www.ji-magazine.lviv.ua

Людмила Филипович, завідувач відділу історії релігій та практичного релігієзнавства
відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ

У ці дні Україна відзначає 1030-ту річницю свого хрещення. Відзначає, втім, без томосу про автокефалію для Української православної церкви, котрий, як це оголошувалося неодноразово, очікувався у нас якраз під «круглу дату».

І хоч окремі оглядачі встигли заявити про те, що рішення вже прийнято, Константинополь із публічними кроками не квапиться.

Три тижні тому Вселенський патріарх Варфоломій висловив сильний сигнал щодо української Церкви – можливо, найсильніший зі всіх, котрі досі лунали з боку Константинополя. У своїй промові Варфоломій висловив незгоду з належністю України до російської географічно-патріархальної юрисдикції й виступив за остаточне врегулювання проблеми з розколом українського православ’я.

Водночас виникли й певні перестороги. Для прикладу, Президент Петро Порошенко, котрий звикло є охочим до оптимістичних заяв і позитивної гіперболізації, віднедавна говорить на тему томосу вкрай обережно, з акцентацією на тому, що боротьба все ще триває.

Релігієзнавець Людмила ФИЛИПОВИЧ каже в інтерв’ю Z, що Україні не варто триматися лише «круглих дат», бо головне – відновити історичну справедливість, а найперше – збудувати дійсно добру Церкву. З її слів, Москва йде на все, аби не допустити незалежності української Церкви. Задля досягнення свого домінування у православному світі вона готова до розриву з Вселенським патріархатом. Поза тим, і в Константинополі тепер, з її слів, сидить патріарх-воїн, готовий прийняти виклик Церкви «малиновопіджачників».

ТЕ, ЩО РОБИТЬСЯ В РОСІЇ, ВСЕ ДАЛІ ВІДХОДИТЬ ВІД ХРИСТИЯНСТВА

– Пані Людмило, чи варто робити трагедію з того, що Україна до 1030-ої річниці свого хрещення так і не отримала очікуваного томосу від Вселенського патріархату?

– Ніякої трагедії тут немає. Для нас же головне – отримати визнання з боку Константинополя, легітимізувати ту Церкву, яку ми збираємося збудувати як незалежну, автокефальну, помісну. Інші країни проходили цей шлях за десятиліття, а деякі й за століття. Згадайте, як отримувала автокефалію Російська православна церква – на це знадобився 141 рік. А в нас від 17 квітня минуло ціле нічого (17 квітня Президент України Петро Порошенко публічно оголосив про підготовку світською та церковною владою звернення до Вселенського патріарха щодо автокефалії, – Z). Звичайно, якщо ми згадаємо всі попередні спроби вирішити це питання, всі попередні бажання, які неодноразово висловлювали українці, то цей шлях видаватиметься довшим. Бо це, зрештою, тривала боротьба – часом дійсно столітня. Це як шлюб і свідоцтво про шлюб. Свідоцтво: пішли, розписалися – будьте здорові. А родина, сім’я будується в інший спосіб.

 Українська помісна православна Церква – це тривалий процес, а томос – тільки його початок.

– З вашої оцінки, чи були виправдані ті заяви з боку політичних і церковних діячів, що ми чекаємо томосу саме до річниці хрещення?

 – Бачите, не можна жити, не ставлячи перед собою високої мети. Думаю, що очільники, які про це заявляли – мається на увазі і Президент із командою, і патріарх Філарет, і політичні та громадські діячі, які розуміють важливість томосу, – поступили виправдано з тієї точки зору, що казали про це як про ціль. Треба ж якось скеровувати бажання, очікування, молитви своїх вірних, громадян. Дивіться, як зараз люди замислилися навколо того томосу: хтось хоче, хтось ні, але почали думати. І з’явилася підтримка – дуже велика. Хіба українці не достойні мати свою Церкву, визнану всім православним світом? Вас не ображає те, що в цьому диптиху[православних Церков] поруч із 14 автокефальними Церквами – іноді дуже мізерними – немає української, яка нараховує мільйони вірних? Це, зокрема, образливо для моєї гідності – як національної, так і християнської. Думаю, що для багатьох українців ця тема стала одним із важливих ідентифікаційних маркерів у сучасному багатокультурному світі.

– Раніше Порошенко говорив про томос як про акт, який Україна отримає неминуче – може, раніше, а може, пізніше. Натомість у своїх останніх заявах він уже набагато обережніший: каже про те, що не варто вважати, ніби томос «вже в кишені». Чи це може означати, що з’явилися додаткові перешкоди?

 – Експерти відразу застерігали, що в процесі отримання томосу не треба бути занадто оптимістичним. Навіть якщо ти маєш мету, до якої дуже прагнеш і дуже задля неї стараєшся. Ми ж бо знаємо з історії інших Церков, як це все відбувалося. І тут, треба розуміти, враховується не лише інтерес України, а й купа інших інтересів – націй, держав, груп, економічних і політичних, зокрема інтереси самого Константинополя.

