www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Андрухович

Згідно з писаннями та переказами, точним відображенням яких є церковний календар, часовий відтинок між найвищим злетом Ісуса Христа в очах простого народу та його, тим-таки народом гучно схваленим, публічним розп’яттям становить усього п’ять днів. Ще в неділю Він тріумфально в’їздив до Єрусалима, і радісна юрба стелила йому шлях пальмовими гілками. Вже у п’ятницю його було страчено, і юрба так само захлиналася радістю. Власне кажучи, привселюдне розп’яття Ісуса було подарунком народові до свята. Завдяки цьому каральному актові щорічне релігійне свято доповнилося святом народного волевиявлення і справжнього, а не вдаваного народовладдя.

Щодо Ісуса було застосовано найганебнішу та найжорстокішу практику публічного вбивства. До такої вдавалися лише у випадку найостанніших, найгірших і наймерзенніших злочинців.  

Якби Понтій Пілат не виявив політичної гнучкості й Ісуса, не дай Боже, помилував, то розлючений натовп міг збунтуватися на всій підконтрольній прокуратору території. Суспільна атмосфера закипала. Створений напередодні гештеґ #розіпниЙого! протягом не цілої доби набрав рекордну кількість поширень у соцмережах. Соціологічні опитування як привладних, так і «незалежних» дослідницьких служб одностайно показували, що кількість прихильників Ісусового розпинання стрімко зростає і станом на ранок п’ятниці сягнула більше як 73 відсотків. Понтій Пілат цей голос народу почув. Як досвідчений політик з витонченою державницькою інтуїцією, він не міг проіґнорувати такої реальності і вмив руки.

Провідну роль в усуненні Ісуса відіграв єрусалимський Синедріон, уміло маніпульований втеклим з України олігархом. Утім ця остання обставина є радше чуткою (тоді, в епоху т. зв. пост-правди, їх називали фейк-ньюсами) і ніде в писаннях не підтверджена. Достеменно відомо лиш те, що Синедріон звинуватив Ісуса в богохульстві. Понтій Пілат приєднався до високоповажних моральних авторитетів і доповнив висунуте щодо галилеянина звинувачення пунктом про спробу державного перевороту й захоплення влади.

Цього було вже більше ніж достатньо.

Той факт, що засуджений до страти Ісус таки справді повільно й болісно вмирає на хресті, неймовірно веселив присутніх первосвящеників, старійшин, книжників і фарисеїв. «Інших спасав, а Себе Самого не може спасти, – глузували вони, насолоджуючись видовищем. – Якщо Він Христос, Цар Ізраїлів, нехай тепер зійде з хреста, і тоді увіруємо в Нього; уповав на Бога, нехай тепер Бог порятує Його, якщо Він угодний Йому; бо Він казав: Я – Син Божий.»

У святковому натовпі виявилося чимало охочих зробити селфі з умираючим Ісусом на тлі. Чимало було й таких, які стрімили подію онлайн своїми каналами. Представникам силових структур, а надто ж їхньому центуріонові, жарт про спасіння дуже сподобався, тож і вони його підхопили: «Якщо Ти Цар Юдейський, спасися Сам!» (Цей вислів, щоправда, в дещо скороченій версії, відразу став мемом.)

Але Ісус продовжував умирати, й народ не міг натішитися власній прозірливості та мудрості. Ніколи раніше Юдея не була такою єдиною у своєму виборі, як цього дня. Нечисленні ж потуги галилейських сепаратистів щось намутити в цьому єдиному пориві виглядали просто жалюгідно.

Ще трохи про силовиків. Воїни, що розіп’яли Ісуса Христа, взяли його одяг і стали ділити між собою. В тодішні часи це називали красивим словом «дерибан». Верхній одяг вони роздерли (по-тодішньому – роздерибанили) на чотири частини, кожному воїнові дісталося по одній. Хітон же був не шитий, а витканий суцільно, згори донизу. Тоді вони сказали один одному: «Не будемо роздирати його, а киньмо жереб на нього, кому буде.» 

Вони й не здогадувалися, що своїми діями щойно уможливили давнє пророцтво царя Давида: «Розділили ризи Мої між собою, і за одяг Мій кидали жереб.»

Утім, то був момент, коли взагалі ще ніхто ні про що не здогадувався.

Але вже невдовзі сонце померкло, «і три години була пітьма на землі». Далі в писаннях мовиться, що «о третій годині після полудня Ісус сильним голосом закликав: “Отче, у Твої руки віддаю духа Мого!” Відтак схилив голову і вмер».

Й аж тоді стався землетрус, унаслідок якого «скелі розпалися і відкрилися гроби». Й той самий центуріон та кілька його підлеглих, «побачивши землетрус і те, що сталося, вельми налякалися й казали: “Це справді був Син Божий!”»

Висновки з подій того дня далекосяжні й багатогранні. Один із них полягає в тому, що коли двоє сперечаються й один із них вважає, ніби має аж 73 відсотки рації, то це, як учив Чеслав Мілош, «дуже підозріло».

Другий – що прозріння все одно неминуче і навіть при масовому засліпленні кожному з нас дано можливість прозріти, як тому центуріонові.

Непокоїть лиш одне питання: чи для цього обов’язковий землетрус?

26.04.2019

https://zbruc.eu/node/88868