|
Андрій БондарТруп в обладункахЯкось днями
знайома відкрила мені щемку таємницю зі сфери походження біологічних видів.
Зрештою, жодної таємниці й не було: кому треба, той давно знає, що існує серед
ссавців особлива родина даманових, які з вигляду
нічим не відрізняються від гризунів – капібар і
бабаків, але філогенетично найближчі до... слонів. А
отже, вчені свого часу простежили й науково довели, що зовнішність у цьому
випадку дещо оманлива. Ці милі істоти мали зі слоном спільного предка. Тож у процесі еволюції даман
і слон – навіть не покидаючи того ж таки африканського континенту – розійшлись
у настільки різні боки, що перший максимально уподібнився до бабака й капібари, а другий пішов своїм неповторним шляхом –
відростив довгого хобота, гострі бивні та грубі ноги й максимально розтягнув
вуха, вже не кажучи про зріст і вагу. Звісно,
цікаво було би побачити їхнього спільного предка, але
тут уже мені, людині, геть далекій від філогенетичної систематики, не допоможе
нічого, крім багатої фантазії. Тішить лиш одинока річ: усе це не вигадка і не
жарт, а щось перевірене і надійне – науковий факт. Жодних тобі грифонів із
драконами і кентаврів зі сфінксами. Певна річ,
зазвичай такі сюжети в середовищі гуманітаріїв, які полюбляють іноді
порівнювати чи ототожнювати природні процеси зі світом людей або
суспільно-історичними процесами, неодмінно провокують якусь мораль чи
породжують метафори. Ось,
наприклад, майже в усіх, хто лівіший за центр, був спільний предок – первісний
марксизм ХІХ століття від засновників "під ключ". Але різні умови та
стани суспільств у ХХ столітті розвели розмаїті варіяції
лівої теорії, а відтак і практики, в настільки різні боки, що на сьогоднішній
день аж дивно, що полпотівський терор з мільйонами
жертв чи північнокорейське концтабірне чучхе та соціялізм шведського чи
канадського зразка мають спільного бородатого предка. Те саме
відбувалося з ідеями республіки та монархії, націоналізму, консерватизму й
лібералізму: лягаючи на певний ґрунт і маючи до діла з різними соціяльно-економічними та культурними умовами, вони, певна
річ, давали різні плоди. Націоналізм німецького зразка виродився (чи
еволюціонував?) у нацизм. Колумбійський лібералізм мало нагадував первісну
британську версію. Конституційні монархії скандинавських країн не мають нічого
спільного з тоталітарною туркменською сатрапією, що нібито формально й монархією
не є. Прикладів – до кольору, до вибору. Або ж узяти,
приміром, ідею імперії. Хоч про неї сьогодні нібито й не годиться говорити з
позитивними конотаціями через поневолення і систематичне й тривале визискування
цілих континентів і народів, усе ж і давньоримська, і британська, і російська
версії імперії, об'єднані одним спільним поняттям, існували по-різному і мали
різне призначення в історії. Римський світ з усім реєстром культурних і
політичних цінностей став одним із підмурків новочасної європейської ідеї.
Британська імперія, хоч і в нав'язливий спосіб, пропонувала розроблену в надрах
високих лондонських кабінетів модель суспільного співіснування та ладу, що мала
би бути прийнятною і проґресивною для поневолених нею далеких народів. І вони
досі користуються її надбаннями та інституціями – від англійської мови та
культури до судової й освітньої системи. Австро-Угорська імперія була настільки
ліберальною і поступовою, як на свій час, що не залишила сучасним австрійцям по
собі навіть легкого присмаку ностальгії. Усі імперії
з числа великих були добрими та поганими у свій спосіб. Загарбуючи й
визискуючи, вони щось пропонували навзаєм, хоч, може, і не мали жодних
позитивних життєвих програм для поневолених народів. Зрештою, імперії не могли
мислити в термінах користі для своїх колоній – таким був світ. Однак кожна
залишила після себе певну амбівалентність: з одного боку – важкий колоніяльний спадок з муками ідентичності та нерозв'язними
проблемами, пов'язаними з отриманою свободою і деколонізаційними
процесами; з іншого боку – цінності, інституції та політичні моделі. І от коли
розмови заходять про Російську імперію, деякі люди не втримуються від
ризикованого ідеологічного прийому, за допомогою якого виправдовують її
існування здобутками інших імперських утворень. Якось у
чергових "страстях по Бродскому", які
вряди-годи спалахують у східнослов'янському фейсбуку,
маючи на меті вкотре обсмоктати відомий вірш нобелівського лавреата
"На независимость Украины",
де він патетично прощається з українцями, але нікуди, як з'ясувалося згодом, на
жаль, не йде (разом зі своєю ідейно-духовною
батьківщиною), трапився мені симптоматичний коментар одного еміґраційного
російського пана: "А чому імперець в одному ряду
зі сволотою? Удільні князівства краще? Улуси? Звідки взялася ідея єдиної Європи
й вічного миру? Геґель був ідіотом? А за що ви любите Бродського?" Це відомий
трюк. Дуже часто російські інтеліґенти вдаються до ризикованих паралелей.