 Константинополь не розкриває свої карти. Але ми ж розуміємо, що в конкуренції, у боротьбі з Московським патріархатом він також хоче не втратити ті позиції, які має зараз, а навпаки наростити вплив. Як він себе поведе? Чи ризики не перевищують здобутки? І, зрештою, додається одвічне питання: чи Україна постає активним суб’єктом у цьому складному процесі – чи знову її використовують як об’єкт? Чи ми мета – чи ми засіб? У мене таке враження, що ми скоріше засіб, а там, нагорі, зібралися поважні сили і між собою з’ясовують відносини.

Президентська делеґація на Фанарі

Президент, напевно, не уявляв всю складність підготовчих процесів. Не штука було з’їздити до Патріарха, зібрати листи підтримки, провести переговори. Насправді це вимагало важкої щоденної роботи, цілої стратегічної концепції, конкретного плану задовго до початку процесу.

– На які фактори зважає Константинополь на цьому останньому етапі? Що його стримує, що його підштовхує?

 – Патріарх і патріархія – це давні гравці на міжнародному полі. Вони розуміють, що зараз за їхніми плечами стоять не лише тільки релігійні, зокрема православні, інтереси, а й інтереси геополітичні. Саме ці фактори на них і впливають. Ясно, що Константинополь не хоче розколу вселенського православ’я. Саме тому він посилав своїх представників по всіх автокефальних Церквах, щоби з’ясувати, як вони ставляться до надання томосу українській православній помісній Церкві.

– Яким чином може проявитися цей розкол? Повтором «естонського сценарію»?

 – Не хочеться гадати, але видно, що ситуація дуже непроста. І все це почалося, повірте, не з надання естонській Церкві автокефального статусу, а значно раніше.

 Загалом в історії вселенського православ’я стосунки Москви та Константинополя нагадують гойдалку – їхні інтереси перебувають або в стані збалансованості, або розбалансованості. І зараз знову настав якраз такий критичний момент в історії. Москва завжди претендувала не на п’яте місце в диптиху (після Константинопольської, Александрійської, Антіохійської та Єрусалимської, – Z) Церков, а прагнула посунути ті попередні, зайнявши одну з основних позицій. Всеправославний собор, який відбувся на Криті у 2016 році (цей собор саботували Російська, Антіохійська, Болгарська, Грузинська церкви, – Z) показав те, що Москва взяла курс на демонстрацію сили в православному світі, навіть якщо ціною буде розкол вселенського православ’я.

– Які настрої серед канонічних православних Церков щодо томосу?

 – Судячи з усього, голоси розділилися. Ми бачимо, що є ті Церкви, які підтримують надання томосу, які самі зовсім недавно пройшли шлях до автокефалії. І є ті, які не хочуть допустити відривання української Церкви від, як вони вважають, «материнської» – Московського патріархату. Хоч ми знаємо – історично це не відповідає дійсності. Материнською церквою щодо Київської митрополії завжди був, є і завжди буде Константинопольський патріархат, хоч би як хто не намагався переписати історію.

– Три тижні тому Вселенський патріарх виступив із промовою, в котрій заакцентував на тому, що Престол ніколи не визнавав приєднання Київської митрополії до Московського патріархату. Він також виступив за «відновлення єдності в Україні розділеного церковного тіла». Що означає ця заява?

 – Я не можу сказати, що було на думках у Варфоломія в момент, коли він проголошував ці слова, але я проінтепретувала би їх простою реплікою: «Дістало!» Напевно, Москва занадто інтенсивно використовує метод тиску, тож Константинополь вирішив розставити певні крапки над «і». У 2008 році, коли Варфоломій приїжджав [до Києва], він теж про це заявляв, але обережніше.

 Мусимо розуміти, що Патріарх Варфоломій діє у міжнародній системі дипломатичних відносин. Він не просто церковний лідер: Патріарх має вплив і на політичні, і навіть на соціальні процеси. Крім того, чисто по-людськи, як мені видається, він подумав: «Та скільки ж можна? Хтось же мусить зупинити вселенські апетити Путіна!» Ну не можна ж постійно піддаватися Росії. Комусь треба нарешті проявити вольові, воїнські якості. Він же виборює? Виборює. Виборює єдність православ’я, заповіти Христа, цінності первісного християнства. Це вимагає воїнських, чоловічих якостей? Вимагає. Отже, воїн – воїн на духовному фронті.

Кіріл vs Варфоломій. Мало бути Патріархом, коли треба бути воїном

Хіба він, як і багато інших, не бачить, що робиться в Росії, яка все далі відходить від християнства? Сучасна Росія із ідеями світового панування через ізоляцію від всього світу є модерним варіантом тієї московської церковщини, яка тягнеться від XV-XVI століть. Коли ти бачиш, наскільки далеко людина, не кажучи вже про всю Церкву, в своїх гріхах відійшла від того ідеального образу, який був проповідуваний Христом, – ти не можеш залишатися осторонь. Такі думки оселяються не тільки в головах простих християн, а й, думаю, Вселенського патріарха. Є певна межа, якої переходити не можна. А люди втратили відчуття межі й дозволяють собі немислимі речі. Варфоломій хоче повернути Церкву до витоків, зупинити перетворення православ’я на релігію «малиновопіджачників». Але це, повторюся, лише моя інтерпретація.

