www.ji-magazine.lviv.ua

Андрій Аркан

Замість післямови

         Не про вік Іоанна Георгія Пінзеля як культурно-історичну епоху, в якій йому довелося жити й творити йдеться, а, насамперед, про його фізичний вік, іншими словами – його літа. Скільки ж насправді років було видатному скульпторові другої половини ХVІІІ-го століття, який залишив нам такі свої шедеври?

         Коли перед твоїми очима постає дивний спадок великого Майстра, мимовільно задаєшся питанням про його фізичний вік. Бо ті роботи – плоди рук ще юного, та все ж доволі впевненого у своїх рухах обдарування Божого, або ж це – усвідомлена практика сформованого майстра середніх років чи ґонорова демонстрація майстерності зрілого, досвідченого скульптора поважного, і навіть похилого віку?

         Відомо, що з віком не раз, іноді й кардинально, аж до антагоністичного у своїх формах і змістах міняється картина світу художника, духовне розуміння й осягнення предмету творчості, зрештою – його смаки, почуття, бажання. Якщо ж мова заходить про митця непересічного, творчість якого аж надто випирає з контексту його культурної епохи, з її гламурними манерами, примхами, капризами, а також, що є мабуть найважливішим – мистецькими смаками, продиктованими панівною у тогочасному аристократичному суспільстві модою, то кожен наступний, прожитий митцем рік міг провокувати радикальні зміни як у світогляді, так і в творчій манері, художніх засобах та індивідуальних прийомах вираження.

         Одна справа коли митцю від сили 20 – 25 років (вік, як то кажуть, активного становлення творчої особистості) – і це буде лише один, ймовірний розвиток сюжету біографії Майстра. Та зовсім інша історія починається, коли йому, вже сформованому, талановитому скульпторові – десь за 30-ть. А вже геть інші сюжетні перипетії розгортаються, коли зрілому, досвідченому майстрові поза 40, десь так 50 – 60 літ. І в таких життєвих, драматичних колізіях ми, без перебільшення, маємо справу з кількома різними майстрами, тобто – з кількома відмінними, аж до повної протилежності, сюжетами його історії. Хоча справжню біографію Майстер Пінзель, як і будь-хто інший на нашій планеті, має лише одну.

         З огляду на всю досяжну нам творчість геніального скульптора 40-х – 60-х років ХVІІІ-го століття і на всі відомі архівні рядки його біографії, вирахувати вік Пінзеля у період найпродуктивнішої діяльності в наших краях справа геть безнадійна і не зовсім адекватна, рівноцінна гаданню на кавовій гущі. Та на моє глибоке переконання, без визначення фізичного віку Майстра неможливо вповні осягнути його загадкове життя, розкрити всі секрети його творчості.

         Таємниця віку Пінзеля ще й у тому, що відомий нам період його життя і творчості хоча й належали другій половині століття ХVІІІ-го, у розквіт "абсолютистського" стилю рококо, з його необмеженим і всеосяжним пануванням у тогочасній естетиці, культурі й мистецтві, та все ж весь мистецький доробок Майстра залишається неперевершеним взірцем естетики високого бароко, домінуючого стилю віку минулого, ХVІІ-го. Чому?

         Композиційно сумбурним і гротескним виглядатиме моє писання. Та, що поробиш, коли йдеться про таємничого майстра середини XVIII-го століття. Спробую пояснити таку мою гіпертрофовану (як сказав би п. Тарас Возняк) потребу дізнатися про вік Пінзеля в його найактивніший та найпродуктивніший період. Бо те, що його вцілілі твори свідчать про розквіт майстерності геніального скульптора зайве сперечатися.

         Коли я спершу працював над кіносценарієм, і згодом, як уже взявся до написання роману, який тепер має назву "Я, Іоанн…", гортаючи все, що потрапляло мені до рук про життя й творчість видатного Майстра періоду пізнього бароко-рококо Іоанна Георгія Пінзеля, ніяк не міг позбутися відчуття – чи не занадто воно все, і надруковане, і сказане про нього змальовується практично-раціоналістичним, аж до якогось схематизму? Ніде подітися, форма й стиль академічних, наукових статей вимагають певної інтелектуальної й аналітичної сухості, лаконічності і навіть скупості для чіткого висвітлення зачеплених культурно-мистецьких проблем. Але чи був таким той вік, коли жив і творив Майстер Пінзель, і чи сам він був, у відведеному йому долею віці, таким же скупим і сухим? Гадаю, що роботи його свідчать про геть протилежне. То що ж він так пристрасно намагався донести нам своїми творами?

…

         Добрі враження залишилися від телевізійної, двогодинної лекції п. Діани Клочко щодо естетичних особливостей скульптурних робіт і творчу манеру Майстра Пінзеля, продемонстровану на телеканалі "Культура" (десь у році 2014-му, коли цей канал ще був присутнім у нашому телепросторі). Справжня навала надзвичайно цінної і цікавої інформації, підсмаченої зображеннями самих творів чи окремих деталей робіт Пінзеля, створювала ефект таких модних нині інтерактивних виступів. Побільше б таких лекцій про творчість наших визначних майстрів! Та в силу свого вузько-спеціалізованого спрямування ця лекція мало що додала до розкриття характеру особистості Майстра. 

         З усього написаного про Пінзеля хочеться особливо відмітити статтю п. Тараса Возняка "Пропозиції до життєпису та інтелектуальної біографії Майстра Пінзеля (?- 1761) ". Це доволі коротке есе, без жодних претензій на істинність знань про геніального скульптора та його творчість (і слава Богу!)  чи не перший, на мою думку, вагомий крок до розкриття живого образу Іоанна Георгія Пінзеля. Тому, розширюючи сюжетний діапазон версій біографії великого Майстра, з метою намацати бодай якусь можливість подальшого творення його живого, портретно-психологічного, нехай і віртуального образу, дозволю собі скористатися деякими рядками зі статті п. Возняка, надрукованої у незалежному культурологічному часописі "Ї", № 72, 2013, "Львів епохи Пінзеля 1720 - 1760". Цитуватиму з її Інтернет-версії  на: www.ji.lviv.ua (Далі відмічатиму цитовані рядки – (Т. В.))

         Зрештою, сам п. Тарас своїми рядками й спровокував мене до цього: "В умовах крайньої обмеженості документальних свідчень ми маємо дві можливості: спробувати відтворити можливу віртуальну біографію чи набір біографій Майстра, а також реконструювати ту культурну парадигму, з якої він міг вийти. Причому нам, гадаю, не варто обмежувати себе ні в сенсі географії, ні в сенсі часу"(Т. В.). А я би від себе ще й додав: "… ні в сенсі художніх прийомів та жанрів".

         Спроба свого написання "кількох слів", а по іншому – есе про Майстра Пінзеля та його вік, приречене на цілковиту відмову від зазіхань "згадати все". От і доводиться, послуговуватися тут методом, відомим як – "галопом по Європі"(що для багатьох авантюристів ХVІІІ-го століття було буденним явищем).

         Не маю жодного наміру посвячувати когось у тонкощі "дієвого аналізу драматичного твору" – своєрідного "наукового" розбору п'єси, кіносценарію чи будь-якого іншого літературного тексту, адаптованого для сцени чи екрану. Усім зацікавленим можу порадити звернутися до "так званої системи Станіславського" (за особистим визначенням самого Костянтина Сергійовича) й заглянути, наприклад, у том 4-й з його восьмитомника (М., "Искусство", 1957 г.), де на стор. 192–311, наочно розгортається такий розбір, до прикладу – трагедії "Отелло" Вільяма Шекспіра.

         Ключовим елементом первісної розробки задуму й подальшої ідеї втілення будь-якого твору, що має літературно-драматургічну основу (роман, повість, кіносценарій, п'єса тощо), є виведення на світ Божий та опрацювання сюжетних ліній персонажів твору, як основних так і другорядних. Логічно, що таким центральним персонажем будь-якого художнього твору про Пінзеля є сама постать великого Майстра.

         Мрія всіх без винятку режисерів, драматургів, письменників у період реалізації своїх авторських задумів "працювати" з повнокровними й повноцінними, "живими" персонажами. Тому мені важливо було побачити (й по-своєму відчути) Майстра Пінзеля чоловіком живим, людиною з плоті й крові, яскравою особистістю свого віку, зі своєю оригінальною картиною світу, з відповідним набором смаків, переконань і поглядів, чоловіком емоційним і пристрасним, з таємними бажаннями і гріхами (куди ж без них у той буремний вік!). І мене неприємно муляє той факт, що твори Пінзеля я можу досхочу оглядати мало не щодня, а самого художника, живого, пристрасного Майстра, який вдихнув у них душу, ну ніяк не вдається побачити… Хоча б одним оком… Не можу навіть присилувати себе витворити у своїй уяві хоча б якийсь, більш-менш притомний психологічний портрет цієї неординарної особистості. А все тому, що, насамперед, не знаю його віку.

