www.ji-magazine.lviv.ua

Інтерв’ю члена-кореспондента НАН України Тамари Гундорової радіостанції «Українське радіо «Культура»»

«За останні 28 років виросло ціле покоління Незалежності і Україна дуже змінилася. Наша перевага полягає в тому, що ми не боїмося й постійно готові рухатися до чогось нового. Завдяки цьому і наша країна, й наша література володіють потужною вітальною силою», – вважає завідувач відділу Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України член-кореспондент НАН України Тамара Гундорова. Про книги, які справили відчутний вплив на інтелектуальне середовище незалежної України загалом, і про розвиток вітчизняної гуманітаристики зокрема вона розповіла в інтерв’ю програмі «Книжкова лавка» (спецвипуск «Книжковий топ-7») радіостанції «Українське радіо «Культура»». Пропонуємо вашій увазі головні тези цієї розмови.

*     *     *

1. Терапія національних неврозів.

Зіґмунд Фройд. Вступ до психоаналізу. – К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 1998.

«Фройд був одним із тих, хто сформулював один із дуже важливих фокусів для цілого ХХ століття, який має значення не тільки для України чи, ширше, Європи, а й для всього світу. Він поставив досить складні для осмислення питання про індивідуальність і комплекси, котрі є, з одного боку, ознакою хворобливого стану, а з іншого – росту: переборюючи їх, особистість і спільнота дорослішає, змінюється. Саме тому відкриття ідей Фройда стало знаменною подією для українського інтелектуального дискурсу 1990-х. Психоаналітична філософія та психоаналіз у ґендерних студіях на наших теренах отримали, можливо, навіть більший розвиток, ніж екзистенціалізм, постструктуралізм чи феноменологія, тому що були суголосними з ситуацією, в якій опинилося наше суспільство. Річ у тім, що серед важливих для Фройдової філософії питань – питання про символічну роль батька у культурі та соціумі, а українське суспільство і досі багато в чому залишається патріархальним. Дмитро Чижевський свого часу писав, що українські письменники уявляють себе «єдиною родиною». Але ж у родині має бути центр – батько, кожен непослух проти якого суворо карається або призводить до певних перверзій. Упродовж останніх 200 років таким центром для української літератури був Тарас Шевченко. Возвеличення або знеславлення Шевченка – така в Україні амплітуда дискусій щодо національного поета, починаючи з Пантелеймона Куліша.

На жаль, ми дуже спрощуємо і постать Шевченка, і його творчість, обмежуючи її народнопісенними мотивами. Свого часу Віктор Петров (Домонтович) зауважив Шевченків експресіонізм та авангардизм, який зрідні ХХ століттю. Якщо ж ми говоримо про Шевченка як романтика, то варто пам’ятати, що його романтизм не світлий, але часто демонічний і монструозний. Шевченко загалом показує відкритість людського серця не лише до добра, але й до зла. Його матері і покритки – це не лише обдурені нещасні дівчата і святі матері, як, наприклад, наймичка, але й ті, хто лишає своїх дітей і навіть готові їх знищити. Шевченка цікавила загалом тема переступу, гріха, інцесту. 

Психоаналіз відкрив нові горизонти для аналізу Шевченкової поезії, яка є, як писав Григорій Грабович, символічною біографією поета. Взяти хоча б Шевченкові образи жінок і матерів, з якими він несвідомо, асоціативно ідентифікував себе та свою долю. Крізь призму психоаналізу творчість митця дослідив Степан Балей на початку ХХ століття, звернувши увагу на особливу прив’язаність поета до матері і на його фемінні ідентифікації. Балей лишив студію про Шевченків комплекс фемінності і сироти. Подібні студії показали, що Шевченко зовсім не такий простий і прямолінійний, як звикли думати.

