www.ji-magazine.lviv.ua

Мирослава Ґонґадзе

“Епоха постправди. Криза медіа та ліберальної демократії у світі” — під такою назвою у Центрі Шептицького пройшла дискусія, яку провела Мирослава Ґонґадзе, журналістка, дослідниця Фундації Німана у Гарварді, головна редакторка та керівниця Української служби “Голосу Америки”.

Усю свою професійну кар’єру, а це 25 років від початку незалежності України, я була причетна до творення медіа в Україні. Ми з колегами намагалися робити справді якісну роботу, творити щось незалежне, професійне, ефективне, стале. На жаль, зараз, дивлячись на все це з перспективи років, я бачу і розумію, що всі ці медійні ресурси, які ми намагалися творити, мали дуже мало шансів стати не пострадянськими.

Проблема була в тому, що ми ліпили українську медіасферу, не маючи достатньо ні досвіду, ні інтелектуального ресурсу, ні системи, яка б дозволила зробити ці медійні ресурси дієвими. Ми накладали західні професійні принципи і лекала на пострадянське суспільство. Ми пройшли багато витків спіралі: від повної свободи на початку 90-х, коли могли говорити і робити все, що ми хотіли, — до часу, коли почалася самоцензура, а потім цензура, а потім тиск і навіть вбивства наших колег.

Я особисто заплатила найвищу ціну. Ви знаєте це. Я була змушена залишити свій дім, родину, почати життя в зовсім іншій країні. Насправді я дуже щаслива, що професійно знайшла себе в іншій країні і змогла реалізуватися. І коли мене нещодавно запитали, чи хотіла б я працювати на якомусь західному чи американському телеканалі, я сказала, що мені це нецікаво. Тому що мені нема чого навчити цих глядачів, мені не цікава ця публіка — мені цікаві українці. Вони моїх знань і мого розуміння більше потребують, ніж деінде. І я хочу працювати саме для них.

Оскільки я в медіа понад 25 років, то все стало складно. Всі ці дедлайни і постійна гонитва за інформацією насправді мене емоційно здолали. Я дуже втомилася. І додалася ця нова тенденція, коли ми живемо в епоху постправди. В один момент я відчула дуже шалену втому від професії, зрозуміла, що гублю баланс і розуміння, куди рухатися далі. Я, звичайно, зберігала віру в професію, але водночас мусила шукати якесь нове усвідомлення і нове розуміння, щоби залишатися в професії і бути ефективною. І я пішла знову вчитися. Виграла стипендію в Гарвардському університеті. І можете собі уявити, яким було моє здивування, коли всі 27 моїх колег, які також вступили зі мною, перебували в такому самому емоційному виснаженні від професії, як і я. Від дедлайнів — це раз, а по-друге — від того, що професія дуже сильно змінюється. Змінюється наше сприйняття інформації і підходи до її виробництва та подачі. Далі я вже обрала класи в школі Кеннеді, школі бізнесу, і скажу вам: професор з медіа в нас і 50 студентів у такій самій розгубленості. Всі шукають якісь шляхи, як зберегти професію і бути далі ефективними в умовах інформаційної революції, в якій ми сьогодні живемо. Ми обговорювали годинами і намагалися зрозуміти, як рятувати професію, яка переживає кризу довіри; чи можливо взагалі врятувати світ від інформаційної какофонії, яка виникла в інформаційній революції від появи соцмереж; чи можливо зберегти ліберальну демократію в цих умовах як ідеальну форму державного правління. І скажу наперед, що простих відповідей, на жаль, ми не знайшли. Всі б’ються в тих самих рамках і не можуть знайти виходу зі складної ситуації. Запитань дуже багато.

Але перший крок до розв’язання проблеми — це її формулювання й усвідомлення, що вона існує.

Що відбувається у медіасфері?

Останні кілька років світ переживає найбільшу інформаційну революцію з часу, коли Ґутенберґ придумав друкарський верстат. Нові економічні й технічні інформаційні моделі знищують стару інформаційну систему подачі новин. Поява і ріст соціальних мереж змінюють журналістику, водночас створюючи серйозні виклики та підриваючи основи традиційних гравців на медійному ринку. Те, що мільярди людей у світі сьогодні можуть створювати і поширювати інформацію, створило велику кількість неточної, сумнівної, непідтвердженої, а то й відверто неправдивої інформації, яка циркулює в просторі. Вона часто конкурує з фактами, не підтвердженими і підтвердженими новинами, які творять традиційні журналісти. Ми живемо в час, коли неправда чи напівправда часто перемагає правду. Зараз запитання, чи ми знаємо, що два помножити на два справді чотири, знову стає актуальним.

Скажу відверто: коли з’явилися соціальні медіа, я була дуже щаслива — бо була переконана, що вони дозволяють долати інформаційні бар’єри, відкривати кордони і закриті суспільства. І справді, соціальні меда мають свої позитивні сторони і частково є корисними. Як ми пам’ятаємо, саме з допису на фейсбуці почалася Революція гідності. Соцмережі допомагають гуртувати людей навколо соціальних проектів, збирати волонтерську і гуманітарну допомогу, створювати віртуальні громади для зближення людей. Все це дуже корисно і позитивно. Соціальні мережі цементують також соціальний капітал. Для людей, які активно користуються соціальними мережами, цей соціальний капітал, як стверджують науковці, є головною запорукою соціального успіху.