Приміром, виправдовуючи Бродського і його імпершовінізм,
вони починають виправдовувати ідею імперії взагалі. І ось за допомогою кількох
маніпуляцій гнійний наріст на тілі людства і тюрма народів у ненав'язливий
спосіб спокійно стає в один рядочок з Древнім Римом, єдиною Європою та
"вічним миром". А річ у тому, що російський імперець,
а з ним дуже часто й російський інтеліґент (іноді їх просто неможливо
розрізнити) опиняються "в одному ряду зі сволотою" саме тому, що від
початку плутають "ідею", високі матерії або чужі зразки з практиками
терору, людожерства і сміттєзвалищем, а потім їх пристрасно виправдовують,
знову переводячи у статус ідеї та високої матерії. Є в Арнольда
Тойнбі цікавий образ – “corpse
in armour", тобто
"труп в обладунках". Як про типового "трупа в обладунках"
він пише про древню Ассирійську імперію, що не трималася ні на чому іншому,
крім воєнної сили. А тому розпалася непомітно та
стрімко, наче картковий будинок. Настільки стрімко, що народи, які прийшли на
ті землі, взагалі не могли вийти з дива. "А що це, взагалі, було?" –
чухали потилицю народи. Ассирійська імперія була потужна. Це такий самий факт,
як і спільний предок дамана і слона. Вона захоплювала
Вавилон, Дамаск, Самарію, Теби, Сузи,
Варшаву, Прагу, Берлін, Будапешт, Симеїз, Горлівку,
Дружківку… І раптом зникла без жодного сліду. Древня Ассирія тільки задала,
сказати б, архетип. В історії було чимало "трупів в обладунках". Коли
помислити сьогоднішню путінську імперію в термінах згаданої вище
амбівалентності і спробувати знайти в ній щось більше за "трупа в
обладунках" у стані напіврозпаду, то високе звання імперії взагалі
бачиться незаслуженим і парадоксальним у своїй суті авансом, не виправданим
практикою й історичною правдою компліментом. Сьогодні ми маємо справу з
геополітичним монстром – постмодерністським сплавом “охранительной”
ідеології з елементами російського нацизму і радянського апломбу “права
сильного”. Уся її
сьогоднішня "імперськість" зводиться до
"інтересів Росії" і химерної ідеї "русского
мира", яка в собі жодної цінності для світу на сьогоднішній день не несе.
Просто тому, що не має. Жоднісінькою амбівалентністю
– ні для цілого світу, ні для поневолених народів – сучасна Росія просто не
диспонує. Світові не потрібно від Росії нічого, крім газу, нафти й алюмінію. Росія не має
ні демократії, ні привабливої економічної моделі розвитку, ні вдалого проекту
життя суспільства, ні якоїсь особливої сучасної культури, без якої збідніє
світ. Навіть хокей у Росії підупав. Якщо СРСР у 1950-80-ті роки бодай ніс
постколоніальним народам світу ідеї соціалізму (які, втім, мало чим їм
допомогли), то сьогоднішня Росія – це нульова цінність, антицінність,
доведена до абсурду, порожня міфологічна оболонка, озброєна ядерними
боєголовками і пропагандистською машиною на чолі з улюбленою квіткою
путінського інформаційного абсурду, телеканалом “Russia
Today”. Нічого корисного, продуктивного і
привабливого. Лише право сили, інформаційні війни, пропаганда, постправда, шпигунство, підкуп європейських еліт і тотальна
корупція. Як на імперію з особливою місією – замало, як на історичне
непорозуміння – забагато… Отака, з
дозволу сказати, філогенетична систематика. Почалося все зі слонів і даманів, а закінчилося "тюрмою
народів". От тому природничі сюжети гуманітаріям здебільшого
протипоказані. 16.07.2019 |