Загалом, запропоновані психоаналізом підходи, як і огляд розвитку психоаналізу в Україні, який здійснила Соломія Павличко у своїй статті «Сто років без Фройда», як мені видається, допомогли переосмислити нашу класику, побачити наших письменників значно складнішими й багатограннішими. Це не означає, що дослідники мали б сконцентруватися  винятково на «виразках», ґанджах і комплексах, яких, утім, теж не варто боятися. Література, зокрема поезія, є досить тонкою  матерією, пов’язаною з підсвідомістю, і це варто знати. Додам, що зацікавлення психоаналізом виявляв у 1920-х роках і Валер’ян Підмогильний – чудовий  письменник,  перекладач, знавець французької та, загалом, європейської літератури. Він є автором психоаналітичної студії про Івана Нечуя-Левицького, де пов’язує  розлогі описи природи і загалом увагу до неї з травмою, спричиненою ранньою смертю матері. Він також у своєму романі «Місто» показав, серед іншого, й комплекси, без яких не відбувається ініціація і не виростає урбаністична, модерна, національна людина. Скажу, що все це надзвичайно складні процеси, але у підході до культурних явищ не варто керуватися дихотомією білого й чорного, свого та чужого».

2. Високий модернізм.

В. Домонтович. Доктор Серафікус. Без ґрунту. – К. : Видавництво «Критика», 1997.

««Доктор Серафікус» В. Домонтовича конкурує з «Доктором Фаустусом» Томаса Манна. Обидва ці твори побачили світ в один і той же рік (1947) у повоєнній Європі. Петров на той час перебував у таборах для переміщених осіб у Німеччині. Перегук між цими творами стосується не лише назв, але й суті. В обох романах мова йшла про долю техногенної західної цивілізації. Правда, В. Домонтович стверджував, що роман був написаний ще у 1920-х роках, однак я вважаю, що він був суттєво переписаний майже через двадцять років.

Публікація творів Домонтовича (справжнє прізвище – Петров) в Україні у 1990-х роках стала не просто важливою, а ключовою подією, зокрема, у контексті повернення з небуття великого пласту нашої літератури 1920-х років. Це надзвичайно цікавий (життєво, психологічно, художньо, естетично) письменник, науковець, фігура світового рівня, сам по собі цілий культурний пласт. В. Домонтович – так він підписував свої художні твори – представник високого модернізму, причому модернізму європейського типу. Ми в Україні звикли страждати через те, що в нас такого модернізму не було, що ми не мали своїх Джойса, Кафки, Пруста. Та насправді це не зовсім так: кожна література має свої гучні імена, є вони і в нашій літературі. І Домонтович, без сумніву, один із них.

Він – інтелектуал, науковець, іроніст, людина парадоксального мислення й загадкової біографії. Його особисту інтригу все ще не розв’язано – дотепер не відомо, чи справді він був подвійним (або навіть потрійним) агентом спецслужб. Не розгадана і загадка його викрадення (точніше, зникнення) з Мюнхену, а потім загадкової появи у Москві. Як мислитель Домонтович стоїть у ряду таких мислителів, як Освальд Шпенглер, Арнольд Тойнбі, пізніше Мішель Фуко. Усі вони сповідували ідею нелінійної історії, бачили останню не з перспективи прогресу і не односпрямованим процесом, а перервною та циклічною, апелювали до епох, а не до процесів. Зокрема Петров стверджував, що в кожну епоху людина несе в собі сліди різних епох – барокової, ренесансної, модерної – й любив аналізувати характери на межі різних епох.  

Водночас сам Петров – дуже контекстуальна постать. Він виступає  з’єднувальною ланкою між неокласиками 1920-х років і повоєнною епохою. Зокрема Юрій Шевельов назвав його «шостим у гроні» неокласиків. У МУРівський період (1946-1949 роки) Домонтович належить до групи інтелектуалів, куди входять також Ігор Костецький та Юрій Шерех-Шевельов. Основною ідеєю цього періоду стає творення модерної української літератури  світового зразка й опозиція соцреалізму. І в цій трійці він був рівним серед рівних. Петров також першокласний фахівець-літературознавець, причому його наукові та художні зацікавлення ідуть поруч. Цікаво, що, готуючи до захисту дисертаційне дослідження про Пантелеймона Куліша, Домонтович паралельно працював над романом про цього ж письменника, висновуючи цілу історію «закоханостей» з його листування.

