незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Хосе Марія КарраскальУ чому ми помиляємось?А якби виявилось, що усі наявні в нас проблеми є наслідком
дисбалансу, зсуву по фазі? Що ми, як той монах, який заснув, почувши пташиний
спів, і прокинувся в іншу епоху, нічого не впізнаємо довкола і постійно
помиляємося? Чи, як це часто буває в науково-фантастичних романах і
фільмах, потрапили в чорну діру і опинились на схожій на нашу планеті, в іншій
галактиці, де все функціонує навпаки, ніж на Землі? Бо якщо замислитися, то
відбуваються дивні, навіть небувалі речі, які ламають усі правила, якими ми керувалися
в наших звичаях. Назву вам деякі. Вислів “якщо влада
розбещує, то опозиція розбещує значно більше”, який ввели в моду італійці,
які як ніхто розуміються на політиці, перетворився на те, що ніщо так
не розбещує, як влада; от і маємо уряди, байдуже, якого знаку, які мають із
керівництвом колосальні проблеми. Можливо, це зумовлене тим, що проблеми
ускладнилися настільки, що стали нерозв'язними, але очевидним є те, що не
тільки стабільні демократії, а й залізні диктатури нині мають труднощі. “Двопартійність померла,
хай живе багатопартійність!” – саме цим вигуком віталась поява нових
політичних формацій з молодшими лідерами і революційними програмами. Та
виявляється, що ті партії є білими або червоними копіями двох традиційних, зі
схожими вадами та ідентичними результатами, іншими словами – невеликими. Вони
навіть зробили складнішим управління державами, створивши плутанину і
затоптавши політичну сцену. “Праві і ліві є
застарілими поняттями. Нині є попит на трансверсальні
партії, які можуть діяти на одному чи іншому ідеологічному полі”, – це
також увійшло в моду. Але реальність така, що (можливо, через належність до ДНК
людського роду) і далі є люди, які є правими і лівими – відповідно до того, що
для них є пріоритетним: рівність чи свобода, з вузькою смугою посередині,
здатною прийняти і те, і те, хоча зрештою у них є іще один ген однієї чи іншої
тенденції. Наслідком є все більш переповнена і хаотична політична сцена з
партіями-хамелеонами і лідерами-травесті, які лише заплутують нормального
громадянина і породжують великий відплив виборців від одних виборів до інших. Також можна почути, що
“середній клас зникає і врешті-решт залишаться лише бідні та багаті. А це є
дуже небезпечно, бо середній клас є цементом демократії”. Ще одна помилкова
думка, яка є похідною від нашого західного бачення світу. Середній клас, може,
зменшується в Європі і Сполучених Штатах. Та в решті світу він різко зростає,
особливо в Азії, де живе більша частина населення світу. Досить згадати
зображення китайських міст 15-річної давності, переповнених людьми, які йдуть
пішки чи їдуть на велосипедах, вбрані цілком однаково, і нинішні світлини
зі справжнім дорожнім хаосом; або туристів, які приїздять
з цих країн, екіпірованих найновішими електронними приладами, аби
усвідомити, що на глобальному рівні середній клас зробив вражаючий ривок. А те,
що це не наш середній клас, є вже іншим питанням. “Дві наддержави, між якими
було поділено світ, Радянський Союз і Сполучені Штати, вже не контролюють його,
а це означає значно більше конфліктів у всіх закутках земної кулі. Рівновага
терору була також атомними миром, з усіма перевагами відсутності війни” – це ще
одне нарікання, яке ми чуємо. При цьому забувають, що цей мир для багатьох
країн, особливо в радянському блоці, але в західному також, означав жити при
залізний диктатурі і за відсутності свобод. Те, що деякі з них виявилися
нездатними дати собі раду зі свободою, яку вони отримали, і що виникли
конфлікти між новими державами, є вже іншим питанням. Як каже американська
приказка “there is no free lunch”
(обіду задарма не буває). Як не буває свободи без відповідальності. Крім того,
як Вашингтон, так і Москва усе ще мають достатньо сили, аби утримувати свою
гегемонію у власних сферах впливу. На цьому я зупинюсь, бо
якщо і далі перелічуватиму новинки, мені забракне місця, аби їх проаналізувати,
а саме в цьому полягає робота журналіста. Те, що ми знаходимося на етапі змін,
є беззаперечним. До того ж глибоких змін у всіх сферах особистого і суспільного
життя, як це мало місце в інші періоди історії, саме через це поділеній на віки.
І як у всі віки, панує замішання через те, що ці зміни не сталися повсюди
одночасно, старі норми не перестали діяти, а нові ще не були запроваджені, що у
свою чергу збільшує це замішання. Та є важлива відмінність у порівнянні з
попередніми періодами такого типу: все відбувається значно швидше через
прискорення комунікацій. Якщо в минулому на те, аби події стали відомими,
поширилися, справили враження і викликали природні ворожі реакції, йшли роки
або сторіччя, то нині все починає коїтися одночасно. Такий терористичний акт,
як руйнування веж-близнюків у Нью-Йорку, наживо спостерігали практично в цілому
світі, і через це його вплив є таким самим або й більшим, як у Французької
революції, як ми побачили згодом. Щось схоже можна сказати про танення
льодовиків і наплив у реґіон, який зазвичай називають першим світом, біженців,
готових добратися туди за будь-яку ціну. Уряди не мають часу реагувати, а
держави підготуватися. Саміти, що зазвичай були дискусійними форумами, де
шукали рішення, зробилися трибунами, з яких у всіх решта вимагають вирішити
проблеми, які є спільними. ООН, Європейське співтовариство та інші міжнародні
форуми переповнені усякого роду вимогами, в той час як через страх народів і
націй втратити ідентичність зростає націоналізм. Гадаю, що перехід із давніх
віків у середньовіччя, з розвалом Римської імперії і нашестям варварів, мабуть,
був чимось схожим. Або Відродження з подальшими релігійними війнами,
портик Нового часу. Та нині ми маємо принаймні ту перевагу, що знаємо історію,
цю “вчительку життя”, як назвав її Ціцерон, хоча йому
вона мало прислужилася. В такі періоди спокусою є шукати індивідуальний
порятунок. Але в часи глобальних криз
індивідуального порятунку нема, вони, як цунамі, змітають все. Звідси й велика
облуда націоналізму і велика небезпека боротьби класів, релігій і
культур, статей чи будь-якої відмінної особливості. В такі, як цей, моменти ми
порятуємося всі або потонемо усі, треба шукати те, що нас об'єднує, а цього є
достатньо більше, ніж того, що нас розділяє. І, можливо, перечитати дві книжки,
які є продуктом подібних епох в минулому: “Розрада філософією” Боеція і “Похвала глупоті”
Еразма, сатиру на маячню, до якої нас може привести занадто спрощений здоровий
глузд. Якби молоді європейські стипендіати осягнули, що Європа є чимось
більшим, ніж кожна з її частин, я був задоволений.
|
