www.ji-magazine.lviv.ua

Оксана Королович, психотерапевтка PhD

Коли на особисту травму нашаровується травма сімейна, і все це підкріплюється колективною травмою, то ми отримуємо тривожну людину, у якої багато страхів і переживань. У неї немає контакту зі своїми емоціями, вона нікому не довіряє, її не цікавить суспільне життя. Вона намагається «не висовуватися», думає тільки про отримання матеріальних благ, при цьому внутрішньо залишаючись глибоко нещасною. Залишаючись неусвідомленою, травма буде передаватися далі з покоління в покоління. Про те, як психологічні травми батьків передаються дітям, як на наше здоров'я вплинуло тоталітарне минуле, та що з цим робити, розповідає Оксана Королович, психотерапевтка PhD, експертка кампанії UNICEF «Говори проти насильства»

— Сьогодні ми живемо у відносно спокійному світі, в комфорті і достатку. Але нашим предкам довелося пройти через багато що, в тому числі — війни, голод і репресії. Чи впливає це якось на нас?

Оксана Королович: Так, впливає, причому сильніше, ніж багато хто може подумати. Найбільше на людину впливають сім попередніх поколінь його предків. І хоча нам важко уявити ті жахи, через які пройшли минулі покоління, ми зберігаємо цей досвід в собі і передаємо його своїм нащадкам.

Травма поколінь впливає на все людство. Але ступінь травмованості варіюється від людини до людини. Одні люди більш адаптивні — батьки змогли дати їм більше тепла, любові і підтримки. Тому її вплив на їхнє життя практично не помітний. Інші ж потребують допомоги фахівця, щоб мінімізувати вплив травми і нормально жити. Я говорю про допомогу фахівця, тому що ця травма лежить в нашому несвідомому. Тому знайти і пропрацювати її, не володіючи спеціальними навичками і досвідом — не вийде.

Психологічна травма — багатошарова і складається з трьох шарів.

1. Системна травма. Це глобальна колективна травма, яку отримує суспільство і ми, так як ми є його частиною. Яскравий приклад такої травми — війна. Навіть якщо всі пращури людини вижили під час війни, вони отримали травму від того, що постійно спостерігали смерть, були в небезпеці, страху і стресі. Ця травма щільно пов'язана зі словом «вижити».

Отримавши таку травму в якості «приданого», ми, самі того не розуміючи, продовжуємо відчувати різні страхи. Один з проявів системної травми, знайомий всім — звичка переїдати на свята. Таким чином ми намагаємося заглушити несвідомий страх перед голодом та / або тим, що доведеться жити в нужді і нестачі.

Прояви цього типу травми особливо інтенсивно відбуваються у інфантильних людей, що застрягли в дитячій позиції — вони бездумно йдуть по стопах батьків, копіюють їх цінності і патерни поведінки. Тобто, залишаючись неусвідомленою, травма буде передаватися далі з покоління в покоління.

2. Сімейна травма. Щоб простіше було зрозуміти, краще відразу пояснити на прикладі. Наприклад, більшість жінок в роду по тій або іншій причині були матерями-одиначками. Що очікує нащадків — дочок, внучок? Те ж саме — неповна сім'я. Або так складалося, що жінки в роду виходили заміж за владних деспотичних чоловіків, терпіли насильство, жертвували своїми інтересами і здоров'ям. Від нащадків жіночої статі таких родів можна нерідко почути зневажливе: «Всі чоловіки козли!»

Ні в першому, ні в другому випадку жінки не будуть розуміти, чому їх покоління за поколінням переслідує «прокляття». А сімейний процес буде повторюватися раз за разом, поки хтось врешті-решт не усвідомить його і не вживе заходів, щоб змінити його в позитивну сторону.

3. Особиста травма. Цей тип травми стосується особистого досвіду. З моменту внутрішньоутробного розвитку до теперішнього моменту життя нас супроводжують різні травмуючі події і переживання: насильство в сім'ї, знущання в дитячому саду, булінг у школі, цькування на роботі, важкий розрив відносин і т.д.

Коли на особисту травму нашаровується травма сімейна, і все це підкріплюється системною травмою, що ми отримуємо? Тривожну людину, у якої багато страхів і переживань, у неї немає контакту зі своїми емоціями, вона нікому не довіряє, її не цікавить суспільне життя. Вона намагається «не висовуватися», думає тільки про отримання матеріальних благ, при цьому внутрішньо залишаючись глибоко нещасною.