         Цілком погоджуюся з тезою п. Возняка щодо самого імені Майстра: "В історії вже не українського, а світового мистецтва ця загадка умовно прийняла ім’я Іоанн Георгій Пінзель, а, можливо, Йоган Георг Пільзе, чи Ян Георг Пельце, чи, може, вже зовсім на перший погляд екзотично – Джовані Джорджі Поцці? Він же міг прийти з Богемії чи Сілезії, Баварії чи Італії. Або ж, будучи русином чи поляком, мандрувати тими краями у пошуках майстерності і знань. Чому б і ні?" (Т. В.).

         Пропоную навздогін своє тлумачення цього загадкового імені. На мою думку, "Пінзель", швидше всього – псевдонім, або ж прізвисько, явно німецького походження. Німецьке "pinsel" у перекладі українською означає не що інше як "пензель", "малярна щітка", або ж, такі рідні – "квач", "квачик". Наше "пензель" – запозичення з польської: "pędzel", а в тої – від середньоверхньонімецької "pensel" (Вікіпедія). Німецькому "pinsel" дивовижно співзвучне англійське "pencil" – олівець, що також є знаряддям художника. А вже італійською ці слова звучать зовсім інакше: пензель, малярна щітка – "spazzola", олівець – "matita", а чеською: "štětec" – пензель, і "tužku" – олівець (Ґуґл-перекладач). Немає у цьому нічого дивного, прізвиська, як і псевдоніми – прадавня традиція мистецького світу Європи.

         Отже, з певною долею ймовірності, можна припустити, що той мандрівний митець, який назвався Пінзелем, якщо родом не з самої Німеччини, то вже точно з німецькомовних земель. Або ж, що також є доволі ймовірним – релігійний емігрант чи, швидше всього – нащадок родини німецьких емігрантів-католиків, яких лиха доля під час Тридцятилітньої війни (1618—1648) занесла в Італію, Моравію чи Австрію, можливо, що й у Польщу. Те, що Пінзель був саме католицького віросповідання не викликає жодних сумнівів. Інакше б його офіційний шлюб з вельможною удовою, католичкою Маріанною-Єлизаветою Кейтовою ніколи б не відбувся. Але про цей, матримоніальний бік життя великого Майстра, дещо пізніше.

         Сюжетна версія про мандрівне життя Майстра Пінзеля, гадаю теж не викликатиме якогось особливого спротиву. Адже доля дарувала йому життя у доволі рухливий, немов ртуть, непосидючий вік. Іноді складається враження, що завдяки Тридцятилітній війні, добру половину ХVІІ-го й геть усе ХVІІІ-те століття усю без винятку Європу, а також і Американський континент, накрила хвиля нового, великого переселення народів. Дехто з істориків саме Тридцятилітню війну, кривавий і жорстокий загальноєвропейський збройний конфлікт, спричинений Реформацією (з 1517 р.), наступним Тридентським собором (між 1545 та 1563 рр.) з його курсом на Контрреформацію (1560—1648), вважають першою світовою війною з її нескінченними потоками біженців – релігійних емігрантів, які тривали століттями... Та тема ця – для написання іншої статті.

         Отже, мандрували тоді всі. Те саме підтверджує і п. Возняк: " Ідеї та люди тоді досить активно подорожували Європою. На творчість Пінзеля могли впливати – і вплинули – мистецькі ідеї, які уже нуртували давно, і які тільки-но народжувалися. У провінції він міг дозволити собі респект бути і старомодним, і сучасним"(Т. В.). І далі: " Які ж потоки перетиналися у вільному місті Львові, Леополісі, Лємбергу? Щонайперше слід згадати потужну німецьку міграцію, що витворила середньовічний Львів. (…) Ще інтенсивнішою ця хвиля стала під час Реформації, релігійних війн і переслідувань у Центральній Європі. Потоки швабів і саксів рушили на європейські периферії, рятуючись від католицьких гонінь та сподіваючись на те, що закладуть у цих, на їхню думку, порожніх та диких периферіях Європи, свої протестантські колонії "(Т. В.).

         Можливо й недоречно, але саме в цю мить напрошується одне сучасне, кумедне порівняння ("алегорія" – мовою ХVІІІ-го віку): хто ж не чув про нашого легендарного львівського хіпі-байкера Ігоря Венцлавського, з псевдо… яким би ви думали? Правильно, "Пензель"! Ось як про нього згадує сам патріарх львівського хіпізму Алік Олісевич: "… родзинкою руху хіпі у Львові була наявність байкерського угруповання. Це була велика компанія, що мала 7-10 мотоциклів. Вони роз’їжджали по цілому Союзу, і всі знали, що ми зі Львова, і заздрили нам. Лідером й ідеологом мотоциклетних хіпі був Ігор Венцлавський (Пензель) – на вигляд дикий ковбой з дикого заходу, кремезна статура, бородань, ковбойський капелюх, весь в шкірі, браслетах і «фенєчках». Тільки замість коня байк." (https: //zik.ua/news/2013/05/21/)

         То ж чи не був раптом сам Пінзель таким собі "хіпі" ХVІІІ-го століття, який мандруючи Європою та й іншими краями, а можливо й морями-океанами, одного пречудового дня вийшов, як би тепер сказали – "на трасу", й "автостопом" зразка другої половини ХVІІІ-го століття (зрозуміло, що основний засіб пересування аж ніяк не байк, а, таки, кінь), дивовижею опинився у наших краях, та й вирішив осісти, "зависнути" у Бучачі, під надійним крилом місцевого магната-олігарха Миколи Потоцького (1707/1708—1782). А тут якраз і вдовичка одна цікава підвернулася, шляхетна пані Кейтова. Куди ж було рипатися?

         Але питання – якого ж віку тоді був Майстер Пінзель, з огляду на його стосунки зі шляхетною удовицею, й далі залишається без відповіді. Скільки років він міг мати, якщо припустити такий сюжетний розвиток його біографії – 20-25? 30? 40? 50? Бо, повертаючись до аналогій з нашим хіпі Пензлем (Ігорем Венцлавським) варто згадати, що йому вже давно бамкнуло за п'ятдесятку, а тримається він ще доволі бадьоро. Боєць! Дай, Боже, кожному. То чом би Пінзелю з середини ХVІІІ-го століття не бути у тому ж віці і таким же активним?

         Та чи правдоподібним і доречним виявиться таке порівняння, враховуючи, що хіпі, з моменту свого виникнення, завжди славилися своєю непосидючістю і незалежним, аж до крайніх форм анархізму, характером, геть не здатними до щоденної, ретельної, аж до скрупульозності творчої праці? А саме ці якості характеру митця ми відчуваємо, оглядаючи його скульптури. Тож "алегорію" таку в якості сюжету, не зважаючи на кумедність і забавність, доведеться одразу ж відкинути як недоречну.

         Торкаючись біографії Пінзеля, варто дотримуватися більш реалістичних сюжетних ліній. Отже, версія перша. Йому, хто потім назвався Іоанном Георгієм  Пінзелем – 20-25 років. Наш герой на порозі своєї яскравої мистецької кар'єри, ще далеко не сформований, але незмірно талановитий учень мистецької школи відомого європейського майстра-скульптора (аналог майстерні Матіаша Бернарда Брауна (1684—1738)). Йому лише з віками випаде стати великим Майстром доби пізнього бароко-рококо. А сьогодні, у пошуках кращої долі він змушений пуститися мандрів Європою й, де доведеться, приховуватися під невигадливим псевдо "Пінзель".

         Ще зовсім молоді митці, але вже визнані всіма геніальні майстри не дивина для тих культурних віків, особливо періоду Ренесансу. Мікеланджело Буонарроті (1475—1564) створив свою знамениту "П'єту" у віці 24-х років. Рафае́ль Са́нті (1483—1520) помер у віці 37-ми років. Джанлоренцо Берніні (1598—1680) у 22 роки мав свою майстерню у Римі та численних учнів, і вже отримав замовлення від самого папи на розробку архітектурного проекту розширення площі перед собором св. Петра у Римі. Подібних прикладів – хоч греблю гати. Що вже й казати про здатність добрих майстрів тримати впевнено різця чи пензля у свої руках до глибокої старості, до, якщо таке висловлювання буде коректним – останнього подиху. Скульптурна композиція "Екстаз св. Терези" (1647–1652), яку деякі мистецтвознавці вважають предтечою стилю рококо, створена тим же Джанлоренцо Берніні у віці 50-60 років.