– Якщо Константинополь дійсно хоче встановити своє домінування у православному світі, то йому, напевно, варто за будь-яких умов кинути виклик Москві і дати томос українській Церкві, не остерігаючись наслідків…

 – Москва доклала максимум зусиль – причім різного характеру – для того, аби завадити цьому. Вони продумали різні варіанти, які треба використати проти тієї української автокефалії ще до того, як це виникло у наших українських головах. Я веду до того, що там сидять дійсно стратеги. Росії треба віддати належне – вони вправно вміють плести павутиння…

 Думаю, Росія використовує кілька шляхів впливу на Константинополь. Там може бути все – від фізичних погроз до великих сум грошей. Залучають, у тому числі, багатьох політиків і лідерів у різних країнах.

 Озирніться, в який час ми живемо. У Європі, у всьому світі розхитується цей корабель. Він ніколи не був стабільним, а зараз це геть тривожно. Ми достеменно не знаємо, до чого домовилися Трамп із Путіним, які домовленості з Китаєм, Кореєю. Я вже не кажу про Сирію, Ізраїль – бо там горить постійно. Ми сидимо на діжці з порохом. І при цьому є сили, які роздмухують вогонь, підкидають колоди у це багаття війни.

– Пані Людмило, як ви думаєте, в Росії Церква може бути просто Церквою?

 – Московський патріархат не є автономним від загальної міжнародної політики Росії. Він весь час озирається на Путіна. Подивіться на те, що робить Путін – те саме робитиме і Московський патріархат. Йому ніколи не дозволять бути незалежним. Навіть у радянські часи, згадайте, митрополитів і єпископів обирали зі згоди ЦК чи МҐБ. А тим більше зараз, коли при владі в Росії ФСБ.

 Москва використовуватиме Церкву, в тому числі Московський патріархат в Україні, для того, щоб досягнути своїх зовнішньополітичних цілей. Мета Путіна є очевидною – всесвітнє панування. Йому не дає спокою слава колишніх імперій. Він був свідком імперії – а вона на його очах розсипалася. Для нього це найбільша геополітична трагедія XX століття. При цьому відцентрові процеси тривають: Прибалтика, деякі середньоазійські країни, частково Кавказ, Казахстан і навіть Білорусь намагаються проявляти самостійність; Україна також зробила свій вибір і йде власним шляхом. Путін мав великі плани щодо відродження СРСР, а вони не виконуються. Така глибоко розчарована людина може зважитися на різне.

Людмила Филипович на круглому столі, присвяченому томосу

Але не про нього йдеться, не про Путіна. Треба думати про себе! Наша велика проблема, знаєте, в чому? В тому, що ми самі себе не усвідомлюємо як незалежна держава і як незалежна Церква. Колись іще митрополит, а потім перший Патріарх УАПЦ Мстислав казав: «Давайте визнаємо себе самі, а визнання світу прийде трошки згодом».

– Здивували результати недавнього соціологічного опитування: ідею з томосом твердо схвалює лише третина українців. Навіть серед вірян Київського патріархату – лише половина.

 – Це надто тонка матерія, щоби цілком довіритися соціології. Ми вже зіштовхувалися з тим, коли від того, що неправильно поставлять запитання, виникають неадекватні відповіді.

 А зрештою: а що ми знали про томос до 17 квітня? Відколи ми почали використовувати це слово без страху незнання? Все це потребує великої просвітницької, інформаційної роботи. Зараз ситуація, звісно, покращилася. Але я все одно дивуюся: українське суспільство ще надто мало знає і надто мало розуміє про помісну Церкву, про автокефальність. От мине 1030-тя річниця. А хто говорить про те, що творення помісної православної Церкви вимагає тривалої ретельної роботи? Це не одномоментний акт. Мусить бути програма дій, де крок за кроком прописано, що робити від центрального рівня до рівня звичайних парафій.

– Чи з дій або із заяв УПЦ КП та УАПЦ за ці три місяці прояснилася структура, платформа, на якій будуватиметься Церква? Чи виконали вони всю «домашню роботу» для отримання автокефалії?

 – Так про це ж і йдеться! Якщо чесно, я нічого про це не знаю, хоча працюю в інституті фактично через стіну від Київського патріархату, від Михайлівського собору. Мені особисто Патріарх свого часу сказав: «Отримаємо томос – тоді всім покажемо, якою має бути Церква». А що «покажемо»?.. Чи дійсно Церква готова до тих великих завдань, які перед нею стоять? Я думаю, не зовсім.

 Мало хто уявляє собі масштаб викликів і завдань, які впадуть на плечі Церкви. Мені дуже шкода, що час упущений: за ті три місяці можна було зробити більше.

 Але це не означає, що треба впасти в песимізм, скласти руки і чекати. Треба працювати! Роз’яснюючи українському суспільству, всьому світові про необхідність української помісної православної Церкви, про відновлення історичної справедливості і перспективу поповнення родини православних народів для виховання справжніх християн, орієнтованих на мир і любов.

 Розмовляв Володимир СЕМКІВ

 27.07.2018 

https://zbruc.eu/node/81803