www.ji-magazine.lviv.ua

Лєшек Колаковський

Коли ми говоримо про “колективну відповідальність”, на думку спадають якнайгірші асоціації: окупанти, котрі у помсту за якийсь замах убивають випадкових осіб; викрадення та вбивство закладників; терористичні акти, під час яких гине маса людей, котрі не стосуються справи; ненависть до цілих народів, націй чи рас із приводу кривд (іноді примарних, іноді реальних), яких ми зазнали від представників цих спільнот. Про такі речі дискутувати не варто, вони надто очевидні.

Також не раз говорилося про те, що християнське вчення про первородний гріх є зразком колективної відповідальності, оскільки ми караємося за вчинки незнаної нам пари перших людей, сліди яких губляться у далекому і неокресленому минулому. Однак тут варто вказати на певну різницю. Якщо, як це проголошували певні напрями християнського богослов'я, ми успадкували від Адама і Єви не лише зіпсованість нашої природи, але й їхню фактичну моральну вину, якщо ми й справді є дійсними учасниками гріха, якого не чинили, і за цей гріх Бог карає нас усіма жахіттями життя – то й справді це різновид колективної відповідальності, суперечної із звичайним почуттям справедливості. Тому християнські гуманісти не сприймали такого уявлення про Бога, твердячи, що в такому випадку Бог був би безжалісним деспотом, а не люблячим батьком.

Однак якщо вчення про первородний гріх не містить такого принципу, а лише проголошує, що людська природа через цей гріх була спотворена, і ця потворність дісталася у спадок нащадкам, то ситуація починає нагадувати випадок спадкової хвороби – котра, ясна річ, є нещастям, але яку ми не описуємо у категоріях вини і кари. Сучасне вчення римо-католицької Церкви також проголошує, що ми успадкували не саму вину, а зіпсованість, яка часто схиляє нас до гріха, але ми не мусимо їй коритися; таким чином ми відповідаємо не за гріхи предків, а за наші власні гріхи. Моральне зло – витвір наших рук, те, що людині судилося за страждання, яких одні люди завдають іншим; що ж до страждань, яких зазнають люди від самої природи, без участі інших людей, то треба думати, що вони не є покараннями у властивому сенсі слова, але наслідком зіпсованості самої природи, причиною якого був первородний гріх.

Але чи існує такий сенс, з огляду на який можна було б захищати ідею колективної відповідальності, тобто відповідальності за те, чого ми особисто не чинили, але що нас обтяжує? Думаю, що такий сенс існує і що він не суперечить почуттю справедливості.

Кожен з нас належить до різних людських спільнот, які зберігають свою тотожність, хоча їхній склад змінюється; природно, що ми ідентифікуємо себе із цими спільнотами – нацією, Церквою, певною політичною чи громадською організацією, якоюсь інституцією – скажімо, школою, лікарнею, університетом, містом; внаслідок такої ідентифікації ми відчуваємо, що доля цієї спільноти є нашою долею не лише тому, що нас особисто зачіпають її невдачі чи збагачують її успіхи, але й тому, що ця спільнота є в наших очах певним моральним організмом, певною цінністю – бо узи, якими ми пов’язуємо себе з цією спільнотою, засновані не тільки на кошторисі втрат і здобутків, е й на вірі у спільне призначення, на безкорисливій солідарності, яку ми визнаємо, навіть коли грішимо супроти неї. Отож напевне нормально, коли ми маємо відчуття участі в тому, що ця спільнота чинила й чинить – доброго чи злого – не лише задля нашої хвилевої користі, але й задля інтересів спільноти в цілому, інтересів не лише матеріальних, а й моральних. Щоправда, дуже легко поширювати на власну персону заслуги чи успіхи нашої спільноти, але дуже важко – її поразки чи ганебні вчинки. Вболівальники спортивного клубу певного міста чи країни радіють з його перемог і відчувають себе співучасниками здобутків, а водночас вони страшенно жалкують, коли клуб програє, – однак їм і на думку не спадає розділити з ним відповідальність за цю поразку, оскільки вони особисто не брали участі у грі. Таким чином, нам притаманна схильність не дотримуватися симетрії у таких справах: ми радо почуваємося учасниками добрих справ, у поганих воліємо звинувачувати інших.