У наших предків головна мета була — вижити. У них не залишалося іншого виходу, крім як пригнічувати емоції, які могли перешкодити досягненню цієї мети. Адже ніколи сумувати і боятися, коли потрібно придумати, як врятувати сім'ю від голодної смерті і як зігріти дітей в люту зиму.

Але пригнічені емоції та страхи не зникали в нікуди, вони витіснялися в несвідоме. І сучасні люди продовжують нести їх в собі. Покоління змінюють одне одного, але травма залишається з нами. Одна з моїх клієнток звернулася до мене з запитом про психогенне безпліддя. І в процесі роботи з'ясувалося, що сім'я її прабабусі під час Голодомору втратила трьох дітей. І саме страх втрати дітей, який належить не їй, а передався з минулих поколінь, сьогодні заважає клієнту зачати дитину.

— Розкажіть докладніше про те, як трагічні події в історії нашої країни впливають на сучасне суспільство.

Оксана Королович: За останні 100 років нашій країні довелося зіткнутися з низкою вкрай трагічних і глибоко травматичних подій. Це Голодомор, депортації, так звані «розкуркулення», репресії й участь у двох світових війнах. Такі глибокі рани не могли не залишити величезні шрами на нашому суспільстві.

Колективна системна травма від Голодомору сьогодні проявляється дуже яскраво, хоча для багатьох це неочевидно. В умовах постійного страху і почуття безсилля в ті страшні роки у людей відбувалися спалахи гніву, які виливалися своїй в межах родини. Чому тільки в межах сім'ї? Тому що страшно було привернути до себе увагу і, можливо, поплатитися за це життям. Це одна з передумов сучасного високого рівня домашнього насильства.

Вплив травми безпосередньо від голоду проявляється в розладах харчування. Частина людей схильна переїдати, тому що на підсвідомому рівні у них зберігся страх голодної смерті. І вони їдять ніби про запас, купують більше продуктів, ніж можуть з'їсти, виникає булімія або ожиріння. Анорексія — теж прояв системної травми Голодомору. У людей зберігся страх бути «товстими». Адже в ті страшні роки нерідко відбувалися акти канібалізму, і їх першими жертвами ставали повні люди.

Війни, розкуркулення, депортації, голод — все це призвело до зміни ментальності людей. Постійний страх і очікування загрози призводять до того, що люди не дбають про своє здоров'я, соціальний статус і соціальні зв'язки. Від предків, які пережили війну або депортацію, в підсвідомість закладено сприйняття навколишньої дійсності, як тимчасового, як того, що може змінити в будь-який момент.

У тих, хто був безпосереднім учасником страшних подій ХХ століття, постійна тривога про свою безпеку і життя поступово змінювалася апатією і байдужістю до смерті. Для багатьох сучасних людей успіх не є мотивацією. Вони не бачать сенсу намагатися добитися більшого, а багато в принципі не працюють і вважають за краще нічого не робити. Тому що на несвідомому рівні їм передалася впевненість у відсутності тривалої життєвої перспективи. «Навіщо намагатися, працювати, накопичувати, якщо в будь-який момент можуть прийти і все відібрати, а може і взагалі вбити» — подібні переконання передалися сучасним людям разом з системною травмою.

Страх «не вписатися» в суспільство, перфекціонізм та інші соціальні страхи — теж результат подій минулого століття. Швидка адаптація до ворожих умов, послужливість і жертовність на користь сильнішого — тоді для людей це було питанням виживання. А сьогодні це служить причиною відвідування психотерапевта, тому що люди глибоко нещасні і не можуть зрозуміти, чому вони так сильно залежать від думки оточуючих.

І останній приклад — підвищений рівень тривоги і взаємного контролю в родині. Згадайте воєнні роки. Люди йшли на фронт і пропадали без вісті. Деякі знаходили шлях додому через роки і навіть десятиліття. А деякі благополучно поверталися з війни, але додому з різних причин вирішували не повертатися. А їхні рідні не переставали сподіватися і чекали роками. Наслідком цього стає тотальний контроль за партнером і дітьми. Адже страх того, що важлива людина може не повернутися і пам'ять про те, як жахливо чекати в невіданні, записана в нас на глибинному рівні.

— Як подібні страхи передаються наступному поколінню?

Оксана Королович: Механізм передачі страхів працює через когниції, тобто через переконання, якими батьки керуються, але не озвучують їх. Наприклад, коли мати або батько, нічого не пояснюючи, вимагають від дітей певних норм поведінки або вказують, що потрібно бути таким-то і вести себе так-то ( «Мужики не плачуть», «Місце жінки — на кухні»). Батьки передають свою модель поведінки і ціннісні установки, коли, спілкуючись з дітьми, транслюють якийсь висновок, але не аналізують його і не озвучують своє ставлення до нього.