Українці – молода постколоніальна нація. Ми дещо інфантильні і легко піддаємося чужому впливові. У той же час ми нарцисичні,  любимо говорити про те, які ми унікальні і хороші. Думаю, нам пішла б на користь самокритичність. І раціональний Домонтович міг би нас цього навчити, допомогти нашому дорослішанню й інтелектуальному визріванню.

Творчість Домонтовича, безперечно, позначилася на сучасній українській прозі. Не певна, чи можна тут говорити про прямі впливи, але щодо впливів культурного рівня немає жодних сумнівів. Його інтелектуалізм простежується в Оксани Забужко, іронічна парадоксальність – у Юрія Андруховича та бубабістів. Але, схоже, ми знаємо про Домонтовича не так уже й багато: нещодавно з’явилась інформація про віднайдення не відомої раніше другої частини «Доктора Серафікуса». Тож попереду, гадаю, ще чимало пов’язаних із ним відкриттів та сюрпризів».

3. Іронічна раціональність.

Юрій Шерех-Шевельов. Поза книжками і з книжок. – К. : Видавництво «Час», 1998.

«У випадку Шевельова вплив на сучасну українську літературу та гуманітаристику – прямий і очевидний. На мою думку, в повоєнному українському контексті його постать є ключовою. Фактично, Шевельов у своїй особі з’єднував різні історичні епохи – довоєнну і повоєнну. Він також ставав мостом між різними гілками української спільноти в часи незалежності – в Америці та в Україні. В одній зі своїх книг на початку 1990-х років він писав, що нарешті зустрілися дві України – материкова й діаспорна, – і дуже з цього тішився. Шевельов охоче контактував із молодою генерацією українських літераторів і дослідників – між іншим, іще до 1991 року вітав народження нової («бубабістської») української літератури – романтичної, грайливої, незалежної, надзвичайно цікавої літератури пострадянського періоду.

Мені теж пощастило багато спілкуватися з Юрієм Володимировичем під час перебування у Колумбійському університеті за Програмою академічних обмінів імені Фулбрайта. Багато спілкувалась і активно листувалась із Шевельовим Оксана Забужко, котра пізніше видала це листування. Шевельову в 1990-х роках було вже більше 90 років, але він із юнацьким захопленням чекав на пошту з України. Юрій Шевельов був людиною письма, любив писати листи, що ми, сучасні люди, вже майже розучилися робити.

Видання праць Шевельова у незалежній Україні відкрило нам потужного інтелектуала, людину, котра могла кинути погляд на все ХХ століття, тобто, по суті, «людину постмодерну». Сам він вважав себе передусім науковцем і справді був усесвітньо відомим лінгвістом, славістом: для тих, хто вивчає слов’янські літератури та слов’янську цивілізацію, його книги, безумовно, базові. Не менш цінна есеїстка Шевельова – інтелектуальна, іронічна, дуже суб’єктивна, стилістично вишукана, раціональна, біографічна. Це нонфікшн найвищого класу, читати і перечитувати який – справжня розкіш.