         Та повернімося до нашого юного героя (майбутнього Пінзеля). Йому, повторюю, десь 20-25 років. Вимальовується щемкий, в дусі того віку – сентиментальний, в міру сльозливий і дещо фривольний сюжетик.

         Вельми вдатний і беручкий до скульптурного й сницарського ремесла, незмірно талановитий юнак був справжньою окрасою школи-майстерні відомого скульптора, котрому доля вперше за десяток років послала в особі цього хлопця дорогоцінного учня, в майбутньому – доброго майстра і, хто зна?, цілком можливого продовжувача нелегкої але почесної справи свого вчителя.

         У старого майстра є чудесна донька, жвава й весела, яка таємно кохає найобдарованішого учня свого батька. Вимальовується любовна інтрига – чи відповідав юнак взаємністю на почуття доньки свого шанованого вчителя? А якщо відповідав то наскільки палко й щиро? А може то було всього лише тимчасове захоплення у цілій вервечці інших любовних інтрижок? На початку ХVІІІ-го століття, як і в наш час, юні, талановиті митці ніколи не були обділені дівочою увагою. Що-що, а саме в цьому питанні з віками нічого не змінилося.  До того ж, любовні почуття й еротизм були справжньою закваскою мистецтва ХVІІІ-го століття з його стилем рококо.

         Чи відав батько про походеньки своєї доньки? Якщо про все достеменно й не відав то, очевидно, здогадувався. І, швидше за все, дивився на ті дитячі забави крізь пальці. Можливо й не відкидав такої думки, що його обдарований учень з часом зможе стати гідним претендентом на руку й серце його доньки. Хто зна? Все – в руках Божих.

         Та не так усе склалося як бажалося.

         Спочатку зацікавлений поголос, а потім і слава про молодого талановитого митця непомітно поширилася далеко поза межі майстерні старого скульптора. До нього навідувалися впливові заможні особи й молоді дами-аристократки, аби поближче познайомитися з юним обдаруванням і, чом би й ні?, замовити принагідно роботи для оформлення маєтку чи парку. Навідувалися також і церковні чини з проектами майбутніх храмів і, знову ж, більшу увагу звертали на творчість молодого майстра…  

         Сталося лихе – старий скульптор приревнував свого учня… Все менше й менше він отримував замовлень, все більше бажаючих товпилося у нього в майстерні, аби оглянути роботи не його, а учня… Спершу йому якось вдавалося гамувати в собі нездорові пристрасті, іноді й справжні напади люті, втамовуючи їх ще одним, уже зайвим келихом вина. Та все ж мистецька заздрість взяла гору. У нападі п'яної відвертості, старий майстер розкриває усю свою зболену, розтерзану творчими ревнощами душу старому приятелеві, злодійкуватому чиновнику з магістрату, який іноді навідується до свого друга-скульптора на келих вина. В його чиновницькій голові, вихованій на безконечних інтригах, одразу ж виникла одна підступна ідея – як можна позбутися цього осоружного учня, небезпечного мистецького суперника й тим порятувати нещасного друга. І зачіпкою тут може прислужитися донька старого майстра, в якої з молодим скульптором якісь, нібито, шури-мури… Так, змовившись, двоє престарілих, геть оп'янілих інтриганів розробили зловісний план, як назавжди позбутися молодого, перспективного суперника…

         Ось-ось потужно залунають акорди такої модної й вельми поширеної того віку теми "Моцарта і Сальєрі". У ролі Сальєрі – старий і досвідчений майстер-скульптор, у ролі Моцарта – його найкращий учень, юний геній (майбутній Пінзель).

         Йдемо далі! Зовсім випадково цю розмову підслухала донька старого скульптора… Сповнене любові дівоче серце одразу ж спонукало її до дії. Пізно вночі вона встигає попередити коханого, сонного, до краю збентеженого стрімким розвитком подій молодого скульптора про навислу над його головою смертельною загрозою. Нічого іншого в цій ситуації він вчинити не зміг як миттю зібратися, негайно покинути місто і навіть країну.

         Шалена лють охопила розгніваного старого скульптора, коли наступного дня йому ніде не вдалося віднайти свого учня, а за якийсь час він довідується від вірних пахолків, що той, рятуючи своє життя, вже давно перебуває поза межами міста. У нападі нестримного гніву він знищує усі роботи свого талановитого учня і наказує всім оточуючим навіки стерти з пам'яті його ім'я. Йому в цьому посприяв давній приятель-негідник, старий інтриган з магістрату, знищивши всі папери, усі записи з ім'ям талановитого молодого скульптора.    

         А юному генію довелося чимдуж утікати. Він мчав невідомо куди, майже на ходу міняючи змилених коней. Панічний страх, підсилений яскравою творчою уявою гнав його все далі від страшного місця, змушуючи на всіх заїжджих дворах ховатися за невигадливим псевдо "Пінзель". Так його й занесло аж до нашого Бучача, в маєток магната Потоцького… Хух!..

         Але подібна версія, попри всю свою гостросюжетну привабливість з екстравагантним набором кліше й штампів пригод "галантного" віку – молодість, краса, інтриги, кров-любов, втечі й погоні, грішить такою кількістю незлучок, що від неї одразу ж довелося відмовитися. А жаль.

         Як і сьогодні, так і в ті віки будь-який молодий художник, щойно скінчивши мистецьке навчання, і якому вже одчинилася брама великого, самостійного творчого життя, з неодмінними пошуками своєї клієнтури, замовлень, цікавих проектів, понад усе старається бути якомога моднішим в обраному напрямку мистецької творчості. Як і сьогодні, у вік Пінзеля, особливо у його вищих, аристократичних колах, гадаю, також не бракувало зверхнього, цинічного несприйняття усього, що тоді вважалося давно минулим, старомодним, з відповідним набором термінів, типу наших, сучасних – "нафталін", "атстой", "попса", "шістдесятництво" тощо.

         У другій половині XVIII-го століття, у колах молодої аристократії, з її потенційними клієнтами-замовниками мистецьких творів, стиль Пінзеля, як і самі його роботи (ті, що маємо щастя оглядати сьогодні), вже мабуть вважалися справжніми реліктами з давно минулої епохи "високого бароко", другої половини віку XVII-го.

         Ніяк не міг молодий, обдарований скульптор, на зорі своєї творчої кар'єри, у вік гламурного стилю рококо, з усіма його капризами, примхами, інтригами та фліртом, коли репутація сучасного, модного митця цінувалася понад усе, розпочинати мистецьку практику зі вже старомодного у ту епоху стилю. Такий молодий майстер не знайшов би прихильників у вищих колах, не створив би собі належної репутації і, попросту, позбувся б своїх потенційних клієнтів-замовників, а в середовищі молодих аристократів ще й здобув би славу безнадійного невдахи. Та й навряд чи молодий, талановитий скульптор, у свої 20-25, спокусився б на жіночі принади шляхетної удовиці, пані Кейтової. Вже, швидше б, знайшов собі молоденьку дівчину-шляхтянку, або й не шляхтянку. Яка різниця? Лиш би молода була і гарна. Молоде до молодого тягнеться.

         Одразу ж напрошується протилежна до першої, не менш сльозлива й сентиментальна сюжетна історія про старого, бідного й нещасного майстра-невдаху.

         Йому вже за 40. І зі своєю старомодною, суто бароковою манерою творення скульптурних композицій він уже нікого не цікавить, і нікому він не потрібний у Європі другої половини XVIII-го століття, у вік панування стилю рококо, коли світогляд потенційних клієнтів, їхні смаки, як і мода на нові течії і нові мистецькі імена давно змінилися. А старий майстер цього не відчув, щось він пропустив дуже важливе у житті, і далі вперто залишався вірним бароковій мистецькій школі. Зрештою, так його навчили видатні майстри минулого, а переучуватися у такому віці і гнатися за примхами швидкоплинної моди вже нереально. Та й "Пінзель" – образливе, дошкульне прізвисько, яким чвиркають йому у спину звідусіль… А справжнього імені його вже ніхто не пам'ятає, як і він сам. За роки звикся зі своїм прізвиськом й інакше уже сам себе не називає. Така от доля…

         Ось так, тиняючись європейськими мистецькими центрами, старий майстер-невдаха раптом усвідомив, що опинився на самому краю особистого творчого краху. Не залишилося жодного прихильника, жодного справжнього поціновувача його творчої манери, він не має і вже не буде мати клієнтів, ані жодних замовлень і, відповідно, він залишається без грошей… Він навіть не спромігся створити сім'ю… Кому він такий потрібен, без коштів, без роботи, без майбутнього… Його на кпини беруть навіть дівчата легкої поведінки…  

         Тож, розпродавши усе, що в нього ще залишалося з майна, подався наш старий майстер-невдаха у безвість, на самі задвірки Європи, в краї, де ще прихильно приймали європейських майстрів різних рівнів… Так доля занесла його аж до Бучача… Ну, от,.. зараз сам розридаюся… Хоча ридання це буде гротескним, іронічним, а сльози – бутафорськими. Бо така сюжетна історія грішить не меншою кількістю незлучок за попередні.

