Йосиф Зісельс, співпрезидент Вааду України

Що відбувається довкола Бабиного Яру сьогодні?

Майже два роки минуло відтоді, як Україна, як держава і громадянське суспільство, відзначила траурну дату – 75 років із дня початку трагедії Бабиного Яру. І саме в ці дні Україна (і влада і громадянське суспільство рівною мірою) показала, що вона здатна на глибоке усвідомлення трагедії, на гідну данину пам'яті загиблим і організацію меморіальних заходів міжнародного масштабу. Тоді у Києві упродовж тижня відбулося близько п'ятдесяти заходів. Деякі з них були організовані державними органами, але більшість – громадянським суспільством. . Оргкомітет із питань перспективного розвитку Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» був створений Указом Президента України Петра Порошенка № 331 від 20 жовтня 2017 року. Тобто Україна повною мірою продемонструвала зрілість свого підходу до збереження історичної пам'яті про трагічні події.

Якою ми бачимо ситуацію через два роки?

У справі увічнення пам'яті жертв Бабиного Яру виділилося три основних проекти.

Перший проект – державний, за який відповідає Міністерство культури України (далі – Міністерство). Він передбачає створення в будівлі по вул. Мельникова, 44, в колишній конторі єврейського кладовища, меморіального музею пам'яті жертв Бабиного Яру. Рішення було ухвалене Оргкомітетом за нашої активної участі (Вааду України. – Й. З.) ще в 2016 році, тобто ще до пам'ятної дати.

На реалізацію цього проекту держава виділила в 2017 році 27 млн гривень, які не були використані, оскільки Міністерство не підготувало концептуальні, архітектурні та дизайнерські рішення. Ці кошти були перенесені на 2018 рік, але й він уже перевалив далеко за половину, а проект просувається дуже повільно, що, зрештою, властиво всім державним проектам.

Одна з причин повільного розвитку цього важливого проекту полягає в тому, що Міністерство діє не прямо, а через Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр» (далі – Заповідник), який є, передусім, господарською структурою, але аж ніяк не академічною.

Незважаючи на щире бажання громадянського суспільства, зокрема, Вааду України і Міжнародного меморіального благодійного фонду (ММБФ) «Бабин Яр» (голова Опікунської ради – Андрій Адамовський) допомогти Міністерству реалізувати цей проект, існує бюрократичний опір реалізації проекту з боку керівництва Заповідника.

Над концепцією проекту працювала група істориків, об'єднана довкола Інституту історії Національної академії наук України (далі – Інститут). Керівник цієї групи – доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України, заступник директора Інституту Геннадій Боряк. Група підготувала наратив проекту, який опубліковано на сайті Інституту для подальшого обговорення.

На наступному етапі передбачається переклад наративу концепції англійською мовою і рецензування його авторитетними закордонними вченими (Європа, США, Ізраїль). Темпи просування стримуються тією обставиною, що Заповідник робить усе для того, щоб не укладати угоду з Інститутом про подальшу співпрацю. ММБФ «Бабин Яр», сприяючи роботі перекладачів (документ містить близько 80 сторінок тексту), готовий оплатити і переклад, і рецензування, але Міністерство поки відмовляється від допомоги, і справа застопорилася вже на три місяці.

Я говорю про це, щоб охарактеризувати швидкість процесу. Нарешті, коли держава ухвалила рішення реалізувати проект, усе відбувається вкрай повільно.

Оргкомітет, точніше робоча група, яка зрідка збирається, запропонувала, а уряд потім доручив згаданій групі істориків розробити загальну концепцію – не лише музею «Бабин Яр», але вписати її в концепцію оформлення всієї території Бабиного Яру, з усіма об'єктами, які там розташовані або розташовуватимуться. Головна перешкода – досі не зрозуміло, хто укладатиме угоду з Інститутом.

Таким є стан першого проекту. ММБФ «Бабин Яр» і Ваад України, як я вже говорив, підтримують його і всіляко намагаються допомогти в його реалізації Міністерству.

Другий проект був ініційований Громадським комітетом «Бабин Яр» (Віталій Нахманович) і Ваадом України (Йосиф Зісельс) і здійснюється канадською організацією «Українсько-єврейська зустріч» (UJE) на чолі з Джеймсом Тімертеєм (Канада).

Цей ландшафтно-архітектурний проект передбачає створення меморіального парку на величезній території (70 га), включаючи Бабин Яр, усі прилеглі до нього кладовища, і має умовну назву «Бабин Яр – Дорогожицький некрополь».

У 2016 році відбувся конкурс (координатор – Віталій Нахманович) основних ідей архітектурно-ландшафтного парку, який фінансувала «Українсько-єврейська зустріч». Перше місце не присуджувалося, але місця з другого по сьоме посіли кращі ландшафтні ідеї, і тепер, здавалося б, маємо рухатися далі. Кращі три ідеї слід, на мій погляд, утілити в ескізні проекти і потім визначити, який з проектів вартий повноцінного проектування в робочих кресленнях.