Два приклади впливу когницій.

• Бабуся раз за разом говорить внучці: «Не можна так яскраво одягатися! Чоловіки тільки на це і дивляться». Вкотре її підтримала й мама. Як результат — у доньки закладена певна програма. Ставши дорослою, вона буде боятися висловлювати і проявляти себе, буде боятися і підозрювати всіх чоловіків. Але обов'язково передасть цю програму вже своїй доньці.

• Тато не говорить дитині, що потрібно завжди бути чесним, але демонструє чесність на власному прикладі. Дитина переймає модель поведінки батька і теж виростає чесною людиною.

Тому я не втомлююся повторювати — будьте прикладом для своїх дітей. Вони візьмуть у вас все, чим ви наповнені. Діти чуйно вловлюють модель поведінки, систему цінностей і думки батьків та інших значимих дорослих. Дитина, подібно до губки, вбирає колективні звички і практики культурного і соціального поля, в якому знаходиться.

— Чи можна якось розірвати замкнуте коло багатошарових травм? Адже люди не усвідомлюють їх і продовжують поводитися так само, як минулі покоління. І системна травма продовжує передаватися.

Оксана Королович: На жаль, дуже мало людей цікавиться тим, з чим довелося зіткнутися їхнім предкам. Але саме знання своєї сімейної історії дозволяє стати більш зрілим і внутрішньо дорослим. Це означає усвідомлено жити тут і зараз, але не забувати про вдячність минулим поколінням.

Можна сформулювати це приблизно так: «Я вдячний предкам за те, що я є. Я розумію, що їх досвід хоче мене вберегти. Але зараз інший час, інше життя і мені потрібно самому вибирати стратегію життя, а не слідувати сценарію, який дістався мені у спадок».

Завдання психолога — це не намагатися повністю позбутися насильства, адже це неможливо. До завдань психолога входить: мінімізувати вплив травми і завдяки цьому зменшити кількість насильства, змінити цінності в суспільстві, щоб люди бачили й розуміли, чого робити не можна, що не є нормальним. Так, багато хто не розуміє, що певні (для деяких цілком звичні) слова — це психологічне насильство, а деякі дії — фізичне й економічне насильство.

Ми зможемо зменшити вплив травми на наше життя, коли навчимося сумніватися в поведінці батьків. Я не маю на увазі, що потрібно відкинути повагу і зовсім не брати з них приклад. Я говорю про те, що потрібно вчитися від переданих нам моделей поведінки брати щось цінне, а деструктивне і шкідливе — відкидати.

Чому в світі і у нас в країні такий високий рівень домашнього насильства? Сім поколінь наших предків, які мають на нас найбільший вплив, жили в дуже непростий час і зіткнулися з величезною кількістю болю і злості. Через це в системі міцно вкоренилися дві моделі поведінки: жертви й агресора.

Давайте згадаємо трикутник Карпмана, в якому є жертва, агресор і рятувальник. З цих трьох ролей, жертва — найбільш нестабільний стан. Вона постійно коливається між усіма трьома станами. При цьому будь-яке насильство — це цикл, в якому жертва й агресор обов'язково на певному етапі міняються ролями. І якщо дитина перебуває в позиції жертви вдома, він буде виступати з позиції агресора десь в іншому місці.

Наприклад, коли батьки стикаються з труднощами на роботі, вони стають в позицію жертви по відношенню до роботодавця. І найчастіше, повертаючись додому, вони стають в позицію агресора стосовно своєї сім'ї. Не вміючи відокремлювати зерна від полови, дитина візьме за основу норми сімейного життя: «Любов — це приходити додому і на всіх кричати. Правильні стосунки — це неповага і сварки».

Наше суспільство пронизане психологічним насильством — дитячий садок, школа — вся педагогіка їм буквально просякнута. Коли дитину вичитують на очах в усього класу — це психологічне насильство. І це вважається нормою. Не кажучи вже про те, що в багатьох сім'ях фізичне насильство по відношенню до дітей вважається нормальним.

— Тобто, щоб знизити рівень фізичного та емоційного насильства вдома і в суспільстві, потрібно дізнатися про те, через що пройшли наші предки?

Оксана Королович: В тому числі, так. Тому що сьогоднішнє насильство йде корінням в історії життів наших минулих поколінь.

— Але часто люди похилого віку не хочуть розповідати про те, що вони пережили. Що робити в такому випадку?