Водночас я думаю так, як і творець фейсбука: ми всі помилялися, не врахувавши можливість використання соцмереж несумлінними гравцями. Ми не врахували людську психологію — а саме бажання чути лише те, з чим ти погоджуєшся, та первинність емоційного сприйняття інформації, яке виключає потребу і бажання аналізувати, мислити та перевіряти.

Отже талановитий, але не обмежений моральними принципами студент Гарварду без диплома Цукерберґ створив інформаційного монстра, якого, я переконана, зараз сам не знає, як контролювати. Нездатність цієї величезної компанії, яка є монополією на інформаційному ринку, захистити понад мільярд користувачів від сумнівних гравців, ботів переросла в епідемію фейків. Цукерберґ заявляє, що хоче, аби фейсбук став силою добра. На жаль, на цьому етапі він стає силою зла. Поширення популізму, яке ми бачимо у світі, насправді є результатом існування саме соціальних мереж.

Але фейсбук сьогодні не один. На інформаційному ринку діють чотири монопольні компанії: Google, Amazon, Facebook і Twitter. І лише після виборів у США, коли неправда чи сумнівна інформація, розповсюджена через соціальні мережі, вплинула на результати голосування, науковці і законодавці зрозуміли, що з цим треба щось робити.

Сьогодні триває справді титанічна праця (я була частиною цієї роботи в Гарварді) науковців, юристів, направлена на те, щоби розбити монополію інформаційних гравців на ринку і запровадити певну регуляцію їхньої діяльності. Але в результаті дуже довгих дискусій багато хто (і я в тому числі) погодилися, що завданням регуляторів має бути не так обмеження впливу на суспільство (бо, боюся, це вже неможливо) — нам треба допомогти цим монополістам стати соціально відповідальними і соціально корисними. І це насправді дуже складний процес. Бо це щось нове, і ніхто не знає, як підійти до цього процесу. Чи змусити їх реєструватися як медійні ресурси, чи розбивати їхні монополії, чи в якийсь інший спосіб. Поки що відповіді на це запитання, на жаль, не знайдено. Але над цим дуже активно працюють.

Чи мають перспективу традиційні медіа? І які їхні шанси на виживання та вплив на демократичний процес?

Через усе ХХ століття для людей у традиційних демократіях пошук і знання фактів було ключовим. Без фактів суспільство заплутується, не може ухвалювати правильних рішень. А ухвалення рішень, базованих на фактах, є принциповим для демократії. Факти ключові для дебатів, для прогресу, для примирення, для компромісів, для правосуддя і верховенства права. Понад 50 десятиліть після Другої світової війни журналістика на Заході була інструментом неідеологічного фактичного інформування про факти, події, політику, економіку, бізнес, довкілля. Люди мали обмежений доступ до джерел інформації. І медіа слугували таким собі фільтром для суспільства.

Все змінилося в результаті інформаційної революції. Репортери більше не мають монополії ні на новини, ні на їхнє розповсюдження. Вертикальний світ помер назавжди. Журналісти більше не займають позиції над своїми глядачами чи читачами. Екосистема новин у світі змінилася за останнє десятиліття поза межами всякої уяви. І зміни в медійних інформаційних моделях та шляхах поширення інформації творять так звані інформаційні тунелі: коли ви отримуєте інформацію, яка відповідає лише вашим інтересам, вашим переконанням, і навіть ці новини відбирають для вас математичні формули. Все ґрунтується на ваших попередніх вподобаннях чи інтересах. Такі екотунелі обмежують вашу і нашу можливість вчитися, сприймати інші думки, позиції, розуміти, вірити тому, що чують інші. Більше того, творяться так звані інформаційні пустелі — коли, наприклад, у США вимирають локальні медіа, і цілі громади залишаються без інформації. Люди отримують інформацію з інформаційних мереж, і вона дуже часто неякісна. Це відбувається саме через ріст цих цифрових платформ. Так само знищуються фінансові моделі, коли всі фінанси виходять у цифрові медіа або ці чотири монополії. Зростає можливість монополій збирати дані для подальших цільових користувачів. Тобто ми перебуваємо у замкненому колі. Менше третини населення, зокрема у США, довіряють медіа. Інші не вірять тому, що вони чесно і повністю повідомляють новини.

Отже, сучасні глядачі і читачі живуть в інформаційних тунелях або інформаційній какофонії, і їм важко розібратися насправді, що відбувається. І будь-хто — чи то впливові олігархи з серйозними фінансовими впливами, чи державні машини, як, наприклад, Росія — за допомогою наповнення інфопростору неправдивою, напівправдивою а то й відвертою брехнею може легко вплинути на прошарки суспільства, які не володіють фактами і без критичного мислення сприймають усю інформацію як достовірну. Такий світ є світом напівправди. Громадяни в результаті не можуть ухвалювати добрих рішень.