Ще один здобуток, який він нам залишив, – його «Щоденник» (до речі, досі лишається відкритим питання про те, чи має цей щоденник продовження). У своїх записах Шевельов не приховує ані приязні, ні неприязні до різних людей, він дуже раціональний і зовсім не сентиментальний, а часто й колючий, в’їдливий, навіть жорсткий. Своїм «Щоденником» він допомагає нам зрозуміти його покоління і, що надзвичайно важливо, говорить про все відверто. Згадуваний уже Фройд підкреслював необхідність висловитися, «висповідатися», щоб подолати свої комплекси та неврози. Шевельов був одним з дуже небагатьох, хто відкрито заговорив на таку складну тему, як колабораціонізм в умовах війни. Мені видається, що українське суспільство досі не готове говорити про неї відкрито, зокрема й через невміння вислухати іншого. Шевельов писав про це не абстрактно – він сам зізнався в тому, що за часів німецької окупації Харкова працював у редакції української газети. Він також зізнавався, що ще до війни під тиском партійних органів примушений був підписатися автором підручника з граматики української мови, первісно написаного Гр. Шевчуком, який, очевидно, загинув у сталінських застінках. Віддаючи данину пам’яті про цю людину, Шевельов у повоєнний час (особливо в МУРівський період) підписувався іменем Гр.Шевчук, повертаючи втрачене ім’я знищеної тоталітарною системою особи.  Важко уявити собі когось іншого, хто би, не боячись, так розкривав себе. Шевельов відверто розповів про цей факт і про сам процес свого «розрадянення».

Зважаючи на такі особливості характеру, не дивно, що Шевельову не забракло мужності кинути виклик іншому відомому лінгвістові того часу – Романові Якобсону, який, емігрувавши до США, став законодавцем наукової моди, не позбувшись, однак, російського великодержавного шовінізму. Конфлікт Шевельова-Якобсона виходив поза межі персональної історії і ніс у собі виразний антиколоніальний протест.

Наприкінці життя Шевельов мав намір заповісти Батьківщині свою бібліотеку – саме як іменну. Він вів перемовини щодо цього з кількома нашими громадськими та політичними діячами, але вирішення питання затягувалося. Тоді Мирослава Знаєнко підказала Шевельову, що в м. Саппоро на о. Хоккайдо (Японія) відкрито новий потужний славістичний центр, який уже встиг зажити собі доброї слави в наукових колах і може бути зацікавлений у тому, щоб отримати в дарунок книгозбірню одного з провідних славістів світу. Тож, урешті-решт, ця бібліотека поїхала на Хоккайдо. Варто було бачити, як обережно і дбайливо японці її транспортували, як охайно і надійно пакували кожну одиницю зберігання – книгу, журнал, документ, стос паперів. Мені довелося побувати в цьому центрі та попрацювати там із бібліотекою Шевельова. Маю сказати, що для України вона зовсім не втрачена і дбайливо зберігається, – і це ще один безцінний подарунок Юрія Володимировича для  нас».

4. Жіночий голос.

Оксана Забужко. Польові дослідження з українського сексу. – К. : Видавництво «Згода», 1996.

«Ця книга, напевно, перший український бестселер, до того ж – зразок високоінтелектуальної прози (дається взнаки ґрунтовна філософська освіта Оксани Забужко). Успішність цього роману та його авторки, не в останню чергу пов’язана з тим, як у наш публічний і науковий дискурс у 1990-х роках входили ґендерні питання й, ширше, поняття ґендерної свідомості. Ці питання починають обговорюватися досить широко і на різних рівнях – від засідання парламенту до університетських аудиторій. На Заході гендерні студії мають тривалу історію, проте не можна думати, що у нас вони цілком чужі. Деякі процеси на Заході та в Україні зароджувалися синхронно – наприклад, феміністський рух, у популяризації ідей якого помітну роль відіграли Наталя Кобринська, Ольга Кобилянська, Леся Українка. Тому, напевно, є своєрідна закономірність у тому, що саме українські жінки (а на початку 1990-х років це, зокрема, Соломія Павличко, Оксана Забужко, Ніла Зборовська) виявилися найбільш чутливими до викликів часу і були готовими відповідати на них – в умовах усе ще патріархального суспільства, де жінка в інтелектуальному, культурному та соціальному плані була маргіналізованою. Нові – жіночі – голоси з’явились і в літературі.