Реалізація цього проекту також призупинена, тому що місто і держава поки не дають зрозуміти, цікавий він їм чи ні. Джеймс Тімертей, який уже півтора року намагається зустрітися з Порошенком, не може далі вкладати гроші в проект, не розуміючи, чи потрібен він Україні та Києву.

На рідких засіданнях робочої групи Оргкомітету ми обговорювали проект «Бабин Яр – Дорогожицький некрополь» як позитивний, перспективний, але саме держава і місто повинні офіційно відреагувати на пропозицію «Українсько-єврейської зустрічі» втілити його в життя. Держава також має включитися в фінансування проекту, оскільки він досить дорогий. Організація «Українсько-єврейська зустріч» готова взяти на себе значні вкладення, але вона не має робити це одноосібно, та й позиція робочої групи полягає в тому, що проект повинен мати потужну державну складову.

І, нарешті, третій проект – найсуперечливіший. Це проект Меморіалу та музею Голокосту «Бабин Яр».

Така ідея була запропонована навесні 2016 року (хоча в дещо іншому вигляді існувала і раніше) групою великих російських бізнесменів єврейського походження, які народилися в Україні, зокрема Михайлом Фрідманом, Германом Ханом і Павлом Фуксом. Згодом група «обросла» іншими учасниками, оскільки виявилося, що ідею російських бізнесменів не дуже добре вітають в Україні, що цілком зрозуміло і можна пояснити. Тоді до проекту долучилися Віктор Пінчук, Святослав Вакарчук, Натан Щаранський, Яків Дов Блайх та інші. Я обґрунтовано розглядаю їх як «весільних генералів», тому що за цим усім стоять фінансові можливості та інтереси фінансового холдінгу «Альфа-груп», отже – Росії та її керівництва.

Із цим проектом у нас (тих, хто підтримує український проект. – Й. З.) неабиякі проблеми. І почалися вони відразу, з весни 2016 року, коли я вперше зустрівся з Павлом Фуксом і пояснив йому, що чимало пунктів проекту варто обговорювати негайно вже тоді. Не вирішивши їх, ми будемо змушені втягнутися в протистояння, як це вже було в 2002–2005 роках довкола проекту «Спадщина» («Наследие»), який передбачав будівництво общинного центру на місці розстрілів у Бабиному Ярі. Тоді ініціатор проекту, американська єврейська організація «Джойнт», активно наполягала на його просуванні. Було навіть закладено пам’ятний камінь, и президент Кучма перерізав стрічку. Закладений пам'ятний камінь досі стоїть, але впродовж довгого часу тривало протистояння громадянського суспільства за недопущення ганебного будівництва. В результаті, всіх співробітників «Джойнту», які займалися цим проектом, звільнили, проект закрили, збитки «Джойнту» становили, за різними непрямими даними, близько 5 млн доларів.

Сьогодні повторюється подібна сумнівна історія, цього разу не з США, а з Росії.

Хтось з боку пропонує Україні, причому пропонує абсолютно невиразно, створити Меморіал і музей Голокосту вселенського значення. І тут виникає ціла низка питань.

Перше питання дуже важливе з огляду на єврейську традицію. На ділянці, де передбачається будівництво, було старе єврейське кладовище. Існує документ, підписаний рабином Шлезінгером із Лондона, який очолює основну організацію з нагляду за всіма єврейськими кладовищами Європи. Документ містить заборону на будь-яке будівництво на цьому місці. Цей факт цілком ігнорують ініціатори проекту. Про що знає і мер Києва Віталій Кличко, який, до речі, некритично підтримує проект. Знають про це й інші учасники цієї затії. Але ті, хто проштовхує цей проект, а в нього вкладено вже близько 5 млн доларів, ігнорують цей незаперечний факт, розраховуючи на те, що завжди знайдеться якийсь рабин, котрий за гроші надасть дозвіл будувати на кладовищі. Але документ, на який я посилаюся, отриманий ще в 2010 році. Тоді не йшлося про повноцінне будівництво, лише Вадим Рабинович зумів отримати цю ділянку в оренду та імітував, на мою думку, активність довкола цього місця зі створення чогось глобального.

Проект розвинув потужний промоушен. Учасники проекту їздять по всьому світу, рекламуючи своє майбутнє творіння і, що важливо підкреслити, безапеляційно заявляють, що влада України підтримує їхній проект, хоча насправді це не так. І про критику українських вчених і громадянського суспільства також апологети і функціонери проекту воліють мовчати.