Оксана Королович: Перш за все, не забувайте, що у нас усіх є травма. Якщо говорити про нас, що живуть на пострадянському просторі, у нас високий рівень фонової тривоги і страхів. Тому що наші предки за минулі 100 років пройшли через дуже багато що. Займаючись вивченням історії своєї сім'ї та пошуками сімейної травми, звертайте увагу на себе — чого ви боїтеся найбільше? Ваші страхи відображають досвід минулого, який вам передався.

Однак, травма несе в собі не тільки негатив. Адже вона, по суті своїй — досвід виживання в складних ситуаціях, який нам передали предки.

— Тобто травма робить нас сильнішими?

Оксана Королович: Вірно, завдяки їй ми стаємо більш витривалими і готовими впоратися з непростими викликами. Але найчастіше ми не помічаємо, які переваги дісталися нам від попередніх поколінь, а тільки страждаємо від проблем і страхів минулого.

— Давайте поговоримо про травматичні відносини чоловіків і жінок. Крім вивчення історії роду, потрібно ж якось вириватися із замкненого кола сімейних травм. Як це зробити? І як перестати метатися між ролями жертви й агресора?

Оксана Королович: Найчастіше це обопільний процес: ви мучите партнера, партнер мучить вас, ви знову мучите його — в це закладено один і той же алгоритм.

Задумайтеся про те, які у вас стосунки з чоловіком або дружиною. Наприклад: під час конфлікту ви розвертаєтесь і йдете замість того, щоб заспокоїтися і поговорити. Або вас зачепили, вам зробили боляче, і ви у відповідь вдаєтеся до агресії — приниження або знецінення. Або ви у відповідь промовчали, як це найчастіше роблять жінки, а коли партнер розслабився — дали здачі.

— Що таке «знецінення»?

Оксана Королович: Коли людина ставить під сумнів ваші цінності і зневажливо ставиться до ваших якостей. Наприклад: «Ти займаєшся дурницями! Ти художник? Ой, що ти нормального можеш намалювати». Таким чином людина демонструє неповагу до вашого досвіду і вашого Шляху, порівнює його зі своєю картинкою світу, заявляючи: «Я краще, а ти — гірше».

Щоб в сім'ї не процвітало насильство, потрібно починати з себе. Проаналізуйте своє ставлення до партнера і— ви зрозумієте, що нерідко чините так, як чинити не можна. Визначте, коли ви агресор, а коли жертва. Коли ваші захисні механізми спрацьовують так само, як, наприклад, у вашої мами.

— Що являють собою «захисні механізми»?

Оксана Королович: Поясню на прикладі. Дружина сказала чоловікові щось на кшталт: «Толку від тебе? Коля вже машину купив. А ти що? Гаразд, сідай, їж». Як відреагує чоловік?

Захисний механізм 1: Нічого не зробить, стримається, хоча йому боляче. Потім зануриться в роботу, щоб довести, що він не гірше, ніж Коля.

Захисний механізм 2: Зануриться у вживання спиртних напоїв, а потім, можливо, дійде і до фізичного насильства.

Захисний механізм — це наша реакція на агресію. У кожного вони формуються по-різному. Дружина поводиться так, тому що в її родині мама і бабуся так робили. А чоловік поводиться так, тому що його батько і дідусь так чинили.

Щоб не включатися в агресію, важливо усвідомити алгоритм свого захисного механізму, й наступниого разу не дати йому запуститися. Замість цього сказати: «Стоп. Ти не можеш так зі мною розмовляти. Ти порушуєш мої кордони, принижуєш і знецінюєш мене».

— А чому люди так поводяться? І чи не пов'язано це якось з особистою травмою?

Оксана Королович: Тому що так чинили з ними. І, так, звичайно це має прямий зв'язок з особистою травмою. Я вже говорила про це трохи раніше — потрібно ставити під сумнів поведінку своїх батьків. Адже якщо ми не змінюємося, не усвідомлюємо і не сумніваємося в наших внутрішніх установках (будь то несвідомий досвід предків або особиста травма) — ми передамо це нашим дітям. Ми несвідомо будемо транслювати поведінку, яку бачили по відношенню до себе в дитинстві від значимих дорослих.

І ми найчастіше навіть не помічаємо, що говоримо тими ж фразами, реагуємо так само, використовуємо ті самі жести, міміку, пози, погляди і т.д. Особливо коли мова йде про швидкі емоційні реакції. І хоча в дитинстві нам не подобалася така поведінка дорослих, ми все одно будемо її транслювати. А відбувається це, тому що ми не ставимо її під сумнів і не усвідомлюємо.