На цьому ґрунті ми бачимо ріст так званого радикального популізму. А він практично означає обіцянку того, що неможливо виконати. Можемо згадувати референдум у Великобританії, вибори у Сполучених Штатах, як Уго Чавес у Венесуелі роками обіцяв багатство, а в результаті зруйнував країну. У Польщі керівництво обіцяло інший вид економіки, і невідомо, чим це все закінчиться. Все це відбувається на наших очах. Людський розум побудований так, що люди хочуть змін на краще і вибирають, голосують, беруться за щось абсолютно нелогічне. Не розуміючи, що швидкі зміни неможливі.

Що робити, як повернути довіру до медіа і зберегти традиційні медіа від вигорання?

Я вважаю, що журналістика — це не бізнес. Це суспільна робота. Від нашої життєдіяльності і професійності залежить життєдіяльність громад, країн, людства. Тому ми, журналісти, повинні, як лікарі, мати і сповідувати певну клятву Гіппократа. Що ми можемо сьогодні зробити?

Перше: регуляція соцмереж, введення спеціальних стандартів для мереж, оскільки вони вже стали засобами масової інформації.

Друге: нові форми фінансування медіа. У США приходять до розуміння, що одна з обов’язкових моделей існування медіа — це неприбуткові медіа. У таких моделей соціальна відповідальність стає важливішим принципом, ніж прибутки.

Третє: щоб уникнути виникнення інформаційних пустель, ми маємо шукати шляхи підтримки місцевих медіа. Можливо, через зміну їхньої структури на неприбуткові і фінансову підтримку самих громадян.

Четверте: підтримка громадського мовника. Люди досі отримують інформацію з телебачення. Навіть у США телебачення залишається найпопулярнішим медійним ресурсом. Те саме відбувається в Україні. Тому треба підтримувати громадського мовника, зокрема суспільне телебачення.

І п’яте: ми, журналісти, повинні знайти новий голос. Ми зобов’язані відновити довіру. Ми маємо змінити наші методи, переглянути наші підходи для залучення калейдоскопу інших голосів. Але робити це відповідально. І ми маємо бути відкритішими щодо того, як, що і чому ми робимо. Відповідати, яким чином ми отримуємо інформацію, яким чином ми її обробляємо — люди повинні повинні розуміти, звідки ця інформація приходить і як вона доходить до читача і глядача. Медійні ресурси повинні відкривати своє фінансування і своїх власників — для того, щоби відновити цю довіру.

Цього року саме це запитання — чому я роблю те, що роблю? — було ключовим, на яке мали відповісти всі учасники моєї програми. І я справді довго копалася в собі, у минулому, хотіла зрозуміти, чому я роблю те, що роблю. Бо всі ці роки я просто це робила і рідко над цим задумувалася. І я усвідомила, що корені мого покликання лежать глибоко в моєму дитинстві. І згадала, як мій батько — інженер-радійник — сконструював собі власне радіо і по ночах слухав так звані "ворожі" голоси і радіохвилі. Моя родина виписувала, здається, всі газети і журнали, які були доступні в Радянському Союзі. Але моїм батькам цього не було достатньо. І мій батько шукав правду про світ. Наша родина з п’ятьох осіб жила в одній кімнаті. І я щовечора засинала під голоси радіоведучих: “Ви слухаєте Голос Америки”. Хто б тоді міг повірити, що через 30 років я очолю українську службу "Голосу Америки" у Вашингтоні? Як журналіст і лідер справді немалої команди я сама щоденно перебуваю у пошуку правди. І до цього спонукаю особисто своїх колег. Ми на "Голосі Америки" дуже дбаємо про збереження довіри. Звичайно, помилки бувають. Але я дуже пишаюся, що сьогодні, за результатами нашого опитування, 9 із 10-ти українців кажуть, що довіряють нашому інформаційному продукту. Для мене це дуже великий знак якості від глядачів і слухачів.

Мені дуже подобається одна фраза, яку сказав Тімоті Снайдер у своїй книзі “Дорога до несвободи”: “Фінальна правда, можливо, є недоступною, але вже її пошук веде нас від несвободи”. І саме це я роблю щодня. І саме це я закликаю робити всіх журналістів, своїх колег. І своєю працею дати людям можливість краще розуміти себе, світ, в якому ми живемо, щоб ви мали достатньо інформації приймати усвідомлені рішення, бути відповідальними і не бути дорослими дітьми. Я бачу особисту свою роботу як журналіста у пошуку цієї, інколи недосяжної, правди для блага інших. Правда, довіра і факти в сьогоднішньому світі стають на вагу золота. І я вважаю, що в журналістиці виживуть саме ті, які зможуть зберегти цю довіру і давати людям як факти, так і контексти. Тому що сьогодні люди потребують не лише фактів, а й контекстів.

 
Підготувала Анна Герич

29.05.2019

https://zbruc.eu/node/89659