Повернімося до того моменту, коли 29 вересня 2016 року ця російська група (вже за участі Пінчука, Вакарчука і Щаранського) презентувала проект меморіалу в Національному музеї ім. Тараса Шевченка.

На презентацію проекту приїхав президент України Петро Порошенко. Він виступив першим і сказав, що хоче створити український проект Меморіалу пам'яті жертв Голокосту і всім, хто йому допоможе в цьому, він буде дуже вдячний. (Ця подія відображена на сайті президента.) Отже, якщо до того моменту можна було сперечатися і обговорювати, чия ця ідея і чия інша, і хто запропонував першим, то після такої заяви зрозуміло, що з нею потрібно рахуватися.

Однак автори ідеї вже набрали таку швидкість руху в промоушені, що «проскочили» повз цю заяву президента України, не звернувши на неї ніякої уваги. Але в Україні, як і в більшості цивілізованих країн, не можна нехтувати думкою президента та громадянського суспільства, хоча із цим не всі погодяться.

Будь-яка група, яка хоче щось створити на території суверенної країни, не може абстрагуватися від відношення влади і громадянського суспільства до їхнього проекту, поготів ігнорувати його.

Ми повинні розуміти, чому російські олігархи, які і кроку не ступлять без дозволу президента Росії Путіна, обіцяють вкласти 100 млн доларів у проект на території України, з якою Росія п'ятий рік веде агресивну війну. Не може існувати проектів такого гатунку, якщо в них не зацікавлений Путін. Хоча питання це радше риторичне. Проте, на мій погляд, на це питання ми маємо отримати чітку відповідь. Чому російська влада дозволяє витрачати в Україні значні суми підконтрольним їй російським олігархам, які заробляють ці гроші в Росії, які фінансують чимало проектів, зокрема воєнні в Росії, а потім ці воєнні проекти «реалізуються» в нас на Донбасіи та в Криму», з анексіями території України та вбивствими українських громадян? Я вже не кажу про те, що ці особи включені до передсанкційного списку США, а Павло Фукс, наскільки я знаю, став нев'їзним в Америку.

Ми маємо отримати відповіді на ці питання, але не отримуємо їх уже більш як два роки поспіль. А тим часом ми ставимо такі питання і цим олігархам, і Мареку Сівецу, який був генеральним директором проекту, але, як виявилося, був визнаний надто інтелігентним, тому його перевели на посаду директора з міжнародних справ, а на його місце призначили Геннадія Вербиленка, людину, яка не має досвіду в міжнародних меморіальних проектах, колишнього директора великої компанії з продажу електротоварів. Своя рука, звичайно, владика, але є різниця між продажами електротоварів і будівництвом Меморіалу пам'яті жертв Голокосту.

Міжнародна група істориків, яка працювала над концепцією меморіалу-музею, створила величезний за обсягом наратив проекту, але громадськості було пред'явлено незначну його частину, приблизно 12–15 % від усього обсягу тексту. В КНУ ім. Тараса Шевченка 7–8 лютого 2018 року відбулося обговорення цієї частини наративу (учасники обговорення з нею заздалегідь ознайомилися). Українські історики, представники громадськості, і я в тому числі, виступили дуже критично стосовно запропонованого наративу. (Всі ці виступи можна знайти в інтернеті.) Існує «Відкритий лист українських істориків», в якому вони висловили категоричне неприйняття концептуальних підходів творців наративу меморіалу та музею.

Ми досі не знаємо, чи були враховані ці зауваження, – до того ж обговорювалась не концепція, а лише частина наративу, – чи будуть він використаний у подальшій роботі. Але йдеться про будівництво споруди на території столиці України – Києва. Якщо втілення цього наративу проекту передбачається без змін, то який він матиме наслідок для України?

Я вважаю, з огляду на аналіз цього наративу, що він завдає Україні значний іміджевий збиток. Треба усвідомлювати, що йдеться не про пам»ятник, а саме про музейно-меморіальний комплекс, який несе певний ідеологічний месідж.

У наративі проекту створюється картина Голокосту в Європі, центром якого стає Бабин Яр і Київ. Виникає питання – це що, Україна, яка не була тоді державою, була центром Голокосту? А не нацистська Німеччина, яка знищувала євреїв на території України, Польщі та інших країн? Саме це зміщення акцентів відмітили чимало учасників обговорення і аргументовано розкритикували. Реакції від групи концепції – жодної.

Як можна створювати наратив Голокосту і особливо Голокосту в Україні, не розглядаючи попередні двадцять років історії країни – більшовицьку окупацію, насильницький прихід до влади комуністів, жорстку політику совєцької влади, масові репресії, що зачепили всі верстви населення, і як наслідок – зміна ідентичності українського суспільства. Це не науково обґрунтована позиція вчених, а свідомий підхід, спрямований на викривлення змісту подій.

