незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Тімоті Крейдер (Timothy Kreider)Чому вони ненавидять нас у майбутньомуНемає нічого випадковішого і
мінливішого з плином часу, і немає нічого більш самоочевидного і абсолютного в
цей момент, ніж суспільні звичаї. За свої швидкоплинні пів століття я
спостерігав, як вони змінювалися (і, пізніше, з тектонічною повільністю і опором,
закони), аж поки ландшафт минулого став не до впізнання. Діти двадцять першого століття ніколи не пізнають
мрійливого спокою, лежачи під заднім вікном машини і дивлячись крізь скло на
зірки. Коли я був у початковій школі, ми іноді грали в недозволену гру на
перерві під назвою “Smear the
Queer” ["Знищ педика"] (менш
образливий/більш зрозумілий реґіональний варіант: "Вбий хлопця м'ячем"). Коли студент приніс у школу те, що він
назвав бомбою, містер Траутвейн, наш вчитель
біохімії, сказав йому перестати бути ідіотом і конфіскував її. Я виріс, щоб
побачити, як шкільні вбивства стають модними, а гендерна бінарність
– застарілою; щоб побачити милі різдвяні поштівки від
скучних одружених геїв і марихуанові
цукорки. Як писав Роберт Стоун у своєму
останньому романі Death of the Black-Haired
Girl ["Смерть брюнетки"]: “те, що
було немислимо злим, може бути процвітаючим і благословенним. Те, що було
терпимим, – огидним”. Мене завжди вражала поблажливість теперішнього до
минулого: самовпевненість, що ми, в силу дати свого народження, є освіченішими,
гуманнішими, чуйнішими, ніж ті незбагненно злі людей, які були до нас. Нинішні
пасіонарні молоді радикали завтра – не зі своєї вини – будуть сприйматися
недоречними старими реакціонерами. Кожне покоління формується і визначає себе
своєю боротьбою, і тому неминуче одружується з тим, проти чого виступає. Наприклад, бейбі-бумери і
феміністки покоління "X" мусіли були бути жорсткими, щоб вижити в
чоловічому світі, і знали, що скарги лише їх виженуть з нього; вони навчилися
приймати образи, домагання і зверхність, іґнорувати їх, нахабно викручуватися
або зводити до жартів. Для них міленіарні феміністки
виглядають як скиглії і ябеди, які впиваються своєю віктимністю. Міленіарні
феміністки, котрі дізналися, що їхнє слово може знищити крутих начальників чи
кінозірок, дивуються, чому старші покоління так довго терпіли цю
фігню, – для них вони просто виглядають шматами для витирання ніг або
колабораціоністками. І врешті ми розглядаємо те, що є лиш адаптивними
стратегіями, які залежать від нашої епохи, як абсолютні цінності. І тому кожне
покоління ставиться до попереднього з презирством, а до наступного – з
нерозумінням. Мимоволі виникає питання: що ми робимо
щодня такого, що буде виглядати настільки ж незбагненним злом через тисячу,
п'ятсот чи навіть п'ятдесят років? Чому вони будуть ненавидіти нас в
майбутньому? ________________________________________ Розуміючи, що кожен, хто претендує передбачити
майбутнє, неминуче в кінцевому підсумку виглядає глупим, маю деякі очевидні
відповіді: Вони, ймовірно, будуть вкурвлені
на нас за те, що ми розтратили ресурси планети всього за пару поколінь, як
підлітки, що спустошують запоєм всі запаси домашнього бару, вирвавшись з-під
нагляду на одні вихідні. Або за перетворення Землі на непридатну для
комфортного життя людини на найближчі сто тисяч років, і не через незнання або
дурість – ми ж знаємо про парниковий ефект вже сотні років, – але тільки тому,
що ми хотіли мати круті речі і їздити, де тільки можна. Або за голокост Антропоцену – винищення сотень тисяч видів, які жили на цій
планеті цілу вічність, зокрема рослини, які могли би стати ліками від хвороби
Паркінсона, Альцгеймера або раку. За ці та інші жорстокі злочини проти наших
нащадків, тварин і планети нас можуть судити суворіше, ніж причетних до Аушвіцу. Їх також можуть вражати ретельно пропрацьовані
фантазії, на яких ми несамовито концентрували свою увагу, коли навколо нас
горів світ. Наша некритична залежність від інтернету, ймовірно, буде виглядати
так само круто, як ті діти 1950-х років, збуджені і одурманені кінескопом. І,
згадуючи про культурні віхи, такі як Amos
'n' Andy [американський радіотелевізійний сітком] або The Jazz Singer [американський
культовий фільм з кінця 1920-х], тепер непомітно викреслені з нашої історії,
мимоволі питаюся, чого з того, що нам здається невинною забавою, колись потім
зречуться. Той факт, що героєм багатьох наших історій завжди був білий хлопець,
а чорний хлопець – його дотепним кумпелем, буде
здаватися таким же очевидним артефактом расистського суспільства, як Лені Ріфеншталь (сподіваюся, мушу зізнатися, що двобої між інспектором Клузо і Като переживуть чистку.) А
іноді я питаю себе, чи можливо уявити собі майбутнє, коли наші незліченні
плакати з кінозірками, що позують зі зброєю, будуть виглядати так само