         Скульптори, з рівнем майстерності як у Пінзеля, відзначаються унікальною, універсальною гнучкістю у володінні всіма наявними в ті віки мистецькими формами і стилями, а також і засобами їхнього вираження, і створити могли, що називається – "любе".

         Постає суто риторичне, доволі проблемне питання, на межі зі світоглядною дилемою: Пінзель "не міг" чи "не хотів" перебудовуватися і творити так, як вимагали смаки замовників-аристократів його віку? Він "не міг" чи "не хотів" йти на прив'язі модних витребеньок своїх гламурних клієнтів? До цього питання ми згодом, розглядаючи інші сюжетні версії біографії Пінзеля, ще повернемося.

         Ретельно вчитуючись у ті скупі рядки його біографії, аж ніяк не вимальовується образ Майстра Пінзеля, як такого собі самотнього, бідного, покинутого усіма нещасного митця-невдаху, ніким не визнаного і нікому не потрібного генія.

         Так уже повелося у нашій культурній традиції, що всяке потрапляння в минулі віки (та й сьогодні теж) на наші землі когось із європейських діячів культури й мистецтва, переважно розцінювалося як заслання, з неминучим крахом кар'єри, життєвих перспектив і планів, кінець життю, кінець усього…

         Пропоную не по краплі, а таки моцно вичавити з себе комплекс меншовартості. Не таким уже й нещасним з'являється Майстер у наших краях з його біографічних даних, що дійшли до нас. Вже сам факт одруження скульптора зі знатною вдовою-аристократкою – то вам не абищо! А те, що майстер-сницар Пінзель був персоною далеко не бідною як для свого часу, уже фактично підтверджується тими самими, вельми скупими біографічними рядками. Це, до речі, ще одна, не менш інтригуюча од решти загадка, я б навіть так її назвав: "велика таємниця великого Майстра" – його статок. Справжня таємниця, яка ще й сьогодні бентежить усіх без винятку дослідників і звичайних поціновувачів творчості Пінзеля, аж до певного емоційного шоку, коли вони дізнаються про його статок у сучасному грошовому еквіваленті. І доволі часто схвильовано лунають перепитування: а чи не закралася раптом у підрахунки гонорарів Майстра якась помилка? Ні, це не помилка. Грошові винагороди Пінзеля за виконані замовлення, якщо їх усі згребти до купи, уже язик не повертається називати гонорарами. То був справжній капітал! 

         Десь повз мене промайнуло одне цікаве порівняння (даруйте, ніяк не можу віднайти це джерело інформації), щодо підрахунків гонорарів Майстра Пінзеля. Тоді, у другій половині XVIII-го віку, за таку суму спокійно можна було б придбати невеличку волость десь на теренах тогочасної Галичини. За нашими, сучасними мірками, "невеличка волость" за площею це, приблизно, добра третина, а то й уся половина одного з районів Львівської області. І це міг легко вчинити скульптор Пінзель зі своїм капіталом. Уявляєте? Придбати "невеличку волость", з усіма її містечками, селами, хуторами та угіддями: річками й ставками, лісами, ланами й пасовищами, коротше – геть усе, з усім рухомим і нерухомим майном… Не знаю, кому сьогодні з найбагатших українських олігархів буде до снаги таке вчинити, як це міг би собі дозволити скульптор-сницар Пінзель у середині XVIII-го століття. Звичайно, подібне порівняння виглядає не зовсім коректним з огляду на "цінову політику" вартості землі й нерухомості у різні часи, всі можливі інфляційні стрибки тощо, та все ж…  

         Тому цілком логічним постає наступне питання: а де поділися ті гроші? Ось вам чергова загадка-таємниця великого Майстра. Бо не вельми віриться у такий сюжетний поворот, що пані Пінзльова могла тримати ті чоловікові гроші у своїй панчосі десь під матрацом їхнього спільного зі скульптором подружнього ложа… Капітал, навіть такий як у Пінзеля, потребує, як це сьогодні всім відомо, руху, дії. Капітал не може триматися у панчосі під матрацом. Тож куди подівся капітал Пінзеля?.. Недаремно у наш час роботи великого Майстра застраховані на суму в 1 млрд. долл. США.

         Отже, версія про нещасного старого, бідного й самотнього майстра-невдаху, якого можна зарахувати до вікової категорії 40-60, усіма забутого й покинутого, який ніяк не зміг перебудуватися у своїй старомодній творчій манері, безрезультатно тиняючись Європою у пошуках бодай якогось заробітку й тому, врешті,  змушений був шукати щастя аж у наших краях, під крилом жалісливого магната Потоцького і благодійниці-вдовиці, абсолютно неспроможна.

         Повернімося до не менш загадкової і таємничішої від самого Майстра, його майбутньої дружини, а поки-що – шляхетної удовиці Маріанни-Єлизавети Кейтової (з Маєвських). Про цю неординарну для свого віку жінку хотілося б згадати особливо. Бо з часом, у своїх відчуттях, усе більше переконуєшся, що якраз вона, ця загадкова шляхетна вдова відіграла найважливішу, якщо й не вирішальну роль у творчій долі великого Майстра.

         Цю версію, очевидно, не оминуть своєю увагою наші феміністки – роль жінки. Я б сказав – героїчної жінки, з великої літери "Ж" – Маріанни-Єлизавети Кейтової, яка за своє життя спромоглася тричі виходити заміж, незважаючи на те, що вже двічі ставала вдовою. Навіть у наш, такий до краю ліберально-демократичний час, не будь-яка особа жіночої статі спроможна на таку матримоніальну звитягу.

         У світі мистецтва відомо з давніх-давен, що всім без винятку митцям (а також і мисткиням) потрібна "мама". Зрозуміло, що "мама" тут цілком образне, сказати б – алегоричне поняття. Без "мами" митець не те, що "вирости", а й навіть розкритися як слід не зможе. Відсутність "мами" у житті поета чи художника, який віч-на-віч опиняється з нелюдськими й безжальними побутовими умовами, який позбавлений сімейного тепла, домашнього затишку, належного догляду, та й просто – елементарної уваги, жорстоко знищують його духовно й психічно, і навіть убивають непересічний талант. Прикладів таких у світовій культурі – незліченна кількість. Звичайно, першою на цю роль претендує, власне, рідна матір (або ж – рідний батько, що трапляється значно рідше), яка до останнього переймається долею, а значить творчістю своєї дитини, й усіма засобами намагається створити для неї найкомфортніші побутові умови. У ширшому розумінні, крім рідних батьків, на роль "мами" для творчої особистості може зголоситися й будь-хто інший: рідні (двоюрідні) брати й сестри, кузени й кузинки, рідні дружини й чоловіки, коханки-натурниці (що в історії мистецтва доволі часто трапляється), рідні тітки й дядьки, або ж просто якісь тітки чи якісь дядьки, зрештою – "папіки"… Будь-хто, хто наважиться звалити на себе важкий хрест організації усього побуту митця (мисткині) й ретельного догляду за ним.

         Чом би шляхетній удовиці Маріанні-Єлизаветі Кейтовій, про яку ми володіємо інформацією ще меншою ніж про самого Пінзеля, не претендувати на цю роль "мами"?

         Вимальовується новий, доволі цікавий сюжет біографії скульптора. Роль жінки. Героїчної жінки. Подвиг Маріанни-Єлизавети Кейтової у тому й полягає, що це вона подарувала світові геніального Майстра епохи пізнього бароко-рококо. Саме вона, а не будь-хто інший. Бо – вдовиця… Вона одразу ж розгледіла, і своїм чутливим жіночим серцем відчула в образі нещасного, нікому невідомого приходька великого Майстра. Саме вона пригріла, обмила, нагодувала й напоїла, а потім ще й постелила і спати вклала самотнього приблуду, який з часом виявиться не ким небудь, а самим Іоанном Георгієм Пінзелем.