Але ситуацію можна змінити. Чим більш зрілими й усвідомленими ми стаємо, як суспільство, тим більше ми піддаємо критиці моделі поведінки, які отримали у спадок, і тим простіше нам це робити. Чим більше ми ставимо під сумнів те, що нам вклали в голову, тим більше розуміємо й усвідомлюємо.

— Тобто, головна проблема полягає в тому, щоб помітити, що робиш щось не так? Адже зазвичай ми вважаємо, що ми праві й усе робимо правильно.

Оксана Королович: Так, як я тільки що говорила, ми не усвідомлюємо передані нам патерни поведінки. Тому, щоб коригувати свою поведінку, потрібно питати у партнера: «Чим я тебе ображаю?». Для багатьох це буде важко, тому що у них немає прикладу здорової комунікації. І це одна з причин, чому психологічне і фізичне насильство все ще вважається нормою.

Я закликаю всіх почати з себе. Давайте більш усвідомлено ставитися до наших дій. Пора вчитися нести відповідальність за свої вчинки й емоції. Адже насильство — це не завжди рукоприкладство. Холодність по відношенню до дитини або ігнорування її потреб — це теж насильство.

— Чи буде вірним припустити, що сильно травмовані в дитинстві люди в дорослому віці схильні більш негативно сприймати й оцінювати своє життя, роботу, сім'ю?

Оксана Королович: Це вірне припущення. Кожна дитина, що пережила особисту травму, таїть в собі величезну кількість болю і входить у світ дорослих в якості агресора. Безліч наукових досліджень підтверджують, що переважна частина садистів, вбивць та маніяків в дитинстві були нещасними і терпіли знущання. Це, звичайно ж, приклад з розряду крайнощів. Далеко не всі діти, які пережили жорстоке поводження, стають небезпечними для оточуючих. Але, тим не менш, це хороша нагода замислитися.

Настав час зупинити агресію стосовно до дітей. Щоб діти росли в здоровій атмосфері й ставали щасливими дорослими, потрібно підходити до батьківства усвідомлено й на своєму прикладі навчати дітей любові, взаємній повазі, доброті і т.д. І мені дуже шкода, що в школах або ВНЗах у нас не вчать, як будувати взаємини і як бути батьками. Тому багато людей виростають і не розуміють, як взаємодіяти зі світом, що означає усвідомлене батьківство і навіщо потрібен емоційний інтелект.

— А що таке емоційний інтелект? Цей термін зараз на слуху, але мало хто його розуміє.

Оксана Королович: Якщо коротко, емоційний інтелект (ЕІ) є у людей, за якими слідують інші. Вони живі, емоційні, харизматичні. Емоційний інтелект ґрунтується на вивченні і розумінні своїх і чужих емоцій, мотивів поведінки, причин вчинків. Наприклад, людина з високим ЕІ може проаналізувати реакцію іншого на свої слова і знайти найбільш ефективний спосіб взаємодії з ним.

Але емоційний інтелект проявляється у людей, які пропрацювали свою травму. Якщо у людини всередині багато болю і страждання, вона буде пригнічувати емоції й уникати їх. Я вже говорила на початку інтерв'ю, але самостійно знайти й упоратися зі своєю травмою практично неможливо. Це питання краще довірити психологу або психотерапевту.

Що можна зробити самостійно? Спробувати знайти й усвідомити свою травму. Це буде першим кроком до того, щоб вирватися з циклу болю, почати приймати свої рішення і діяти, не дотримуючись запрограмованих сценаріїв. Першим кроком на шляху до зцілення.

Настав час рухатися до зрілості й переписувати сценарії, які ми передамо нашим нащадкам. Коли наступного разу ви відчуєте, що агресія рветься назовні, зупиніться й запитайте себе: «Що відбувається? Чому я так реагую на цю ситуацію?»

І настав час прививати нашим дітям звичку думати, вирішувати й нести відповідальність. Давайте формувати нові сценарії. Наступного разу замість: «Я так сказав(ла), тому що я — батько/мати», скажіть: «Добре подумай і прийми рішення сам». Давайте вчити дітей ставити правильні запитання і підтримувати на їхньому життєвому шляху, а не нав'язувати свій.

Розмовляв: Роман Кульчинський

7 05 2019

http://texty.org.ua/pg/article/Oximets/read/93521/Psyhologichni_travmy_otrymani_v_radanski_chasy_vplyvajut?a_offset=