героїчно, як нестримний куклукскланівець, що прикрасив плакат фільму "Народження
нації". Коло інклюзивності – що
надало рівне громадянство во ім'я цілковитої гуманності – поступово
розширювалося протягом всієї історії (незважаючи на спорадичні – як нинішнє –
реакційні скорочення), і, здається, правильно екстраполювати, що воно
продовжуватиме охоплювати все більше і більше людей – а можливо, навіть те, що
ми називаємо “речами". Бо ж як, коли з нашою еволюцією стане очевидним, що
тварини відчувають і бояться так само сильно, як і люди, і заслуговують на
емпатію і співчуття? Чи сприймуть наші нащадки наші
виправдання: ах, ми просто не знали? Хіба ж ми могли не чули крики на різницях,
чи як лобстери клацали клешнями? Хіба приречені
тварини не обсиралися від жаху в бійні? Як ми – будуть вони дивуватися – могли
переконали себе, що тварини, яких ми їли, носили і тортурували,
мають внутрішнє життя і особистість менш складні, ніж ті, яких ми обожнювали,
захоплено слухали і оплакували? Проте мені легше уявити собі майбутнє, коли нас
звинувачують у жорстокому поводженні з тваринами, ніж те, в якому ми несемо
відповідальність за наші абсолютно розумні аргументи стосовно зловживання
нашими ближніми чи їхнє зневажання. Романіст Браян Мортон написав
у недавньому есе: “Коли ми переписуємося чи використовуємо соціальні мережі,
нас не тривожить думка, що кобальт у наших телефонах, можливо, був видобутий
10-річними в Катанзі, які працюють по 12 годин за долар в день.” В моїй власній співучасті в економіці жорстокості я
навіть не можу звинувачувати ізоляційний ефект глобалізації. Минулого тижня,
повертаючись додому, в Нью-Йорку я зустрів людину, яка спала або
відключилася (але, виглядало, не померла) в інвалідному візку, з калюжею сечі
під ним. Ці принизливі злидні так само часто трапляються в Нью-Йорку, як щурі
чи таксі; я відчув звичайне скороминуче пульсування жалості/вини/відрази і не
зупинився. Я сподіваюся, що колись люди будуть достатньо освіченими, щоб
зневажати мене за це. Я сподіваюся, що колись неможливо буде збагнути, що було
нормальним і сенсовним, щоб дехто мав буквально в
мільйони разів більше грошей, влади, комфорту і свободи – і міг дозволити собі
жити довше, ніж інші. Ми бережемо і контролюємо ці економічні межі між
людьми так само шанобливо – і фатально, – як і наші національні кордони. У
фінансовому відношенні я – Норвегія; цей фацет був Конго. Багато хто (літні,
заможні) все ще глузливо і зверхньо поставиться до вас, якщо ви тільки
спробуєте уявити собі якусь систему, що є кращою за капіталізм вільного ринку,
який розпорошив громадянське суспільство і спустошив світ. У своїй промові на
Національної книжкової премії Урсула Ле Ґуїнпорівняла капіталізм з
божественним правом королів; хочеться вірити, що колись це буде цілком прозоро
виглядати як якийсь швіндель. Ми можемо тільки
сподіватися, що члени нормальнішого суспільства
будуть дивитися на нас так, як ми дивимося на громадян комуністичного блоку: як
на ошуканих або як на бранців жорстокої ідеології, а не як на направду віруючих
чи активних колабораціоністів. Наслідком мого остраху, що ця велика країна колись
буде виглядати як войовнича, патріархальна поліцейська держава – вгодована
Спарта, – є сподівання, що вона буде виглядати розумнішою, гуманнішою
цивілізацією – Афінами космічного століття. Але, можливо, як письменник, який
покладає свої згасаючі сподівання на посмертне визнання, я надто вірю в
потомство. Чи ж я не проєктую власний етичний перелік
бажань на якусь туманно уявну утопію? Чи ж це уявлення про майбутні покоління
як про якогось вищого морального арбітра є не чимось на кшталт віри в загробне
життя, коли буде ухвалено остаточний вирок, що всіх посортує? Чи ж люди через
двадцять, або п'ятдесят, або навіть тисячу років не будуть просто іншою купкою
придурків? ________________________________________ Припустимо – для цілей цього есе, – що люди в значній
мірі є такою самою твариною у всіх епохах і культурах, і що визначальною
характеристикою цієї тварини є не інтелект, мова, уява або використання
інструментів, а стадність. Ми стадні істоти, що прагнуть пристосуватися, що
разом пливуть за течією, що роблять або не роблять те, що люди навколо нас
схвалюють чи не схвалюють. Саме по собі це не похвала чи засудження – це просто
такими тваринами ми є. Людина не так подібна на первісного простака Руссо чи Гобсового вміло замаскованого вбивцю, як на переляканого,
улесливого шкільного підлітка, готового на
волонтерських началах помагати безхатькам, чи передражнювати дитину-каліку –
аби лиш це означало подобатися людям. Більшість з нас приймає цей гівняний, вручений
нам світ як даність, і грає ту роль, яку нам в ньому відведено.