Роман Оксани Забужко цікавий тим, що героїня в ньому чи не вперше в українському красному письменстві розповідає про себе гранично відверто,  не мімікруючи, як це нерідко траплялося раніше, під «чоловічий стиль письма». До того ж і сама героїня не є одноплановою – вона говорить різними голосами і має кілька іпостасей: інтелектуалки, коханки, відьми, поетеси, патріотки. Авторка подає саме суб’єктивний жіночий погляд на речі, яких чоловіки не знають, або не бажають обговорювати, або бачать цілком інакше, ніж жінки. Новим виявився і стиль – фрагментарний, розкутий, з довгими монологами і переплетенням голосів, де поетичні рядки сусідять із лайливими словами та вкрапленнями іншомовних слів. До того ж цей роман  розкриває серйозну постколоніальну тематику, а саме – як  деформується стать в умовах колоніальної підпорядкованості, як викорінюється маскулінність, а жінка з жертви перетворюється на месницю.   

«Польові дослідження…» спричинили вибух у публічному просторі ще й тому, що Оксана Забужко не побоялася відкинути табу на тему тілесності: вона пише про те, як жінка відчуває біль і задоволення, як бачить власне тіло, як відчуває сексуальний оргазм, тобто письменниця не уникає біологізму, бо наше існування не є стерильним та ефемерним, ми – тілесні істоти.  

Проза Забужко становить інтерес також через те, що фіксує дрібні й неважливі, на перший погляд, деталі пізньорадянського побуту, які для багатьох сьогодні вже не відомі, але вони по-своєму особливі – як знаки доби. Тому її тексти можуть стати у пригоді кінематографістам, які зніматимуть стрічки про 1990-ті роки, а таких останнім часом з’являється дедалі більше.

Жіноча література, жіночі голоси – особлива форма розповіді про суспільство й час, і саме письменниці (Лариса Денисенко, Євгенія Кононенко, Маріанна Кіяновська, Галина Пагутяк і багато інших, кожна з яких говорить власним, неповторним голосом) значною мірою вплинули на формування нової літератури, яку ми маємо сьогодні. Саме жіноча література (не «жіноча белетристика», як її колись зневажливо охрестили) стала однією з найпотужніших тенденцій нашої сучасної літератури».

5. Переосмислення минулого.

Едвард Саїд. Орієнталізм. – К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001.

«Ця праця визначила цілий напрям досліджень, який дістав назву постколоніалізму, або ж постколоніальних студій, що є гостроактуальними для нашого суспільства. Однією з перших у незалежній Україні в руслі саїдівського орієнталізму розпочала працювати Соломія Павличко. Результатом її роботи стала книга (на жаль, не закінчена) «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського». Загалом, постколоніальна орієнталізація дозволяє по-новому прочитувати і так званий «азіатський ренесанс» Миколи Хвильового. Помістивши свій рідний Харків «на азіатській магістралі», він, фактично, синтезував Схід і Захід та навіть входив у дискусію з цілою західною, вестернізаційною традицією. Загалом, українська література, культурософія, культурологія багаті на подібні явища, більшість із яких, на жаль, наразі не проговорено.

А між тим на Заході вже досить давно вироблено понятійний апарат для постколоніального аналізу. Україна – нація з колоніальним минулим, за часів СРСР діяли практично ті самі, що й у Російській імперії, механізми колонізації. Проте ми досі говоримо про це минуле однобоко, лише з боку національних втрат і тиску імперії. Та залежність колонії від метрополії описується не лише в категоріях тиску, а й мімікрії, спротиву, «загравання» з імперією. З цим пов’язана гібридизація та поява особливої групи опосередкованих носіїв – «міметичних людей» (умовно кажучи, креолів), як їх назвав Гомі Баба, котрі одночасно і належать до локальної, національної культури, й обслуговують інтереси імперії.