         Знову постає те саме питання – якого ж віку був Пінзель, коли вперше зустрів, а згодом познайомився ближче зі шляхетною вдовою? У 30 – 35?, 40 – 45?, а може й у 50 років? Ймовірно, що в розвитку такої сюжетної лінії Майстра Пінзеля, крім виконання уже згадуваної ролі "мами", майбутня пані Пінзльова взяла на себе місію стати особистим творчим імпресаріо, як би сьогодні сказали – арт-менеджером, куратором свого талановитого чоловіка. Логічне продовження такої версії – не хто-небудь, а особисто пані Кейтова познайомила пана Потоцького з Майстром Пінзелем. А далі, не без докладання енергійних рук пані Кейтової, а незабаром – пані Пінзльової, розгортається бурхлива діяльність Майстра.

         Їй, як і будь-якій іншій аристократці того віку, не переобтяженій домашніми клопотами, найбільше бажалося у житті свята, балів, костюмованих карнавалів зі  столичним блиском, про які вона, у своїй вдовиній самотності, могла лише фантазувати. Їй, ще зовсім не старій удовиці, нудьгуючій в "чотирьох стінах" свого маєтку десь на провінційних задвірках цивілізованого світу, з цілком зрозумілих причин було важко мріяти про яскраве столичне життя. Тому вона, щойно зустрівши дивакуватого митця й прийнявши його у своїй господі, одразу ж збагнула – це її шанс. Якщо їй не вдається потрапити у столицю, тоді вона сама притягне столицю до себе.

         Чи це не версія відповіді, чому Пінзель не знайшов своєї долі у Великій Європі? Одна з вагомих причин цього – ніяк не знаходив своєї "мами". Лише десь аж на самому краю світу, на Поділлі, випадково познайомившись зі шляхетною удовицею, він здобуває все.

         Пропоную в етюдному варіанті розглянути таку сюжетну композицію.

         Теренами Європи тиняється талановитий і безмежно самотній художник (років 35-40), майстер-сницар, невизнаний геній. Та про його здібності відають хіба-що вірні співпляшники по численних тавернах та корчмах, які тягнуться ланцюжком усе далі, на Схід, на Схід, на Схід… у землі незвідані й дикі, аж на сам край Землі, на Поділля... Так і заносить цього ніде й ніким не визнаного генія в околиці Бучача, на приватні землі шляхетної удови, де його й надибує панський лісничий чи садівник, а може й сам управитель маєтку, який здійснював огляд панських угідь.

         Одяг прибульця, хоча доволі забруднений, затертий і потріпаний далекою дорогою, вказував на його, якщо не шляхетне походження, то на особу вільну, можливо, що й знатну, поводитися з якою слід було ввічливо і поштиво. Тож, аби уникнути якої небажаної халепи, було вирішено доправити таємничого незнайомця, видно, що іноземця, перед ясні очі самої пані Кейтової, для вирішення його подальшої долі.  

         Говорили-балакали! Знову на поверхню вилізає хіпівсько-байкерська тема Пінзеля-Пензля… Але – йдемо далі!

         Сценка у кабінеті (приймальній) маєтку вельможної удови: 

         – Пінзель?.. Твоє наймення Пінзель?.. – поволі обходячи довкола й зацікавлено оглядаючи новоприбульця недбало кинула через плече пані Кейтова. – Пінзель – то й Пінзель. А що ж ти вмієш робити, Пінзель?

         – Я – сницар, скульптурних справ майстер…

         Покровительство знатних дам талановитим молодим чоловікам, які іноді ставали їхніми коханцями (мабуть у знак галантної подяки), у тому віці було звичною справою, особливо у період Просвітництва, який охоплює якраз другу половину XVIII-го століття. Варто згадати всім відому історію тривалих стосунків Жан-Жака Руссо (1712—1778), якого, до слова, вважають основоположником сентименталізму, і мадам де Варанс, котра по-суті ввела його у вищі інтелектуальні й аристократичні кола Франції. Чи були вони коханцями – не цікавився, але без особистої протекції й материнської опіки мадам де Варанс історія, очевидно, не знала б, хто такий Жан-Жак Руссо. 

         "Шерше ля фам" – не що інше, як гасло всього XVIII-го століття. Воно й не дивно, адже вік Пінзеля, у самий розквіт стилю рококо, як ніколи в європейській історії був у найвищому розумінні жіночим віком: австрійська імператриця Марія-Терезія (1717—1780); російська імператриця Єлизавета Петрівна (1709—1762); фаворитка короля Людовіка  XV-го і фактична правителька Франції – маркіза де Помпадур (1721—1764). Ось хто насправді визначав європейську політику, а також і культуру, і смаки, і моду цього століття. Та був і зворотний бік цієї золотої "жіночої" доби: "Après nous le déluge!" (фр.) – "Після нас хоч потоп!" — крилата фраза, вперше вжита після принизливої для французів поразки при Росбаху, приписують маркізі де Помпадур, фаворитці Людовика XV". (Вікіпедія). Чи не є цей вислів ще одним, уже зловісним гаслом того блискучого віку?

         Ми впритул підступили до розуміння стилю всього XVIII-го століття – рококо і місця Майстра Пінзеля у ньому. Ось що одразу ж дізнаємося про рококо з мережі:

"Рококо́ — реверсивний стиль щодо бароко, що в другій половині XVIII століття дійшов (з Франції і Австрії) до України — до Києва, Львова у 1760—1770-тих pp. Творчим рушієм доби рококо у всіх ділянках культури було еспрі («esprit») на противагу чуттєвості («sensibilité») бароко чи рації («raison») класицизму. (…)

Майже головним словом доби рококо було слово «примха» (каприз). У мистецтві визначається легкими, нервовими, ніжними та химерними формами («грайливе» рококо). Він виявився насамперед у розплануванні і декорації інтер'єру (палаців, церков, костьолів). В добу рококо скульптура (переважно поліхромна) стала істотною частиною архітектурної композиції, а орнамент (зокрема у різьбі) набрав форм мушлі («rocaille»). (…)

Вельможі доби рококо поставили за мету щоденні насолоди. Насолодам повинні були сприяти розкішні інтер'єри палаців і церков, розкішні сукні, черга свят в садах бароко і в павільйонах влітку, а взимку в палацах. (…)

Це був бенкет посеред чуми — з штучно скасованими проблемами, туберкульозом, сифілісом, бідністю, смертю. Примхливе і чудернацьке мистецтво рококо було скасоване новою і могутньою хвилею класицизму кінця 18 століття і стилем ампір. Реальна картина боротьби ідей і змін стилів була куди складнішою, пістрявою, багатоетапною. (…)

Мистецтво рококо як таке зберігає аристократичний характер і обслуговує потреби привілейованих станів суспільства. Мистецтво рококо (з його легковажністю, культом насолод, фліртом) існує наче для того, щоби подобатись аристократії, легко повчати і розважити її в дозвілля. «Вже ніхто не шукає слави, а тільки розваг і забави» (Вольтер)". (Вікіпедія).

         Тоді в образотворчому мистецтві буяла барвами епоха Ватто (1684—1721), Буше (1703—1770), Фрагонара (1732—1806) й інших, з безконечними пасторальними сценками, таємними побаченнями в альковах, вкритими легким еротичним серпанком… Ах, Париж, Париж!..

         Самотня, нудьгуюча у своєму маєтку (очевидно, що вже занедбаному, закладеному й перезакладеному через борги, що було буденним явищем у той вік) шляхетна удова Маріанна-Єлизавета Кейтова… і так далі… Тож якого віку був у цьому ймовірному?, малоймовірному?, чи геть неймовірному?, сюжеті Пінзель? Вимальовується діапазон – від 30-35-ти років (що є найімовірнішим віком), до 40-45-ти, не старше (менш ймовірний, але теж цілком прийнятний вік).

         Але знову нас переслідує цілий ряд незлучок.

         Ми вже вияснили, що Пінзель за віросповіданням був (залишався?) католиком. І цей факт не повинен викликати жодних сумнівів. Крім того, походити він мав би з родини якщо й не зовсім аристократичної то, у всякому випадку, доволі знатної, а тому – відомої і шанованої. Бо інакше його законний шлюб, взятий у католицькому храмі Бучача зі шляхетною Маріанною-Єлизаветою Кейтовою (хай навіть і вдовицею), у ті часи ніколи б не відбувся. Тобто, щось таке на подобу шлюбу (навіть з можливим таємним вінчанням) між пані Кейтовою і митцем Пінзелем існувати могло, з усіма любовними й інтимними стосунками, включно зі створенням сім'ї, народженням і спільним вихованням дітей тощо.

