www.ji-magazine.lviv.ua

Генадій Друзенко, правник, публіцист, перекладач та громадський активіст

Воювати – не значить не торгувати. Радше навпаки: заробляти на торгівлі з ворогом для наповнення скарбниці та розвитку армії – це найвищий пілотаж.

В ранній американській історії є багато чого повчального для України. 1775 року, коли почалась Американська революція або війна за незалежність, населення Великобританії складало близько 8 млн. мешканців, в той час як населення 13 британських колоній, які пізніше утворили США – бл. 2,5 мільйонів. Тобто співвідношення дуже подібне до того, яке ми на сьогодні маємо з Росією.

По-друге, британська армія була одною з найпотужніших у тогочасному світі, а Британський флот безроздільно панував на морях. За 15 років до початку Американської революції Англія змогла виставити армію в 300 тис. солдатів впродовж Семирічної війни. За озброєнням, вишколом, забезпеченням та дисципліною британці були на порядок вищими за повсталих колоністів, які вчились воювати вже по ходу війни.
Тому не дивно, що проголошення Декларації Незалежності США було актом неабиякої сміливості і навіть відчайдушності.

Атмосферу того часу найкраще передає історія, яку напівсерйозно-напівжартома любив розповідати один з підписантів цього історичного документу Бенджамін Раш. Оповідач стверджував, що коли текст Декларації був остаточно погоджений і відданий до друку, він став мимовільним свідком розмови двох інших підписантів. Бенджамін Гаррісон, представник Вірджинії кепкував над делегатом від Массачусетса Елбріджем Геррі: «Я маю перед Вами велику перевагу, містер Геррі, — наче казав Гаррісон. Коли британці нас повісять за те, що ми тут зробили, я – з огляду на мою огрядність – віддам Богу душу впродовж кількох хвилин, а от Ви, сухий наче тріска, бовтатиметесь на шибениці годину чи навіть дві перш ніж помрете». напевно невідомо, чи мала така розмова місце чи ні, але вона чудово передає настрій батьків-засновників США, коли вони проголошували незалежність 1776 року. Коли ми в 2014-му кинули виклик Росії, чи не задавалось це таким самим відчайдушним жестом, який наче суперечив здоровому глузду, але був проявом найвищої гідності?

Війна за незалежність тривала довгих вісім років. На боці британців, окрім вишколених королівських військ, воювало також до третини колоністів, які увійшли в історію під назвою «лоялісти» (який відсоток українських громадян не вважає наразі Росію державою-агресором?). Не дивно, що під час цієї війни Вашингтон, який очолив Континентальну армію від початку визвольної війни, програв більше баталій, аніж виграв. Але його стратегічний геній підказав йому переможну стратегію: якщо переважні британські сили не можна було розбити у лобовому зіткненні, їх можна було вимотати на безмежних просторах колоній. За весь час Американської війни за незалежність бойові втрати з обох боків були в кілька разів менші за втрати від хвороб.

Завдяки героїзму повстанців, союзу з Францією та перемозі вігів на парламентських виборах у Великобританії, батьки-засновники США замість бовтатись на шибеницях вирушили 1783 року до Парижу підписувати мирну угоду з британським прем’єром графом Шелберном. Цікаво, що ведучи переговори про визнання незалежності США, американці фактично відкинули пропозиції своїх своїх французьких та іспанських союзників, оскільки британці запропонували їм кращі умови. Як сказав тогочасний міністр закордонних справ Франції Шарль Грав’є де Верженн, «англійці радше купили мир [на вигідних для себе умовах], аніж уклали його». Останній британський солдат покинув Ню Йорк 25 листопада 1783 року.

У вересні 1787 року Філадельфійський конвент схвалив Конституцію США, яка вступила в силу наступного року. 1789 року американці обрали Джорджа Вашингтона своїм першим президентом. І того ж року почалась Велика французька революція. Здавалося б для революційного покоління вчорашніх колоністів було б більш ніж логічно підтримати французів, які проголосили ідеали, дуже схожі з тими, за які боролися батьки-засновники США, у їхньому протистоянні з англійцями. Але Вашингтон був категорично проти вплутування молодої федерації у європейські справи та війни. Його заповідь Америці була освоювати величезний континент та його безмежні ресурси замість ставати на бік одної з європейських супердержав. Для свого становлення та розвитку США потребували миру і торгівлі.

Тому після переобрання на другий президентський строк Вашингтон доручає тогочасному голові Верховного суду США Джону Джею укласти торгову угоду з Великобританією (таке от недотримання принципу розподілу влад J). Угода вийшла, як ми сьогодні б сказали, асиметричною: англійські кораблі отримали право заходу в усі порти США, тоді як американці могли вести торгівлю з Британською Вест-індією на судах водотоннажністю не більше 70 тонн, а також забороняв американцям ввезення бавовни, цукру, кави, какао і ряду інших товарів.

Договір Джея викликав в США величезну хвилю зради серед тих, хто ще вчора проливав кров у війні з британцями за незалежність. Якщо б не беззаперечний авторитет Вашингтона, цей міжнародний інструмент напевно ніколи б не був ратифікований у Конгресі. Вперше США поділилась на дві великі партії: про-британської федералістів, які захищали договір, та про-французької республіканців-демократів, які вважали його шкідливим і небезпечним. Але як помітив один сучасник, сперечання з першим президентом США неминуче призводили до завершення політичної кар’єри його опонентів, по яких би питаннях вони не опонували Вашингтону. 1795 року договір набув чинності.

Вчорашні вороги почали активно торгувати. Хоча взаємовигідна торгівля не завадила через 17 років вибухнути новій війні між Великобританією та США, під час якої – єдиний раз за всю історію – іноземні війська узяли Вашингтон. Ця війна в американській історіографії отримала назву Другої війни за незалежність. Втім Гентський договір, який завершив її, був не тільки про мир, а й про торгівлю: США надали британським торговельним суднам право вільного плавання по річці Місісіпі.

Британці досі залишаються єдиною нацією, яка завойовувала американську столицю і навіть спалила Білий дім 1814 року. Що не заважало Британії та США залишатися головними торговими партнерами впродовж щонайменше першої половини 19 століття.

Як би нам навчитися цієї американської мудрості? Воювати – не значить не торгувати. Радше навпаки: заробляти на торгівлі з ворогом для наповнення скарбниці та розвитку армії – це найвищий пілотаж. І зростання товарообігу з Росією впродовж останніх років – це не зрада. Це податки на зміцнення нашої армії. Бо податки завжди кращі за позики МВФ чи піраміди ОВГЗ.

Якщо ми вже наразі рівняємось на Америку, давайте розбудовувати Україну як батьки-засновники розбудовували США. Мінімум ідеології – максимум прагматики. Бо в світі Трампа, Путіна, Сі Цзіньпіна, Моді, Макрона та Ердогана є тільки один спосіб вижити і досягнути успіху: орієнтуватися не на ідеології, не на союзи, а на свій прагматичний національний інтерес.

19 10 2019

https://hvylya.net/analytics/history/pragmatika-proti-ideologii.html