Але поразка чи виграш на полі бою мають мало спільного із моральною відповідальністю. Значно важче там, де обмірковується справа саме такої відповідальності. Найважче, напевно, буває тоді, коли йдеться про національну співвідповідальність. Кожен європейський народ має у своєму минулому ганебні сторінки, про які він волів би забути (точніше – кожен, окрім мого).

Чи можна нам вимагати, аби люди, котрі не брали жодної особистої участі у цих недобрих справах, відчували провину і сором? Чи можемо ми домагатися, аби народжені після війни чи незадовго перед нею німці, яким сьогодні уже під 60, відчували відповідальність за гітлерівські злочини? Аби сучасні американці відчували провину за рабство й винищення червоношкірих, англійці – за визискування дітей у вікторіанську добу, а поляки – за релігійні переслідування у XVII сторіччі чи жахливу політику щодо національних меншин у міжвоєнний період? Відповідь, напевно, повинна звучати так: ні, вимагати від інших цього не можна, але від самого себе – можна і треба, бо це становить основу нашого духовного здоров’я (на ділі чиниться, ясна річ, навпаки: ми вимагаємо від інших того, що вибачаємо собі, виходячи з принципу відкидання колективної відповідальності). Ми особисто не відповідаємо за вчинки наших предків, але коли ми віримо в те, що нація становить духовну і моральну цілість, що вона зберігає свою тотожність у часі, хоча одні покоління вимирають, а їм на зміну приходять наступні, то напевне правильно вірити, що поряд із індивідуальною є й колективна відповідальність нації як безперервної спільноти. Її можна порівняти із успадкуванням маєтку, коли, переймаючи майно родичів, ми переймаємо також і їхні борги, однак аналогія тут лише часткова: спадкоємець мусить висловити згоду на успадкування, але може й відмовитися від спадщини, і ніхто його за це не осудить – проте коли вже згоду висловлено, то закон зобов’язує сплатити борги.

Цими двома обставинами колективна відповідальність відрізняється від успадкування майна: закон не зобов’язує нас відповідати за гріхи предків, але й не в наших силах відмовитися від цієї спадщини, коли ми визнаємо своє членство у національній спільноті. Оскільки ми не зобов’язані законом, ніхто нічого від нас не може вимагати, але повторюю – духовне здоров’я нації залежить від того, чи здатні ми самі відчувати відповідальність, а коли треба, то й вину та сором. У іншому випадку ми не будемо здорові, ми носитимемо в собі темряву брехні і не будемо здатні до опору, коли виникнуть якісь нові, але аналогічні у певних елементах ситуації, в яких треба буде захищати національну гідність.

Аналогічним є випадок релігійних спільнот. Свідченням духовного здоров’я Церкви є здатність визнати (як це, на щастя, притаманно сучасній римо-католицькій Церкві), що вона жалкує і соромиться за різні несправедливості, переслідування і злочини, вчинені колись від її імені, а не обмежитися фразою: “Це були не ми, а якісь інші люди”. Церква є безперервним сталим організмом, вона існує багато століть, вона значно більшою мірою, аніж нація, внутрішньо скоординована, і давні провини Церкви є її провинами, а не просто діяннями анонімних сил чи гріхами осіб, які давно померли.

Але чи не можна сказати собі: я не належу до жодної нації чи Церкви ані до жодної спільноти, яка нібито зберігає моральну тяглість, і мене не обходять ані успіхи, ані невдачі, добре чи зле минуле, я маю свій бізнес і нічого більше? Що ж, так сказати можна – але не можна в це до кінця вірити. Якщо ми відверто зрікаємося участі у будь-яких спільнотах, якщо не відчуваємо ніякої солідарності ні з ким на світі, ми можемо собі жити й далі, але таке життя буде марне і нещасливе, і не можна буде тоді чекати солідарності й допомоги від інших у випадку невдачі чи поразки, що може трапитися з усіма. Байдужість до інших помститься байдужістю у відповідь, і навіть нікому буде поскаржитися.

Це нормально, що ми народжуємося в обставинах, цілком незалежних від нашої волі, і що пізніше, коли ми вже діємо на власний розсуд, ситуація значною мірою, хоча й не цілком, не залежить від нас, але ми мусимо на це зважати.

Leszek Kołakowski
O odpowiedzialności zbiorowej
Переклад Андрія Павлишина

17.07.2019

https://zbruc.eu/node/90859