Усі музеї Голокосту в світі обов'язково починаються з історії, яка передувала періоду трагедії. Вона особливо важлива для розуміння Голокосту загалом та особливостей Голокосту в певній країні. У згаданому проекті совєцький період цілком ігнорується. Ігноруються найжорсткіші репресії, котрі привчили людей не зважати на масові вбивства; заохочення масових доносів; повна деморалізація населення під впливом репресій, Голодомору та інших злочинів совєцької влади. Як можна ігнорувати це?

Безумовно, документ потрібно критикувати за те, що в ньому є, а не за те, чого в ньому немає. Але, коли створюється наратив важливого глобального проекту, необхідно враховувати і глобальні, і окремі особливості.

Ми підозрюємо і не без підстав, що цей проект вирішує вагомі для сучасної Росії політичні цілі в тій реальній війні, яку вона веде з Україною, а також в інформаційній війні та спотворенні образу України, який Росія намагається нав'язати всьому світу. Ця мета полягає в тому, щоби представити Україну як фашистську, антисемітську і націоналістичну державу, в якій завжди порушувалися і продовжують порушуватися права людини. І музей, в тому вигляді, в якому його сьогодні пропонують творці, призначений для служіння саме цій меті.

Постає питання, чи в інтересах України такий проект? Звичайно, ні. Коли ми про це говоримо, ті, хто підтримує проекту цього не помічають, ігнорують, як ігнорують і волю президента України, який вирішив стати на чолі українського проекту меморіалізації Голокосту і Бабиного Яру.

І після всього цього автори ідеї говорять, що вони не розуміють опору реалізації такого проекту.

Я хочу відразу зазначити, що ми не проти проекту, і хочу про це заявити відкрито. Проукраїнська частина єврейської общини, зокрема Ваад України, найбільш активна в українській єврейській общині, не проти проектів меморіалу і музею – давно назріла необхідність в їхньому створенні, але засоби реалізації зазначеного російського проекту спрямовані проти України, а не на її користь. На жаль, я змушений констатувати появу гібридної війни і на «єврейській вулиці», втім, як і в усьому українському суспільстві.

Ми хочемо, щоби проекти Меморіалу та Музею Голокосту були українськими проектами. Ці проекти мають спільно створювати Українська держава і українське громадянське суспільство, а не російські олігархи, із цілком зрозумілою для нас політичною метою – завдати шкоди іміджу України. Ми недарма неодноразово наголошували на історії проекту «Джойнту» «Спадщина» («Наследие»), який закінчився крахом. Ми попереджали про необхідність домовлятися вже тоді в 2016 році стосовно важливих пунктів цієї теми, тому що потім буде складніше. Потім знову буде протистояння, як у 2002–2005 роках.

Ми не хочемо воювати, ми хочемо домовитися про принципи та створювати меморіальні проекти. Якщо будуть прийняті чітко сформульована позиція президента країни, критика українських вчених і громадянського суспільства, то ми разом можемо здійснювати цей проект. Але ви, російські олігархи, не можете приїхати в Україну і робити тут все, що вам заманеться. Тим паче, з ворожою метою. Уявіть таку ситуацію в будь-якій цивілізованій країні.

Хто дозволить вам це робити? Ніхто. Але оскільки ви з Росії, то ставитеся до цього так само як російська влада, вважаючи, що Україна – не цивілізована держава, а представниця третього світу, де за гроші можна зробити будь-що, зокрема й те, що кривдне для країни. І дієте напролом, вважаючи, що все можна купити. На щастя, в Україні вже не все можна купити.

Наші закордонні друзі та багаторічні соратники висловлюють подив, чому ми проти такого «проекту, який чудово розписаний і потужно пропагований». Хотілося б розвіяти цю наївність.

Росія заявляє, що її немає на Донбасі. Ви вірите цьому? Адже кожному, хто спостерігає за подіями на сході України, вже зрозуміло, що Росія п'ятий рік воює на Донбасі з Україною. Росія запевняла, що Крим не був анексований, а увійшов до її складу після референдуму. Сьогодні вся світова спільнота не визнає силову анексію Криму Росією. Ангела Меркель колись дуже здивувалася, дізнавшись, що, виявляється, Путін їй збрехав. Який може бути подив? Для нас це не дивно. Імперія завжди бреше, поготів імперія, яка щосили намагається відновити свою велич.

Ви волієте бути ошуканими – ваше право, але наше завдання – не дати вам бути ошуканими, тому що від цього постраждаєте не лише ви, а й ми.

2 вересня 2018 року, Київ

Додаток: Висловлюю щиру подяку Тетяні Хорунжій, Віталію Нахмановичу та Галині Хараз за суттєву допомогу в підготовці цього матеріалу.