www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Фільц

В дитинстві ми віримо, що добро незмінне і вічне, а зло минуще – варто лише почекати і понадіятись на добрих дорослих, які вміють дати всьому раду. В дитинстві ми віримо, що дорослий світ розумний і справедливий, а глупота і кривда – від минущого зла. В дитинстві ми віримо в казки, бо вони обіцяють чудеса, без яких світ позбавляється уяви і фантазії. В дитинстві ми гірко плачемо, якщо наші надії і сподівання не справджуються, і сльозами закликаємо дорослих, аби вони нас втішили і запропонували іншу рятівну казку. Приблизно до трьох років ми не знаємо брехні, а тому дорослі нас вважають наївними і безпосередньо щирими. Облуди, тим не менше, життя нас навчає швидко. Ми у дитинстві знаємо, що підступні сили пітьми завжди програють, але цих сил побоюємся. Багато чого іншого відбувається в дитинстві: це цілий і окремий простір переживань. Його чи не найважливішою особливістю є поділ світу на полярні якості, на «біле добро або чорне зло». Але дитинство триває недовго, і досвід його неухильно стирається. Адже не все, у що ми віримо і чого хотіли б у дитинстві, має залишатися незмінним. Аби дорослішати, треба позбутись дитинства, хоча і не всього. Для цього природа передбачила спеціальний біологічний механізм прунінгу («Pruning» – обрізування, прополювання лісу). Цей механізм видаляє нейронні зв’язки, які заважатимуть надалі пристосовуватись до поступового подорослішання. Передусім нам доводиться позбутись дитячого уявлення про світ, у якому протистоять лише полярні та ідеально очищені від будь-яких домішків сили. Крім того, необхідно відкрити у собі здатність вчитися і навчатися дорослішому життю, зберігаючи крихти наївності і віри в добро і справедливість.

Через школення ми стаємо підлітками і моментально вступаємо у світ нових ідеалів та нових розчарувань, які – на противагу дитинству – добре і болісно усвідомлюємо. Пубертат, або підлітковий період життя, даний нам природою для пошуків і віднайдення свого місця у майбутньому, на заваді якому стоїть консервативний світ дорослого досвіду і зрілих хитрощів, довіри та облуди, здатності бути вдячним і заздрісності, любові та ненависті, кульгавої справедливості і корупції. Цей – підлітковий – вік не випадково позначений протестом проти всього дорослого і надіями на те, що нове покоління нарешті зможе змінити хоча би найкричущіші біди недосконалого світу. Зрештою, історія запевнює, що іноді це вдавалося. Можливо, найяскравішим прикладом цього у близькому минулому слугує молодіжний струмінь дадаїзму-сюрреалізму-неомодернізму у 20-х роках минулого століття та студентська культурна революція в Європі 1968 року, підсилена гіппі та рок-музикантами. У такі періоди соціальних пертурбацій і змін, нехай вони й короткотривалі у загальноісторичній перспективі, усе суспільство стає «підлітковим». Традиційні інституції критично розхитуються, соціальний емоційний фон хвилеподібно «розгулюється», з’являються нові – «мутаційні» – форми суспільних стосунків, не передбачених традиційними регулятивними правилами функціонування спільнот. Словом, відбувається свого роду «культуральна мутація», носіями якої і є найчастіше молодь пізнього підліткового віку. (Принагідно треба сказати, що підлітковий вік, згідно зі сучасними нейрофізіологічними уявленнями, простягається до 25 років, коли завершується остаточне формування зрілого головного мозку). Ці соціально-культуральні процеси, по суті, добре відомі і достатньо описані у літературі – як фаховій, так і популярній. Однак рідко доводиться зустрічатися з твердженням про те, що суспільство може утримуватися в підлітковому стані впродовж тривалішого часу. Хоча б тому, що підлітковий досвід також підлягає масивного прунінгу, через механізм якого «забувається». Бурхливі перипетії підліткового життя стають щораз пастельнішими, поволі блякнуть ідеали, і люди стають дорослими учасниками традиційного суспільства, дивуючись: як це ми так могли, …як ми могли такими бути?

Теза про українське суспільство як підліткове стала центральною у  Фройдівській лекції, виголошеній у Львові 26 вересня 2019 року  до дня 80-х роковин з дня смерті засновника психоаналізу і одного з найвпливовіших мислителів 20-го століття (Фройд помер 23 вересня 1939 року у Лондоні). Вольфганг Мартін Рот, німецько-австрійський навчаючий психоаналітик і член Віденського ПЕН-клубу, у виголошеній Фройдівській лекції запропонував своє бачення сучасної дійсності України з позицій психоаналітичного розмірковування. На це він мав неабиякі підстави, оскільки протягом 11 років провадив навчальні психоаналітичні групи у Трускавецькому проєкті у двох форматах: малому (з учасниками не більше 12-ти, у яких найчастіше відображається модель функціонування сім'ї) і великому (де у групі зустрічаються всі учасники проєкту – до 150 учасників – і яка вважається моделлю суспільних стосунків). Чи треба сумніватись, що унікальний доступ психоаналітика іншої мови та іншої культури до інтимних переживань у малих і великих групах – особливо з урахуванням того, що учасники проєкту репрезентують усі частини України – дає неоціненні можливості до фахового психоаналітичного споглядання й аналізу? І ця можливість була виразно втілена у Фройдівську лекцію.

