www.ji-magazine.lviv.ua

Олег Яськів

У нашу інформаційну еру, коли довіра до живого слова слабшає швидше, ніж встигають оновлюватися версії смартфонів, я спробував знайти інформацію про нашого номінанта в нетрях швидкого інтернету. Шукав українською і російською мовами. Те, що знайшов у російській Вікіпедії, вражає тенденційністю, маніпулюванням і агресивною манерою подачі матеріалу. В українській версії – дарма що коротшій – зовсім інші інтонації та акценти, які дозволяють фактам, а не інтерпретаціям, говорити з читачем. Але ж в обох випадках йдеться про одну людину, біографія якої має цілком однозначні віхи: закінчена вища освіта, служба в армії, співпраця з підпільними рухами, виключення з комсомолу, вступ в Українську Гельсінську спілку, перший арешт за, цитую, «наклепницькі антирадянські вигадки», другий арешт, створення та співголовування у Конференції єврейських організацій і общин (ВААД) спочатку СРСР, а згодом України, співорганізація Народного Руху України, робота у міжнародних єврейських об’єднаннях та у конгресі національних громад України. І далі три крапки, тому що продовження буде, адже ця людина є поруч з нами, ця людина продовжує служити суспільству.

Якимось змертвілим холодом майже буквально віє з російського тексту, який, не маючи що додати або ж прибрати, розтинає педантичну правду фактів маніпулятивним скальпелем цитат та ярликів. Наскільки ж це дисонує з формулюванням, у якому Капітула журналу «Ї» намагалася змалювати портрет Людини, портрет Йосифа Зісельса: «За відважне і послідовне обстоювання гідності людини і народу, за наполегливу працю у розбудові платформи миру і взаєморозуміння в Україні та світі».

Так, друзі. Ми живемо у темні часи. Значно темніші, ніж у часи Черчилля чи Хлодвіга. Причиною є не падіння метеорита чи цивілізаційні катаклізми, і не термінологічні виверти істориків або ж похмура уява авторів фентезі. Причиною є інформація, яка випереджає правду. Реляційність новин, яка змінює стрілу часу.

У темні часи обрій надій розтирається немов рукавом невдоволеного художника, скорочуючи горизонт мрій.

Хтось називає наш час періодом пост-правди. Мені не зовсім комфортне таке визначення, тому що воно передбачає, ніби раніше правда була цінністю, хоча це не так. У мене є відчуття, ніби ми, щойно виборсавшись з двополюсності двадцятого сторіччя, загрузли у плюралізмі правд. Майже квантова невизначеність істин спотворює цінності, породжуючи хіба що їхні ілюзії та метастази духовних та філософських рефлексій.

Ідеологія, немов привид з минулого, повернулась під виглядом комбінаторики новин, у формі нового явища, яке можемо назвати «ідеологією неправди». Ми вже майже повірили, що нетерпимість залишилась на старих афішах кінофільмів Гріффіта або ж у протоколах Нюрнберзького процесу. А натомість вона відродилась у реваншизмі імперії, побудованої на неправді.

Лише там місце «ідеології неправди». Лише там, поміж марень ядерно-мілітарного покруча, вона отримує енергію для своєї сили. Але з вітром коротких новин, потоками цифрових неверифікованих текстів її закидає у наш світ. Адже для неправди неможливо побудувати фізичні кордони, паркани з колючого дроту, та навіть протитанкові рови не зупинять її. Непроникливим для неї може бути лише суспільство, побудоване на засадах духовних цінностей.

Я не вірю у множинність правд, бо вона породжує неправду. Як не вірю у вічну війну, бо бажання вбивати – це похідна від неправди. Зате вірю у непочаті діалоги. У лінь на роздуми. У невміння слухати. У небажання віднайти точку фокусу. Щоб побачити не «наймита» міфічних бандерівців, а друга українців. Не звичного консюмериста, який пропалює своє життя від вогнів земних скарбів, а смиренну людину, життєвим компасом для якої був потяг до правди.

