незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Жорді СолєрСтрашний сон Вільяма БлейкаВеликою
перемогою машини над людьми в ХХІ ст. є не брехливі новини, а податливість, з
якою ми до них пристосувалися. Важливим є не говорити правду, а щоб тобі
повірили. Вільям Блейк був сином і огудником промислової революції. Перехід
від XVIII до XIX ст. приголомшив його стрімкістю, з якою Європа стала
механізуватися, і швидкістю, з якою машини почали заміняти людей на їхніх
робочих місцях. Так само, як це робили Байрон і Шеллі, поет Блейк
розпочав мистецький, власне кажучи романтичний, опір супроти механізації
Європи, яка невдовзі стане механізацією Заходу, і яка йому здавалася згубним
курсом цивілізації. Він з
усією ясністю бачив, що повністю капітулювати перед промисловістю і прогресом є
не надто вдалим вибором, і в кожному разі думав, що революція промисловості
мусить мати противагу у вигляді культурної революції, аби західна цивілізація
не потрапила в пастку чистої механізації, масового виробництва, накопичення
капіталу, прогресу за будь-яку ціну. Без
протиотрути культурної революції, спробу якої зробили поети-романтики,
позосталий світ є саме таким, в якому ми живемо зараз: все механізованіший
світ, де машини не просто й далі заміняють людей, вони вже інкрустовані в нашу
щоденну рутину; не лише роблять значну частину нашої роботи, але й – у випадку
комп’ютерів, які піймали все людство в свої сіті, – добилися, аби люди думали,
вважали, висловлювалися і діяли в рамках того, що постановляє машина. Комп’ютер
з його мережами, безперечно, був би найбільш надокучливим кошмаром Вільяма Блейка; посидівши хоча б раз за цією машиною, поет міг би
пересвідчитися в неминучій перемозі промислової революції і романтичній
наївності його культурної революції. Окрім того, він міг би упевнитися в цій
диявольській реальності, яку ми, мешканці цього тисячоліття, безтурботно
сприймаємо за норму: машина, яка думає за тебе, врешті-решт заражає тебе своїм
способом мислення. Скільки разів на день Google, Waze чи Shazam або черговий
ясновидець у Twitter думають за нас? «Я
мушу створити систему чи стати рабом системи іншої людини. Мене не цікавлять
міркування чи порівняння: моє – це творити». Ця ідея Блейка
є закликом мислити поза машиною, не довіряти джерелу, з якого всі п’ють, і
створювати свої власні ідеї. Соціальні мережі з дзеркала світу перетворилися на
його директиву, почали відбивати реальне життя і тепер саме вони живлять реальність
своїми манерами, формами і своїми заскоками. Це так,
якби комп’ютер повертав нам нашу власну реальність, в якій ієрархію встановлено
в інший спосіб, якби машина, як цього боявся поет, вказувала нам, що думати і в
яку парцелю інформації, що циркулює в мережі, нам
дозволено зазирнути. Стислість,
що її насаджують мережі, вже змінила, наприклад, наш спосіб спілкування з
іншими людьми; стислість whatsapp починає
витісняти e-mail, який вже
вважається непрактичною тандитою, котру ми тягнемо за собою з ХХ століття, хоча
свого часу то було супермодерне диво, яке звело
нанівець паперові листи. Послідовність листа, e-mail
і whatsapp є кришталево ясною і вказує на те, що
пишеться щораз менше, в усе коротших посланнях, які надходять швидше. Вже не є
важливими ні форма, ні синтаксис, ні стиль, ні орфографія; важливим є сам
меседж, який незмінно є невідкладним, надходить швидко, настільки швидко, що
іноді його навіть не треба писати, достатньо лише поставити смайлик.
Та можливо, насправді ця послідовність свідчить про те, машина вказує нам шлях. Стислість
у Twitter є конче необхідною,
у цій соціальній мережі перемагає ідея, що міститься в одній короткій і
категоричній фразі, і довжина й категоричність переважають правду, цінність,
яка на даний момент вже втратила значний відсоток своєї ваги. Якщо фраза є
блискучою, але перевершує сто знаків, вона матиме менший кворум, ніж коротка,
хоча й невиразна; а якщо ви поширили довгий текст, то можете попрощатися з
більшістю своїх фоловерів. Газети,
один з останніх бастіонів довгої прози, вже перейняли дієву фразу Твіттера, конденсоване повідомлення і тематичну мішанину,
характерну для соціальної мережі. Нові читачі вже нездатні орієнтуватися у
велетенських паперових сторінках газет, вони потребують лінків
та швидкості й легкості, з якою мандрують від однієї новини до іншої. За
кілька років швидкість та ефективність укоренилися як вищі цінності нашого
часу, ми їх переймаємо щоразу, коли пускаємо wi-fi, і
вони вже добралися до таких, здавалося б, далеких територій, як теніс. Цей
спорт поступився під натиском, і тепер тенісист, щоби перемогти, окрім таланту,
потребує потужності, витривалості та агресивності – тієї ж ефективності, якої
вимагають від користувача Твіттера, журналіста чи
політика, аби вони здобули багатьох прихильників. Бо машина щодня навчає нас
тому, що успіх вимірюється кількістю, числом. У тенісі цього тисячоліття вже
нема місця для артистичних ударів, зроблених тильною стороною руки. Найгарніша
манера цього спорту прискорено вимирає, бо більшість гравців вибирають удар
двома руками, який є не таким пластичним, зате потужним, простим і ефективним,
як твіт. Для кого є важливим зробити красивий удар,
коли єдине, що важить, – це перемога? Для
кого є важливим говорити правду, коли єдине, що важить у ХХІ столітті, – це те,
аби тобі повірили? Великою перемогою машини над нами є не fake news, брехні,
які множаться, доки не перетворяться на правду, а податливість, з якою ми до
них пристосувалися. Вільям Блейк, поет, який був
здатний розгледіти у квітці цілий світ, із збентеженням побачив би, як машині
вже вдалося насадити нам стислість і швидкість у якості пріоритетних цінностей
і як їй вдається поставити під сумнів правду і зробити нормою брехню в
суспільному житті так, що нікого це не обурює. І, звісно, йому би зовсім не
сподобалася девальвація, що її зазнало слово, яке вже вартує мало, якщо не
з’явилося в твіті. Jordi Soler |