         Такі стосунки хоча й наражалися на осуд суспільства, все ж у другій половині XVIII-го століття, періоду найвищого розквіту аристократичного вільнодумства-лібертенства, а деякі дослідники вважають період рококо, не мало не багато – першою у європейській культурі хвилею сексуальної революції, на них дивилися крізь пальці, особливо, якщо йшлося про безневинні примхи знатних і заможних осіб. Мезальянс (на рівні з адюльтером) у той вік був явищем доволі розповсюдженим і дуже модним. Але такі стосунки приречені були назавжди залишитися нелегітимними, незаконними і ніколи б вони не отримали суспільного визнання, підтвердженого офіційним шлюбом у католицькому храмі, з відповідним, історично зафіксованим записом у храмових книгах. Трюки з підтасовками "паспортних даних" тоді, навіть у такій вільнодумній і ліберальній другій половині ХVІІІ-го століття аж ніяк не віталися. Що не кажи, а в тогочасному суспільстві ще шанувалися поняття шляхетної честі та гідності. Не те, що сьогодні. 

         Отже, Пінзель, чи той, хто приховується під цим псевдонімом, з'являється у Бучачі, при дворі магната Потоцького зовсім випадково?

         Сумнівно, що такі впливові особи, тогочасні олігархи як, наприклад, польсько-руський магнат Микола Базилій Потоцький, виношуючи ідею зведення й мистецького оздоблення якоїсь величної архітектурної споруди: нового храму, маєтку чи адміністративної будівлі (Бучацька ратуша – яскравий приклад), задовольнялися би при цьому пропозиціями випадкових, нікому не відомих осіб. Як і в наш час, тоді також проходили оглядини, щось на подобу художньої ради, конкурсу, чи творчого відбору потенційних виконавців певного замовлення. Сьогодні сказали б – "кастинг". Та в такому випадку, десь в архівах мала б залишитися хоч одна згадка, хоча б одним рядочком… Наприклад: "Оглядав наш вельможний пан роботи скульпторів, майстрів сницарської справи для оздоблення храму (такого-то, там-то). Обрано майстра нікому невідомого, заїжджого, але, попри те – вельми вдатного, який назвався Іоанном Георгієм Пінзелем." Чи щось подібного штибу.

         Можна обійтися й без оглядин. І то була б правдоподібніша версія: хтось із добре знайомих осіб з кола Потоцького порекомендував йому одного, нікому не відомого (молодого?, старого?, якого віку?), зате вельми здібного майстра-сницаря, для оздоблення чергового храму. На що сам Потоцький радо пристав, оскільки цілком довіряв і думці, і смакам свого доброго знайомого, звісно, що з Європи. Але й така домовленість також мала б десь засвітитися. В архівах, спогадах чи нотатках подорожніх, сучасників, свідків взаємин Потоцького з іншими вельможними особами тощо. Могли залишитися якісь рекомендаційні листи врешті. Я веду до того, що сам факт появи такої персони, майстра-сницаря Пінзеля у Бучачі, при дворі впливового магната Потоцького, якщо не цілим абзацом, не реченням, то хоча б фразою мусило бути зафіксовано. Але – ніде, нічого. Чому? Якась містика…

         Одразу ж виникає наступна, доволі екзотична версія сюжету біографії Майстра: Пінзель – незакононароджений син когось з тогочасних європейських монархів, або ж вельможі королівської крові чи високопосадовця найвищого рангу.

         Період XVII-XVIII-го століть буквально рясніє замогильними історіями про долю незакононароджених високопоставлених осіб, яких не могли прибрати просто так, без законних підстав. Все ж то були діти королівської крові! Тому, аби зберегти недоторканими династичні інтереси монарших дворів й уникнути небажаних інтриг з можливими кривавими наслідками, змушені були вельможі усе життя якось переховувати тих нещасних й іноді навіть ховати від сторонніх їхні обличчя.

         Кров стигне в жилах від моторошних історій з тих віків про "людей в залізних масках", які при належному догляді й пошані, все життя змушені були томитися під суворим наглядом у секретних темницях, закритих монастирях чи на віддалених островах. Одна з подібних пригод "людини в залізній масці" згадується у романі О. Дюма (1802—1870) "Віконт де Бражелон, або десять років потому"(1847).

         На щастя, у випадку з нашим Майстром, якщо допускати такий розвиток сюжету його біографії, доля виявилася прихильнішою. Мабуть з самого дитинства і до повноліття він виховувався (і переховувався) у одному з закритих, віддалених монастирів. Там він і проявив свої неабиякі творчі здібності. Історія та практика образотворчого мистецтва – одна зі складових навчання дітей вельможних осіб у монастирях. Очевидно, що були у нього першокласні вчителі провідних європейських мистецьких шкіл, які й посприяли розкриттю неперевершеного таланту. Йому, як здібному учневі ні в чому не було відмови. Коли ж усі довкола усвідомили, що Іоанн у душі, у своїх пориваннях та бажаннях зробився правдивим художником, що його справжнє покликання – творити мистецтво, а не займатися двірцевими інтригами, і було б тяжким гріхом приховувати від людей такий яскравий талант, вельможні ляльководи його долі вирішили звільнити його з монастиря й відправити куди подалі. Так, секретними інформаційними каналами XVIII-го віку було домовлено з магнатом Потоцьким, аби той прийняв у себе при дворі молодого майстра.

         Ось чому став можливим шлюб зі шляхетною удовою, аристократкою Кейтовою. Ось чому свого часу була така увага до його творчості, з відповідною кількістю замовлень, та сумами виплачених гонорарів. Ось чому псевдо "Пінзель". І ось чому така скупість інформації про цього таємничого майстра другої половини XVIII-го століття. Отже, за віком, маємо справу з людиною доволі молодою, років так 25-30, не більше…

         Та знову ж таки не покидають нас чергові незлучки. Історія свідчить, що як не намагалися приховувати королі й вельможі існування свої незакононароджених дітей, все ж доля більшості з них нам відома…

         Факт аномальної скупості відомостей про Майстра Пінзеля турбує і п. Тараса: " (…) як же ж так могло статися, що Майстер такого масштабу, такого однозначно європейського рівня, був донедавна цілковито невідомим? (…) Бо ж були якісь причини, що Майстер Пінзель, який потугою свого таланту явно перевершував масштаб краю, у якому, силою тих чи інших обставин, опинився, приховував як своє справжнє ім'я, так і першу частину свого життєвого і творчого шляху" (Т. В.).

         Напрошується, і вже не вперше, ще одна, доволі містична версія сюжету ймовірної біографії Майстра Пінзеля – масонська. Напрошується, а точніше – провокується такий сюжет саме скупістю повідомлень про великого Майстра. Справді, були ж якісь вагомі причини для такого мінімуму наявної інформації про діяльність, а разом з тим – і достовірну біографію майстра, який з'явився під псевдо "Пінзель", про його контакти-зв'язки з відомими й впливовими особами, шляхи його пересування теренами Європи, явки, паролі тощо.

         Масони, наскільки це мені відомо з Вікіпедії та інших джерел, не ведуть протоколів своїх зібрань з переліком обговорюваних питань і прийнятих ухвал. А якщо такі протоколи й ведуться, то нам, звичайним людям, простим смертним, а по-масонському – "профанам", не посвяченим тобто, вони практично не доступні. Чи варто у збережених десь у Європі масонських архівах другої половини ХVІІІ-го століття спробувати віднайти хоча б якісь відомості про Майстра Пінзеля навіть не знаю. І чи реально можливі саме такі пошуки? Я, насамперед, маю на увазі допуски до масонських архівів того віку, якщо вони, звичайно, існують у природі. Та й хто б то з наших мистецтвознавців, дослідників творчості Пінзеля, зважився б саме на такі пошуки?

         Ось що нам стає відомо про дух тієї, без перебільшення, масонської епохи з мережі: "Для епохи Просвітництва властиве нове суспільне явище — виникнення сфери громадського життя, тобто інституцій, де відбувалися дебати щодо важливих для суспільства проблем. До таких інституцій належали новостворені академії та наукові товариства, гуртки, салони, кав'ярні, масонські ложі тощо. (…)

Складовою частиною Просвітництва було братерство вільних каменярів, масонство, всесвітній орден, який ставив перед собою мету змінити суспільство шляхом впливу на владні органи і державних діячів. Чимало просвітників належали до тієї чи іншої масонської ложі. Серед них Монтеск'є, Вольтер, Александр Поуп, Горас Волпол, Роберт Волпол, Моцарт, Гете, Фрідріх Великий, Бенджамін Франклін, Джордж Вашингтон. Деякі масонські символи увійшли до символіки новонароджених Сполучених Штатів Америки". (Вікіпедія).