Найстрашніше те, що колись люди воювали за худобу, за золото, за владу, за ресурси. Ще зовсім недавно, у червоно-коричневу добу, – за ідеологію. Тепер же воюють за правду. Яка стала товаром: тією ж худобою, золотом, владою, ресурсами, ідеологією. Але перестала бути правдою. Правдою зустрічі. Правдою порозуміння. Правдою прийняття.

Так само як без настрою на кохання ніколи не зустрінеш справжньої любові, так і без настрою на правду ніколи не проявиться духовна сутність людини. Йосиф Зісельс сам найкраще сказав правду про себе: «Потяг до правди і справедливості та співчуття до тих, хто потерпає, оце було моє».

Оце останнє – співчуття до тих, хто потерпає, – нездатність розділити це відчуття у всіх формах релігійного дискурсу – і штовхає наших опонентів у гріх неправди.

Про Йосифа Зісельса сказано багато добрих слів від людей, які знають вагу власного слова і пам’ятають про силу вчинків свого побратима. Для нашого героя слово – це аргумент, а вчинки – це функція, два взаємопов’язані компоненти, якими описується біографія людини.

Адже це феноменально – хотіти незалежності для народу, який сам ще цілком не усвідомлював її. Мріяти про близьке політичне переродження у системі, яка закладалася надовго. Перебуваючи у дуже різній насправді спільноті дисидентів – зробити ціннісний вибір не на користь імперських в’язнів, а піти ще складнішою дорогою і стати на боці національних дисидентів, до того ж ще й не рідних етнічно.

Це переконливо – обґрунтувати необхідність і можливість духовного переродження людини прикладом власної еволюції. Я довго, майже все своє свідоме життя, шукав українських євреїв. Будучи сформованим як особистість значною мірою діячами культури і науки єврейського походження, був переконаний, що українці здобудуть більше, коли з ними поряд будуть євреї. Йосиф Зісельс довів на власному прикладі можливість перетворення радянського єврея на українського, тим самим усталивши один з феноменів українізації, яка, на відміну від аналогічних процесів імперських народів, полягає у просвітленні людини, додаванні до самоідентифікації ще й близькості іншого, на відміну від поглинання у мороці забуття.

Орден Капітули журналу «Ї», який уже майже двадцять років зміцнює інтелектуальне середовище України, називається «За інтелектуальну відвагу», і впевнений, що він стане достойним відображенням біографії Йосифа Зісельса, разом з Премією Свободи (США), Орденами «За заслуги» ІІІ ступеня, «За мужність» І ступеня та Jewish Destiny Award. Адже, нагадаю, що цей Орден вручають за обстоювання гідності та працю задля взаєморозуміння – ключові цінності як для окремої людини, так і для цілого нашого народу.

Шановне товариство! Для мене сьогоднішній вечір має ще й особистісну інтонацію, і не тільки через особливий сентимент до фізиків у громадсько-політичному житті. І не тільки через діалог поколінь – який ми сьогодні ведемо з нашим номінантом, адже у рік, коли Йосифа Зісельса виключили з комсомолу, я лише народився. Для мене це направду зустріч через роки. Пригадую, як колись, на схилі Радянського Союзу, ми – старшокласники, щойно створивши таємну антирадянську організацію, боязко оглядались у закритому інформаційно та й ментально просторі, шукаючи персональні приклади опору. Ми здогадувались, що такі люди є, хоча й не знали, як їх знайти. Тоді ми хотіли дотягнутись до рук тих, хто вже пройшов те, до чого ми щойно готувались. І якщо в той час нам уявлялась по-юнацьки романтичною дорога на заслання, яка нас мала би чекати, то зараз чітко усвідомлюємо, що найнебезпечнішою є дорога правди серед лабіринту неправд.

Тоді вам було складніше, неспівмірно складніше. Бути першими, майже самотніми голосами серед пустки порожніх людей. Але ви вижили. Ви мультиплікувались до когорти однодумців. І завдяки цьому, а може, й Господній ласці, ще сьогодні залишаєтесь в авангарді оборони правди.

І найважливіше для мене, для нас у цю хвилину те, що до вашої руки ще можна дотягнутись. Щоб потиснути. Із захопленням. Із вдячністю…

Дякую!

21 12 2018

https://zbruc.eu/node/85577