю; в ній існують
проблеми, ясна річ, наприклад, тарифні війни, бо світ є недосконалим. Та попри
фінансові кризи, державні перевороти і примхи керівників, ніхто не пропонує
політичну або економічну утопію як новий ідеал, якого треба досягти. Це не
підкреслюється належним чином, але підтверджує вихідну тезу Фукуями.
Розвиваючи в 1992 р. цю тезу в книжці «Кінець історії і остання людина», Фукуяма визнавав, що ліберальна демократія, попри те, що є
доброю та ефективною, ніколи не буде здатною задовольнити пристрасні прагнення.
Свідками цього ми зараз і є. Класичний
лібералізм не охоплює всі опції політики і не ставить собі за мету їх охопити:
це скромна філософія. Через цю скромність ліберали приречені постійно
виправдовуватися, доводити свою ефективність. Диктатори не мусять нічого
доводити; в найкращому випадку вони вмирають. Слабкістю сучасних лібералів є
те, що вони недостатньо розуміють свої межі і останнім часом не переймаються
тим, наскільки народи прив’язані до своєї ідентичності. Фукуяма думає, що
атмосфера кризи, яка панує в Європейській Унії і Сполучних Штатах, породжується
тією байдужістю ліберальних і космополітичних еліт до страху декого, хто
аж ніяк не є космополітами, втратити свою ідентичність. Страху, що виник через
деіндустріалізацію, глобалізацію в робітничих середовищах, і ще загальнішого
страху перед імміграцією. Цей страх, який захопили і почали експлуатувати
прибічники Брекзиту, Трампа
і Орбана, не є напряму пов’язаний з кількістю іммігрантів (в Угорщині їх нема),
він пов’язаний з можливою нав’язливою ідеєю. Це межує з
ксенофобією, але також може бути чимось раціональним: страх (як в Скандинавії)
перед тим, що іммігранти не зуміють інтегруватися. Таким чином Фукуяма перетворює прийом іммігрантів на випробування для
майбутнього Європи: або з’явиться європейський уряд, здатний вирішити питання
імміграції на всьому континенті з метою заспокоїти народи щодо захисту їхньої
ідентичності, або Європейська Унія розвалиться. Для занадто толерантних умів,
до яких належу і я, ця теза є важкою для сприйняття: національна ідентичність є
доволі недавнім винаходом, а іммігранти є такими самими людьми, як і громадяни,
яким випало щастя народитися в певному місці. Та я також вважаю, що Фукуяма має рацію і усе ще необхідно винайти і негайно
застосувати політику європейської імміграції. Guy Sorman |