Показово, що Фредерік Дуґлас слово "дегуманізація" у своїй
біографії вживає єдиний раз: щоб описати вплив рабства на білих людей. В
"Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура" Марк Твен, який також
безпосередньо бачив рабство, описує натовп, що, спостерігаючи, як б'ють молоду
матір, обговорює вправність ката-погонича. "Ось до якого змертвіння
людських почуттів призводить рабство! – пише він. – Адже прочани, будучи,
по суті, добросердими людьми, нізащо не дозволили б нікому знущатися так,
скажімо, з коня." Іноді світ виглядає, як один величезний,
неконтрольований Стенфордський тюремний експеримент. На щастя, наша зворушлива вразливість на тиск
однолітків робить нас настільки ж сприйнятливими до вдосконалення, як і до
зіпсованості. Важко заперечувати, що люди стають – лельом-полельом, неохоче і
зиґзаґами, не без певних геноцидних цофань – кращими.
"Незважаючи на всі наші потворні повернення в дикість, – писав Набоков, – сучасна
людина в цілому є кращою від людини Гомера, homo
homericus чи середньовічної людини."
Історія Роберта Дарнтона "Велика
котяча масакра" досліджує, як люди всього
неповних триста років тому думали про задушення звірят як про невинні веселощі.
Навіть певний гумор Шекспіра вражає сучасну публіку як дисонансно
жорстокий: романтичний герой Бенедикт обіцяє придумати лиходію чудові нові
тортури в щасливому фіналі "Багато галасу з нічого". У книзі "Канібалізм:
людська агресія і культурна форма" антрополог Елі Саган пише:
“Вперше у світовій історії велика кількість людей, а не тільки кілька моральних
геніїв, готові стверджувати, що ідея людини має бути поширена на всіх людей". Коли вже дорослими ми здригаємось від сорому і відрази
до себе, згадуючи щось дурне або жорстоке, що ми сказали в сьомому класі, то ми
насправді несправедливі до себе; ми осуджуємо наше несформоване дитиняче чи
підліткове "я" з позиції повного когнітивного розвитку та етичних
стандартів нашого дорослого "я". Це сумний побічний ефект зростання
і, сподіваюся, поліпшення. Не відмовитися від своїх колишніх "я", що
є ознакою нездорового розвитку, а прийняти їх. Ми завжди зневажаємо фази, які
нещодавно переросли; можливо, однією з причин, чому ми так суворо засуджуємо
людей минулого, є те, що ми знаємо, що перебуваємо недалеко від них. Рабство
було не так давно, у своїй біографії Еррол Флінн виправдовується стосовно того, що "пустився
берега" під час плавання по південних морях – тобто що спав з небілою жінкою, але безцеремонно каже, що він
купив її. На похороні батька Ліндона Джонсона деякі старші
ветерани віддали данину поваги, одягнені в сірий колір Конфедерації. Джонсон був
президентом, коли я народився; чотири пересічні життя пов'язують нас з
громадянською війною. Називати наш нинішній рівень цивілізації
“дорослим" було би надто самовдоволено. "Ми більше подібні на підлітка: сила дорослого і судження дитини. Наш нинішній
історичний момент – це той фраґмент, де ми на швидкості сто п'ятдесят мочимося,
п'яні, на шосе із люка. Кращий сценарій полягає в тому, що майбутні цивілізації
будуть озиратися на нас, як і ми зі зрілої перспективи озираємося самі на себе,
здригаючись від огиди, але не без певного заздрісного сентименту, відчуваючи
вдячність за те, що переросли це безрозсудне "я", пам'ятаючи про все,
що ми дізналися, і щастя, що вижили. Timothy Kreider 24.07.2019 |