Якщо коротко, то соціокультурний стан України, від початків незалежності і понині, Вольфганг Рот запропонував розглядати як «пубертатний» (підлітковий). Ця провідна теза Фройдівської лекції, рівно ж як і решта висловлених ним думок, викликала вповні зрозумілу хвилю дискусій.

В цілому, спектр застережень щодо позиції лектора з точністю до 100 відсотків віддзеркалює стандартну реакцію, яку ми спостерігаємо в різних середовищах нашого суспільства на недо-розуміння переважної більшості німецької та австрійської культуральної і політичної еліти. І це неабияк важливо нам усвідомлювати. Адже наш колега-лектор не є політиком, аби мати щодо Росії якісь явні та замасковані економічні інтереси, які треба приховувати за фасадом дипломатичних реверансів у бік нинішнього плачевного стану європейської безпеки, попраної в Україні. Ані фаховим культурологом, думка якого не може встояти перед цунамі масованої російської пропаганди. Вольфганг Рот сказав у лекції те, що думає, відштовхуючись від безпосереднього сприймання українського бачення дійсності за останні десять років. Він точно і безпомилково усвідомлює весь масштаб агресії щодо України і співпереживає нам з усією повнотою обурення і жадання справедливості. Водночас у нього є (і не може бути іншого) типово «німецьке» розуміння репарації історичної пам’яті, засноване на уроках Другої світової війни і – що не менш суттєво – радянсько-російській версії повоєнної історії. У цій пам’яті Україна залишається досі частиною російського культурно-політичного зазіхання. Навіть тоді, коли вона – Україна – спромоглася на «пубертатну» сепарацію (відділення з потребою самостійного існування) від своєї «генетичної» сім’ї. Це одна з можливостей трактування «підлітковості» нашого нинішнього суспільства. Вона, звісно, відображає в собі малодоступну для нашого сприймання «кричущу» амбівалентність (тобто поєднання непоєднуваних суперечностей), властиву сучасному Заходу в цілому. Але вона є й тією реальністю, яку ми змушені сприймати як даність, надану нам з усіма «за і проти» у Фройдівській лекції 2019 Вольфгангом Мартіном Ротом.

Проте, зважаючи на всі висловлювані pro et contra, особливість двох революцій на Майданах все ж дає підстави для іншого «пубертатного» трактування модерної України. Адже обидва Майдани можна без зайвих перебільшень вважати соціокультуральними мутаціями не лише посткомуністичного простору, а й усієї Європи. Адже Майдани повстали не лише проти ретро-радянської системи влад, але й за ідеалізовані європейські цінності, що і є свого роду ознакою «пубертатності». І розбились обидва Майдани радше об стіну розчарування, ніж об жорстку правду «реальполітік». За це Україна платить непомірну ціну – протистоїть ретро-радянській окупації.

І тут дискусія навколо Фройдівської лекції відкривається зовсім неочікуваним ракурсом. Варто лише згадати два військові вторгнення Радянського Союзу в Угорщину 1956 року і в Чехословаччину 1968 року. Обидва були жорстоким придушенням – здебільшого молодіжних – протестів гідності та демократичних свобод, в яких деморалізованим і приниженим почувало себе ціле покоління (згадаймо «Нестерпну легкість буття» Мілана Кундери). Східна Європа прозріла швидко, а невдовзі весь західний протверезілий світ зрозумів, що має справу з «імперією зла».

І що?!... Через якихось 40 років – тобто через неповних два покоління і при живих свідках радянської окупації – ті ж Угорщина і Чехія стали неприховувано проросійським лобі вже у Європейському Союзі. І це при всій очевидності віроломної анексії – по суті, тією ж Російською імперією – частини території сусідньої східноєвропейської України. Це що: з колективною свідомістю Угорщини і Чехії стався якийсь соціальний прунінг? Начисто стерлися зі суспільної пам’яті тодішні геройські зусилля загиблих людей зупинити радянсько-російську диктатуру?! Психоаналіз може, звісно, такі феномени пояснити як соціальний механізм ідентифікації з агресором, або простіше – бажанням ототожнити себе з владною і непереборною силою держави. Або ж звичайним витісненням нестерпних переживань приниження, які сьогодні переживає Україна. Але ж не всі гноблені народи впадають у подібне забуття. І ми такі приклади знаємо.

Відтак, Фройдівська лекція 2019, яку виголосив німецько-австрійськиЙ психоаналітик Вольфганг Рот, помимо турбулентних дискусій щодо правомірності її центральної тези, ніби ставить до нас непряме питання: якщо Україна перебуває у пубертатному періоді свого визрівання і за цей процес мусить платити максимальну ціну життя захисників своєї незалежності, то чи не впаде вона через півтора-два покоління у колективне забуття щодо агресії з боку Росії? Чи зітре з нашої колективної пам’яті такий собі соціальний прунінг військову агресію Росії (визнану таки міжнародною спільнотою) – і ми не лише пробачимо все, що сталося, але й?... Чи, може, ми б мали почати забувати вже?...

 13.10.2019

https://zbruc.eu/node/92781