Ярослав Грицак

Публічність завжди має свою ціну, часом тяжку й навіть небезпечну для історика

— Пане Ярославе, публічна історія — це історія доступною мовою для масової аудиторії. Наскільки правильним є таке розуміння?

— Те, що Ви говорите, стосується популярної історії. Ключові слова у такому розумінні — це “доступна мова” та “масова аудиторія”. Я розумію публічну історію інакше. Публічна історія — це коли історик намагається пояснити мислячій публіці історичні питання, які мають найбільше значення для сучасності.

Щоби краще зрозуміти, поясню на прикладі. Історик-популяризатор може розказати доступною мовою для масової аудиторії, чим була цивілізація майя і чому вона будувала піраміди. Це, без сумніву, дуже цікаво. Але це мало стосується сучасності. Натомість публічний історик пробує пояснити мислячій публіці, що таке корупція і звідки взялася. Це може не так цікаво, як піраміди майя, але дуже важливо з точки зору тих проблем, які хвилюють наше суспільство.

— Означте, будь ласка, що треба для того, щоб стати публічним істориком.

— Моє означення коротке: щоби стати публічним істориком, треба насамперед стати добрим істориком. Тобто розуміти історичні процеси, механізми, тенденції. Бо тяжко пояснити мислячій публіці те, чого не розумієш сам.

Кілька років тому я зі здивуванням для себе зрозумів, що майже усі мої улюблені історики були публічними. Починаючи від Михайла Грушевського до Івана Лисяка-Рудницького, чи від Ернеста Ренана до Тоні Джадта — всі вони “грішили” публічністю. Чому? Тому що насамперед вони були добрими істориками. А оскільки вони розуміли історію глибше і бачили дальше, то мали що сказати публіці.

— У чому принципова різниця між академічними істориками та публічними?

— Академічний історик досліджує минуле без огляду на те, чи ці питання мають публічне значення.

Навряд чи Ви очікуватимете, що історик, який розшифровує письмена майя, буде давати інтерв’ю на телебаченні чи писатиме статті у газетах з мільйонними тиражами. Ні, найімовірніше, він чи вона закриється у тиші свого кабінету чи архіву й робитиме там свої відкриття.

Натомість публічний історик не може закритися в кабінеті. Не тому, що він хоче чи не хоче — а тому, що розуміє, що історія, яку він вивчає, має важливий публічний вимір. Скажімо, історик, який досліджує Голодомор, не може закритися у своєму кабінеті. Оскільки тема має велике суспільне значення, він або сам звідти виходить, або його звідти витягають.

Тому краще говорити не про різницю між академічними і публічними істориками, а між двома типами академічних істориків: між істориками, які мовчать і роблять нормальну, але тиху академічну кар’єру, видаючи одну солідну книжку раз на п’ять чи десять років — й істориками, які не можуть мовчати, навіть якщо вони б цього хотіли, часом коштом академічної кар’єри. Бо публічність завжди має свою ціну, часом тяжку й навіть небезпечну для історика. І це не лише невчасно видана книжка, але й іноді суспільний остракізм.

— Очевидно, що публічна історія у кожній країні має свої особливості. У чому специфіка української?

— У нас набагато вища ставка гри. Ми, українці, травмовані своєю історією. Вона кидає довгу тінь на наше сучасне. Тому ми не маємо вибору. Ми мусимо дати собі раду зі своїм минулим. Історик у Бразилії чи США не має такої потреби. Бразилійська чи північноамериканська історія не впливає так суттєво на сучасні Бразилію чи США, як українська — на сучасну Україну.

По-друге, Україна була і є однією із ключових геополітичних територій світу. При всій повазі до естонських чи вірменських істориків я не можу сказати, що їхні історії є такими важливими для майбутнього Європи чи навіть світу, як історія України. Якщо би я міг тут порівняти Україну, то найближчим прикладом була би історія Палестини — на позір невеликої території, перебіг подій якої впливає на світову політику.

І Перша, і Друга світові війни значною мірою залежали від того, що робилося на українських землях.

— Наскільки публічні історики в Україні переглядають і критично оцінюють вже усталених героїв і події, що утвердила академічна історія?

Те, що Ви, напевно, розумієте під “утвердженою історією” є історичною пам’яттю. Тобто те, що пишуть у підручниках чи у чому намагається нас переконати Інститут національної пам’яті. Між історичною пам’яттю й історією є велика, часом величезна різниця. Це різниця між тим, що нам здається — і тим, що насправді було.

Умовно кажучи, історична пам’ять розповідає нам, якими чесними, працьовитими, відважними (і так далі) були наші
предки, а якими підступними й жорстокими були наші вороги. Це такі собі заспокійливі ліки, а часом наркотик, покликаний нас заспокоювати чи присипляти. Бо тоді за все те погане, що діється у нашій історії, винні не ми, а наші вороги — і ми відмовляємося від відповідальності за власне минуле. Натомість публічний історик не присипляє, а будить.

Він чеше не “за шерстю”, а — якщо потрібно — “проти шерсті”. Скажімо, В’ячеслав Липинський після революції писав: “Перестаньте говорити, що нас перемогли росіяни — це ми самі собі завдали поразки!”.

