незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Фьодор Крашенінніков, політолог, ЄкатеринбургТомос як передчуттяА може, сама ідея, що на
українську ситуацію можна ефективно впливати з Москви, є
помилковою? Поразка Москви на релігійному фланзі ставить під сумнів
успішність політики Росії на українському напрямку в цілому Юридична
частина історії створення в Україні національної православної Церкви
завершилася: всупереч зусиллям російських церковних і світських політиків,
бажаний для українців акт було підписано і доставлено у Київ. Хворобливу
стурбованість керівництва Росії церковними конфліктами України, звичайно ж, не
можна розглядати поза загальним контекстом російсько-українських відносин всіх
останніх років. Починаючи з кінця 2013-го, коли керівництво Росії поставило все
на тодішнього президента України Віктора Януковича, офіційна Москва живе,
глибоко занурившись в українські справи. І сутички навколо української Церкви –
лише один із безлічі фронтів, на яких уже шостий рік йде ця війна. Ключовий
епізод усього конфлікту, що офіційно би не казали, – зовсім не перемога Майдану
в Києві і не події на Донбасі, а приєднання Криму до Росії навесні 2014 року.
Саме з нього політична криза 2013–2014 років у Києві остаточно стала частиною
внутрішньої та зовнішньої політики Росії. До рішення приєднати Крим всю
ситуацію ще можна було відіграти назад, вибрати іншу стратегію поведінки щодо
нової влади України. Наприклад, дочекатися нових виборів Ради й президента і,
користуючись традиційним впливом на ту частину електорату, яка живе в Криму і
на Донбасі, в черговий раз нав'язати Україні якщо і не проросійський, то
принаймні не настільки антиросійський уряд. Але після того, як Крим було
оголошено російським, простору для маневру не залишилося. По суті, з тих пір у
керівництва Росії є тільки один спосіб вийти із ситуації без радикальної і тому
неможливої для нього зміни курсу: будь-якою ціною домогтися, щоб до влади в
Україні прийшов такий уряд, з яким можна буде домовитися про визнання нового
статусу Криму і врегулювання всіх інших претензій. Відповідно, якщо Україна
відмовиться від усіх вимог, то країни Заходу теж не будуть мати жодних
аргументів на користь продовження тиску на Росію, напруга спаде, санкції скасують
і Владімір Путін нарешті виявиться переможцем. Саме тому
всі останні роки Україна була точкою прикладання значної частини зусиль
російської влади: це не стільки спроба вплинути на думку громадян Росії, від
яких реально в цьому питанні нічого не залежить, скільки робота з українським
електоратом задля дискредитації нинішньої влади і мобілізації його на підтримку
тих політичних сил України, які у Кремлі розглядають як здатні в перспективі
підписати потрібні договори. Насправді це
абсолютно фантастичний план, успіх якого залежить від факторів, які ніяк не
контролюються з Кремля. І в цьому сенсі історія з українською Церквою і
показова, і повчальна: які б юридичні, богословські, політичні, історичні та конспірологічні докази не наводила російська сторона,
скільки би грошей, інтриг, люті, жовчі і презирства не вкладала в розвінчування
«підступів Фанару» і «українських розкольників», в
результаті уславлений Томос все ж був підписаний. Що
в суто практичному сенсі означає тільки одне: крах всієї московської церковної
політики стосовно України. Крах цей тим неприємніший, що кожен важіль тиску на внутрішньоукраїнську ситуацію в інтересах збереження цієї
країни в зоні російського впливу має підвищену цінність для керівництва Росії. Тут би і
задуматися: якщо навіть у такій вузькій і специфічній сфері, як міжнародна
православна політика, нинішня влада України змогли знайти союзників і поламати
всю гру Москви, то на чому базуються сподівання, що на інших фронтах справи
коли-небудь підуть іншим робом? А може, помилковою є
сама ідея, що на українську ситуацію можна ефективно впливати з Москви,
постійно нарощуючи фінансові та пропагандистські вкладення? Зрештою, може, і
вся політика на українському напрямку є помилковою, а тому рано чи пізно в
Росії все-таки доведеться почати важку дискусію про ревізію рішень, прийнятих
керівництвом країни п'ять років тому? Федор Крашенинников |