         Про доволі відчутний масонський мотив у творчій біографії Пінзеля наголошує й п. Тарас: "Ще за життя Пінзеля 1747 р. у Львові почала діяти заснована французом гугенотського походження з підозріло шотландським прізвищем Лонггампс та масоном високого ступеню «Лицар Сходу» масонська ложа «Трьох Богинь». А згодом, щоправда, вже після смерті Пінзеля, і ложа «Трьох білих Орлів», в якій працювали головно вихідці з Італії, Франції, Швейцарії, Німеччини. Якщо Пінзель насправді був вихідцем з цих земель, то він не міг не перетинатися з членами цих лож нащодень у не такому вже й великому на той час Львові. А отже, і зазнавати певного впливу – усвідомлював він це чи ні"(Т. В.).

         На "масонську" тему наштовхує ще один факт, і знову ж – роль жінки. Майбутня дружина Пінзеля, шляхетна удова Маріанна-Єлизавета, у дівоцтві – Маєвська, з таким дивовижним, залишеним покійним чоловіком прізвищем – Кейтова, явно північного і, як би висловився п. Возняк – "підозріло шотландського" походження.

         Ось яку інформацію про відомих діячів з прізвищем Кейт, нам пропонує Вікіпедія: "Джеймс Френсіс Едвард Кейт (англ. James Francis Edward Keith), також відомий як Якоб фон Кейт (нім. Jakob von Keith) (нар. 11 червня 1696, Пітергед, Шотландія — пом. 14 жовтня 1758, Гохкірх, Саксонія) — шотландський дворянин, головний командир Малоросійського тимчасового Правління гетьманського уряду (з 6 липня 1740 по 1741 рр.) у Глухові, генерал-аншеф на російській військовій службі, прусський генерал-фельдмаршал (1747 р.) та засновник масонства в Російській імперії в 1732 році. (…)

Походив із знатного шотландського роду, що є рідним Стюартам, мав титул графа Кінтора. Разом з родичами Д. Кейт намагався посадити на шотландський трон Джеймса Стюарта — сина поваленого короля Джеймса VII. Однак після придушення повстання якобітів в 1719 році втратив усі титули і маєтки та втік до Франції. В 1728 році Джеймс Кейт переїздить до Російської імперії та отримує звання генерал-майора. В 1730—1734 роках він керує Ізмайловським полком. В 1734 р. відзначився керівництвом полком українських козаків у війні за польську спадщину з прихильниками Станіслава Лещинського. (…)

Шотландець у 1734 році значиться майстром петербурзької ложі. Загалом, він вважається засновником масонства в Російській імперії. У 1739—1741 рр. Д. Кейт стає Великим Провінційним Майстром масонерiї Російської імперії. (…)

6 липня 1740 року Джеймса Кейта призначають у Глухові Головним командиром Правління гетьманського уряду. Цю посаду перший іноземець обіймає до 1741 року. В цей час він посвячує до масонства представників української аристократії. В історію він увійшов, як мудрий, чесний i шляхетний керівник. Він прагне відстоювати права українців в Російській імперії, показуючи приклад гуманного правителя." (Вікіпедія).

         Відомо, що шотландці – народ вельми згуртований, який ревно дотримується своїх віковічних, родинних традицій. Вони не йдуть по життю поодинці, а завжди – сім'ями, тобто – кланами. Тому й традиції масонства у них такі міцні. Як відомо, найпотужніші європейські масонські ложі є саме шотландськими. Ми кажемо – шотландець, розуміємо – масон, ми кажемо – масон, розуміємо – шотландець.

         Отже, черговий етюдний варіант: скульптор-сницар на псевдо "Пінзель", з'являється у Бучачі, при дворі магната Потоцького саме тому і в той час коли пані Кейтова стала вдовою. І місце попереднього масона, у цьому випадку – когось з клану Кейтів (можливо, що й одного з близьких чи далеких родичів Джеймса Кейта), повинен був перейняти інший масон, хтось зі своїх, або ж з кола наближених.

         Якраз Майстер Пінзель, якщо він якось був наближений до масонів, мав би, згідно їхніх таємних статутів і містичних ритуалів замінити покійного з клану Кейтів і стати чоловіком вельможної удови. Тому він таємно й з'являється у 40-х роках  ХVІІІ-го століття у Бучачі, та й розпочинає там свою творчу діяльність… Спробуй достовірно дізнатися про всі ті масонські статути, обряди, ритуали, та їхнє справжнє призначення й мету.

         Вимальовується дивовижна історія з фантасмагоричним, я б навіть сказав – інфернальним, сакрально-містичним масонським ритуалом, більш придатна у якості сюжету для драматургії театру абсурду чи фільмів-жахів, жанру "історичного фентезі", або ж "хорор" – містичних трилерів.

         У такій версії сюжету біографії Пінзеля, маємо справу з персонажем-скульптором якщо й не підневільним, то у всякому випадку доволі обмеженим у своїх діях та творчих намірах, який слухняно виконує всі накази своєї таємної і могутньої організації. Та чи промовляють нам про якусь рабську покірність і запопадливу слухняність твори Майстра? Зрештою і якоюсь помітною масонською символікою роботи його аж ніяк не грішать. Тому, гадаю, "масонська" версія сюжету біографії Майстра теж малоймовірна.  

         Повернімося до творчої дилеми про яку я вже згадував вище і яка мене по-справжньому хвилює: Пінзель "не міг" чи "не хотів" перебудовуватися і творити так, як вимагали смаки замовників-аристократів його віку? Він "не міг" чи "не хотів" йти на прив'язі модних витребеньок своїх гламурних клієнтів і клієнток?

         Доволі несподівано виникає ще одна інтригуюча версія сюжету: Пінзель – скульптор-дисидент. Такий собі Ернст Нєізвєстний (1925—2016), або ж Михайло Шемякін (* 4 травня 1943) з ХVІІІ-го століття. Про цих двох радянських скульпторів-дисидентів, які свого часу потрапили в немилість тоталітарної системи, теж було обмаль інформації і поширення будь-яких відомостей про них аж ніяк не віталося. Обструкція владної верхівки довела митців до вимушеної еміграції і, враховуючи цей факт, компетентними органами накладалася повна заборона на поширення про цих осіб будь-якої інформації у суспільстві. Чим не повторення долі Пінзеля?

         Не все так безхмарно було й з Просвітництвом, з його лібертенством-вільнодумством і з самим стилем рококо ХVІІІ-го століття. Таку інформацію ми отримуємо з мережі: " (…) Не всі прихильно ставилися до стилю рококо навіть у Франції. Спроби відійти від стилістики рококо робив скульптор Едм Бушардон (1698—1762). (…)

Повністю порвав зі стилем рококо і Жак-Луї Давід під час свого перебування у Римі. Навіть пізні твори «класичної» фігури рококо — художника Жана-Оноре Фрагонара свідчать про відхід від рококо та орієнтацію на реалістичний живопис голландців 17 століття. (…)

Примхливе і чудернацьке рококо не здатне було якісно відтворити героїчні, могутні характери. Обмеженість стилістики рококо добре відчував той же Фальконе. І коли отримав замову на кінний монумент царю Петру І (Мідний Вершник), повністю відмовився від стилістики рококо, звернувшись до зразків античності і розвиненого бароко. Рококо могло не все". (Вікіпедія).

         Останнє спостереження є доволі цікавим. Чи сам Пінзель не належав часом до когорти тих митців, які не сприймали й відкидали стиль рококо? Чи не свідчать його твори про своєрідне "повернення" до стилістики й ідеалів епохи високого бароко?

         Якщо бароко – це трагедія, героїчна опера, то рококо – легка салонна комедія, балет. Цікаво, звучання чиєї музики з тих епох більш відповідне творам Пінзеля – Баха? Вівальді? Моцарта? А може – Сальєрі? У всякому разі, оглядаючи твори Пінзеля, звучить забута музика другої половини  ХVІІІ-го століття. Забута?.. Чи заборонена?..

         Тарас Возняк дуже вірно помічає характер творів Майстра як бароковий, гротескно-карнавальний, з відчутними елементами іронії, подекуди – на грані зі сарказмом: " (…) Ба більше – інколи закрадається підозра, що він якимось дивним чином трансформував не тільки карнавальну традицію мистецтва del arte своїх сучасників, великих Карло Гольдоні (1707–1793), Карло Гоці (1720–1806), з її гіпертрофацією, яка на своїй вершині перетворюється на іронію карнавалу. Без венеційської карнавальної, однак моторошної комедії масок тут явно не обійшлося. Чого варті хоча б обличчя ангелів Пінзеля – з одного боку блаженний усміх, а з іншого – вишкірена личина. Чи зуби (sic!) ангелів! Або й сам матеріал, в якому він працював – дерево! Чим не гротеск для людини, яка справді бачила скульптуру Мікеланджело! Чи, може, це іронія – поступка сарматським варварам? Все тому ж Миколі Потоцькому, що потрафив в’їхати у Варшаву, як твердили злі язики, у кареті, запряженій ведмедями…" (Т. В.).