Нам не завадило би скористатися зі здобутків світових постколоніальних студій і зробити з них висновки. Бо ми зараз живемо так, ніби відрізали від себе минуле, розірвали з ним зв’язки, і думаємо, що разом із радянським спадком позбулися своїх національних комплексів. Насправді цей спадок є і стосується він не тільки старших людей, котрі, мовляв, «ностальгують за Союзом», що є досить поверховим враженням, а й молодшого покоління, дитинство якого припало на останні радянські роки, або яке навіть народилося пізніше. Усе це нам неминуче належить переосмислити».

6. Двері на Захід.

Аскольд Мельничук. Що сказано. – К. : Видавництво «Комора», 2017.

«Аскольд Мельничук – не тільки чудовий американсько-український письменник, який пише англійською мовою, а й активний промотор і культуртрегер, який послідовно просуває українську тему, українську літературу й, у цілому, культуру на Заході. Він виступає на різноманітних публічних майданчиках, видає у Бостоні (США) часопис «Agni». Саме йому ми завдячуємо тим, що багато сучасних українських авторів були перекладені англійською мовою й отримали доступ до західної аудиторії. Мельничук – своєрідний міст між Україною та Америкою, котрий, водночас, – і про це важливо пам’ятати – не належить до тамтешнього провінційного українського гетто, а входить до когорти найвідоміших американських письменників. Тут ідеться про митця світового рівня.

Роман «Що сказано» став бестселером у США завдяки тому, що звертається до дуже потужного художнього модусу (до речі, популярного і серед західних письменників) – оповіді про маленьке поліетнічне (в даному випадку – українське) містечко з його старими і новими конфліктами, традиціями й очікуваннями. Тут поєднується локальне і глобальне, родинна історія – з національною та всесвітньою історією. Власне, Мельничук показав, як, використовуючи локальний топос, можна творити велику літературу. В цьому, як на мене, й полягає секрет його приголомшливого письменницького успіху».

7. Молода класика.

Сергій Жадан. Господь симпатизує аутсайдерам (збірник). – Х. : Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2015.

«Незалежна Україна – ще доволі молода держава, проте наша література вже має своїх класиків. Це, без сумніву, Оксана Забужко, Юрій Андрухович і Сергій Жадан. Кожен із них пройшов складний і цікавий шлях, який не може не вражати, й кожен із них уже підбиває певні підсумки своєї праці.

Жадан цікавий тим, що творить літературу про Іншого – не про «стабільного» й абсолютно позитивного героя, а про маргіналів, невдах, диваків, які теж є частиною нашого суспільства. Він привертає увагу до мігруючих людей, людей, що «в дорозі», аутсайдерів, до того, що в сучасному світі є «дім буття». Але він далекий від апології безґрунтянства – у  романі «Ворошиловград» дім є місцем, за яке хтось (а це ти!) відповідає і яке повинен захищати. Важливо також те, що його розповіді не брутальні й безнадійні, поруч його бездомних і маргіналів є хтось, котрий співпереживає і «симпатизує». Ця культурологема дому (дороги, кордону) набула особливого значення з початком війни на сході України.

Жаданові твори часом називають «літературою середньої полиці» (я б назвала останні його романи – найвищою полицею), а проте літературний процес стає нормальним тільки тоді, коли багатий на різні прошарки, представлений різними жанрами та стилями – від високого до низького, від інтелектуального до пригодницького й дитячого. І дуже добре, що література середньої ланки в Україні досить активно розвивається й урізноманітнюється, відповідаючи потребам кожного читача».

Більше дізнавайтеся з аудіозапису радіопередачі: http://ukr.radio/schedule/play-archive.html?periodItemID=2300777.

 Матеріали опублікували: Пресслужба НАН України

29 10 2019

http://www.nas.gov.ua/UA/Messages/Pages/View.aspx?MessageID=5644&fbclid=IwAR01n5pU6BQKyZdRQZnx68khiNL1irhQXo_Un1PPj_nhRtLaD1WTTVxOfhU