Публічний історик — як лікар, який пробує діагностувати
хворобу. Він не прописуватиме солодкої пігулки там, де треба гіркі ліки, а навіть хірургічне втручання. Його можуть не любити, а навіть ненавидіти — бо хто з нас любить хірургів чи стоматологів? Але він все одно має мати мужність, щоб ставити незручні питання і давати незручні відповіді.

Тому публічний історик не має іншого вибору, аніж переглядати усталену історію й усталених героїв. Як писав Оскар Уайльд: “Головний наш обов’язок перед минулим – це його критично переглядати”.

— А наскільки публічна історія сьогодні популярна в Україні? Скільки таких істориків маємо?

— Більшість наших істориків “чешуть за шерстю”. До того ж, нема великої різниці — українськомовні чи російськомовні. Просто українськомовні оповідатимуть Вам, що Голодомор був геноцидом, а російськомовні казатимуть, що він геноцидом не був. Але і ті, і ті будуть говорити речі, які від них очікує почути їхня українськомовна чи російськомовна публіки (зразу хочу застерегти, що тут спрощую з необхідності: російськомовна публіка у нас в Україні насправді дуже поділена).

Публічний історик натомість спробує оповісти, якою мірою Голодомор був геноцидом, а якою мірою він не був, не зважаючи на смаки та уподобання публіки. А ще краще: спробувати пояснити, у чому була специфіка Голодомору як геноциду, які причини до нього призвели — і чи можливо взагалі уникнути повторення геноцидів, та що для цього треба зробити?

Якщо говорити з цієї перспективи, то я знаю особисто тільки двох істориків Голодомору, які ставлять такі питання і відповідають таким критеріям. Вони не живуть в Україні.

Якщо ж говорити не про сучасну українську історію, а про українську історію загалом, то цим критеріям відповідає Наталя Яковенко. Але це тому, що вона насамперед є першокласним істориком.

— Де в Україні викладають публічну історію?

— В Українському Католицькому Університеті. Цією програмою керує Володимир Склокін — молодий і фаховий харківський історик, який віднедавна переселився до Львова. Оскільки я сам працюю в УКУ, то моя оцінка може бути дуже суб’єктивною. Однак хочу сказати, що УКУ сьогодні має один із найсильніших історичних факультетів й найсильнішу програму з історії в Україні. Тому я дивлюся на нашу програму публічної історії з надією. Бо вона готує передусім добрих істориків — а вже потім вчить їх, як бути публічними.

— Як виглядає українська публічна історія на тлі закордонного досвіду?

Щоби порівнювати, треба мати точки порівняння. Їх є декілька. Перша — рівень історичної науки. Є статистика, яка чітко показує: навіть у роки комунізму кількість польських істориків, які їздили на стажування до Парижа, у десятки разів перевищувала кількість тих, які їхали до Москви.

Для українських істориків було нелегко потрапити на стажування до Москви, а про Париж і не мріяли. Польська історична наука була найкращою і найсильнішою у нашому регіоні, і до неї не могла дорівнятись не те що російська чи українська, але навіть чеська чи угорська. Звичайно, ніщо не може бути вічним і немає нічого такого, чого не можна зіпсувати. Після відходу старшого покоління польських істориків, зокрема Єжи Єдліцького, вона стала на голову нижче.

Однак несправедливо було б порівнювати стан польських публічних дебатів з рівнем цього Інституту й рівнем владної партії, рупором якої він є. Бо більшість добрих польських істориків ставиться до цього Інституту дуже критично, і різко засудила його “історичні закони”.

Якщо можу вжити цю ситуацію для порівняння, то скажу, що реакція українських істориків на історичні закони нашого Інституту національної пам’яті була набагато слабшою.

Звичайно, тут треба взяти до уваги пом’якшувальні обставини: в Україні — війна, та й наші закони були не такими агресивними. Але факт залишається фактом: у Польщі критична маса публічних істориків густіша, аніж в Україні.

Констатація цього факту має для нас бути не причиною розчарування, а радше ще однією з причин для активізації. При всій огидності сучасної польської ситуації нам, українським історикам, все-таки краще рівнятися на Польщу і змагатися з нею, аніж з Росією. Бо кількість добрих публічних істориків скорочується, як шагренева шкіра — а кількість істориків, які прийняли сторону влади, просто страшить.

— Наскільки залежить активність публічних істориків у країні від стану демократії і свобод у ній?

— В оберненій пропорції: що менше демократії і свобод у країні, то більше затребувані публічні історики. Щасливі народи не потребують історії, і їхні історики можуть спокійно закриватися у тиші своїх кабінетів. Тільки в сучасному світі таких народів стає все менше, а може, і взагалі немає. Демократія і свободи під загрозою всюди, і в Росії та Китаї, і у США, чи навіть у Європейській унії.

Журналіст Володимир МОЛОДІЙ

14 06 2019

http://localhistory.org.ua/publichnist-zavzhdy-maye-svoyu-tsinu-chasom-tyazhku-j-navit-nebezpechnu-dlya-istoryka/?fbclid=IwAR2aC3JifC1NecTszuME162SvimDiQLKWTx-bEQVHHhu8TlV0p-obJtKD8E