         Також у своїй статті п. Тарас згадує ряд імен видатних художників доби високого бароко, які так чи інакше могли вплинути на світогляд і творчість Пінзеля. Мені ж з того ряду хотілося б особливо відмітити Алессандро Маньяско. На мою думку творчість саме цього живописця як ніяка інша близька по духу творчості Пінзеля. Ми дізнаємося про цього видатного живописця з мережі таке: "Алессандро Маньяско (італ. Magnasco, Alessandro), на прізвисько Lissandrino, 4 лютого 1667, Генуя — 19 березня 1749, Генуя) — представник генуезької школи живопису, живописець доби бароко. (…)

Пригнічена атмосфера Мілану, завойованого іноземцями, інквізиція, доноси, атмосфера ворожості і щоденної небезпеки вплинули настільки сильно на майстра, що у нього годі й шукати картин з веселими темами. Він як артист одного амплуа, що може талановито грати тільки трагедії. (…)

В його творчому доробку чимало картин релігійних або з життя католицьких монастирів і ченців. Він один з небагатьох майстрів Італії, якого ніби ніяк не приваблює індивідуальне обличчя людини. Це майстер натовпу, при чому його натовп неприємний, намальований без приязні. (…)

Звичайно ж, він не відчував ворожості до ченців. Хоча присмак абсурду і марноти життя неодмінно присутній в кожній картині з монастирського існування («Ченці за їжею», «Чорниці за працею», «Похорон ченця»). Полегшення не відчувається навіть в картині «Ченці в бібліотеці монастиря». Це марнування часу і нездатність розв'язати драматичні загадки існування, навіть залучившись до читання. (…)

Сучасного глядача полонить драматизм картини. Але розчаровує неприємний натовп, де неможливо відшукати жодної привабливої постаті. До того ж персонажі ніби на одне обличчя, наче близнюки. Індивідуальність стерлась або назавжди загубилась. Героєм став натовп, позбавлений привабливих осіб чи індивідуальностей, що так відрізняє твори Маньяско від картин попередників — італійців (Тиціан, Караваджо, Матіаса Стомера, Гверчіно, де теж є натовп) чи сучасників (Тьєполо, Креспі)". (Вікіпедія).

         Гротеск, іронія – надто гострі прийоми художнього вираження, які не можуть існувати самі по собі, у повному відриві від життєвих колізій і виникати, як то кажуть – на рівному місці. Гротеск, іронія – це завжди експресивна реакція, особиста рефлексія митця на драматичні чи трагічні події життя. Оглядаючи твори Пінзеля, дивуєшся – де ж та гламурна рококова благодушність, умиротвореність, чуттєві лінії еротичних образів, що так було характерно для його віку навіть у сакральній скульптурі? Нічого подібного ми не зустрінемо. Його твори – то, швидше, своєрідне вираження ностальгії за давно минулими героїчними часами епохи високого бароко, водночас – це й оригінальний протест проти "режиму" рококо.

         Невже лиха доля його предків-біженців, отих ймовірних релігійних емігрантів – жертв Тридцятилітньої війни, вигнанців-католиків з рідних земель могла залишити такий глибокий, невитравний слід у душі юного Пінзеля, який у подальшому й відобразився у його творчості?

         Про карнавальний характер скульптурних ликів Пінзеля годі сперечатися – їхня анатомічна гіпертрофованість ніби підкреслює присутність гротескних, театральних масок на обличчях. Та вражає інше, як вірно відмітив і п. Возняк – надмірна деталізація портретних образів Пінзеля. А й справді, чому така одержимість, аж до якоїсь маніакальності потреба скрупульозної проробки окремих деталей своїх персонажів, і особливо – зубів, які хижо випирають з рота? А ті сльози святих, що нагадують якісь нарости чи пухлини… Що вже й казати про кілька його зображень Розп'яття, особливо з Годовицького храму де, крім детальної проробки зубів, образ Ісуса Христа показано з висолопленим язиком. А таке трактування найсвятішого лику вже межує з відвертим богохульством (цей приклад наводить і п. Возняк у іншому місці).

         Невже свого часу, десь у Європі, непокірний та експресивний Майстер таки нарвався на подібну оцінку своєї творчості з боку високопоставлених духовних осіб і, аби уникнути гіршої долі, змушений був утікати? Тобто – ставати ізгоєм-дисидентом.

         Побіжно про його дисидентський характер і, як наслідок – відповідну долю Майстра згадує і п. Тарас: "Таким чином, поява ще одного втікача у Львові чи Бучачі була підготовлена великою традицією вільного міста, у якому можна заховатися від великих світу цього і водночас не тільки знайти кусень хліба, але й реалізуватися як митець" (Т. В.).

         Тоді, у такій версії сюжету, Пінзелю років 30-35, не більше. Дисидентство – справа молодих та енергійних, активних борців проти несправедливості у житті, й насамперед – у мистецтві. Справді, вся його творчість пронизана експресивним духом непокори, неусвідомленого бунту, можна сказати – революційності. Можливо через свій непоступливий характер з навіяними Просвітництвом передовими, бунтівними поглядами на мистецтво він усе не знаходив замовників у Європі, яких лякала його творча позиція, аж до того, що йому відверто погрожували тюремним ув'язненням за непокору (богохульство?) й, можливо, чисельні скандали. Тому, рятуючись, довелося йому під вигаданим прізвиськом, шукати прихисток аж у Миколи Потоцького, який чудово розумів і співчував Майстрові з цілком зрозумілих причин – сам був банітом… 

…

         Гадати на кавовій гущі про життя й долю великого Майстра другої половини ХVІІІ-го століття, доби розквіту стилю рококо, можна до безконечності. Тому я перериваю свої записи…

         Та про що, врешті, гадати, коли перед нами постає в усій своїй гламурній, водночас і моторошній красі, таємничий і загадковий, масонський ХVІІІ-й вік. А хто краще охарактеризував цей період в історії Європи своїми писаннями як не наш мандрівний філософ Григорій Савич Сковорода (1722—1794),  твори якого, до речі, вперше побачили світ у масонському видавництві. Його знаменита особиста епітафія "Світ ловив мене, але не спіймав" якнайкраще презентує душу цього віку.

         Тому так важко досліджувати долю Пінзеля, життя й творчість якого абсолютно тотожні настроям того часу. І слова Сковороди пасують йому щонайліпше. Ось він з'явився, загадковий Майстер Пінзель, а ось він зник, і світ його ніколи не спіймає.

         Перед нами – спадок великого Майстра другої половини ХVІІІ-го століття, виконаний в експресивному стилі високого бароко з елементами гротеску та іронії. Аналогів цим творам у світовій скульптурі не існує. Це побіжно підтверджує і п. Тарас, згадуючи в іншій статті про француза, який допоміг організувати виставку творів Пінзеля у Луврі: "(…) Сьогодні, з огляду на те, як багато він зробив для промоції Пінзеля у Франції, варто назвати ім'я цього француза з Бретані – Ян Долл (Jan Doll). Прагнучи щось йому показати у Львові, я повів його до монастиря кларисок, до Музею Пінзеля… Він його просто вразив. І з французькою легкістю у 2006 році він мені сказав – "а давай зробимо виставку цього чудового барокового скульптора у Луврі" – у нас і не лише у нас такої експресивної скульптури немає". ("Іоанн Ґеорґ Пінзель як маркер", стор. 315. "Філософічні есе", К.: Дух і літера, 2016. – 590с.)

         Даруйте за легковажний тон (фривольність – у лексиці ХVІІІ-го століття) написаного. Без претензій на науковість, без жодних намірів відбирати хліб (Боже збав!) у серйозних дослідників творчості Пінзеля, я намагався пояснити, чому мій твір про Майстра, роман "Я, Іоанн…" вийшов таким,.. яким він вийшов. Це, швидше, погляд на особистість Майстра очима режисера, драматурга чи письменника, а не історика і не мистецтвознавця… Була потреба поділитися своїми роздумами про його життя й долю, версіями ймовірних сюжетів його біографії і постійними, нав'язливими сумнівами-незлучками, які супроводжували ці роздуми. Чи трапиться у близькому майбутньому хтось, кому вдасться їх розвіяти, запропонувавши новий, переконливий у своїй достовірності сюжет біографії великого Майстра – не знаю… Тому ці записи адресовані швидше молодіжній аудиторії, тим, кому сьогодні 20-25 років. Може знайдеться серед них дослідницький талант який цікаво продовжить справу розвідки життя і творчості Іоанна Георгія Пінзеля, і запропоновані сюжети стануть йому у пригоді, адже доля великого Майстра цього, направду, вартує.