незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Людяність над безоднею пекла ( 27 січня
Міжнародний день пам’яті жертв
Голокосту ) Спогади українського художника Семена Грузберга про те, як українці-митці під час німецької
окупації Львова врятували його від загибелі. Я
народився в 1918 році в місті Кам’янець –Подільський, зростав в українському
середовищі. З шкільних років мріяв стати художником. Після закінчення школи
поступив у Київський художній технікум, а по закінченню його був зарахований у
Харківський художній інститут. Моїми викладачами були відомі українські
художники: академік Василь Касіян, професори Віктор
Савін та Михайло Козик. Викладачі вважали мене здібним учнем, так як я вдало
створював графічні роботи, малював аквареллю, сангіною й, навіть, олійними
фарбами. У 1940 році моїх улюблених професорів Савіна і
Козика перевели на роботу у Львівський художній інститут. Навесні, Михайло
Козик запросив ряд своїх учнів з Харкова до Львова на творчі пленери. Але моє тодішнє
перебування у Львові було короткочасним. Літом, коли радянський союз у 1940
року розв’язав війну проти Фінляндії, мене, студента п’ятого курсу інституту,
забрали в армію. Вочевидь, таке вже моє везіння, що я не загинув в болотах
Карелії. На початку німецько – радянської війни
військова частина, в який я служив, попала в ‘котел‘, виходили з боями, більшість з нас
попала в полон, в тому числі і я. Нацисти виловлювали серед
військовополонених євреїв, які за наказом фюрера,
підлягали негайному знищенню. Пригадую, нацисти йдуть повз ряди, зупинилися
переді мною та питають у мене ім’я та фамілію.Та я не
встиг і слова вимовити, як інший полонений українець, що стояв поруч, хоча
знав,що я єврей,голосно закричав:’’ Грузбенко він, ми
з ним з одного села’’….Нацисти пішли далі. З третьої спроби вдалось втекти з
полону. По дорозі до Львова, захворів на
тиф. Так знайшлися люди, які мене вилікували, врятували, хоча знали, що я
військовополонений і, що єврей знали. Ризикували. Але допомогли. Після тифу
–дістався до Львова. Згадав де у Львові живе професор Козик Михайло, бував у нього до війни.
Голодний і обідраний з’явився перед ним . Якось не подумав, чим це може для Козика обернутися . Професор без роздумів запросив мене до дому,
нагодував, дав новіший одяг. Певний час переховувався в його будинку на горищі й не знав, що діється
в місті. Одного разу я вийшов на вулицю і випадково зустрів свого другого
професора Віктора Савіна, він мене впізнав, привів до себе до дому. Розповів я
йому про свої поневіряння і як став Грузбенком -і він заходився малювати мені документ. Знав,
що може бути покараний, ризикував,але зробив необхідний ‘’документ.‘’ Хоча я вже мав документ, але був бездомний. Одного разу
на вулиці мене зупинив мій однокурсник Василь Форостецький,
зрадів, і відразу, без зайвих слів,забрав
мене до себе. Ми стали жити у
двох. Добре було мені з ним, але
необхідно було негайно шукати роботу. Василь роздобув для гуцульський однострій
і запропонував навідатися до Великого Міського театру, чув, що їм потрібний
художник. Прийшов я в однострої до
театру, в приймальні директора сидять дві
секретарки українська та німецька. Роз’яснив по який справі я хочу бачити
директора, і мене прийняв Андрій Аврамович Петренко. Він можливо зрозумів,що
перед ним єврей, але не вигнав, наказав викликати художнього керівника Блавацького, той глянув на мене та повів до себе. Він
розповів мені, що театр починає роботу над великою постановкою ‘’ Гамлет ‘’за Шекспіром.
Запропонував намалювати образи у ролях та придумати костюми. Я виготовив ескізи
костюмів усіх осіб у виставі, намалював портрети всіх персонажів, зробив
титульну сторінку програмки вистави. На титульній сторінці зобразив постать Блавацького
у ролі Гамлета на фоні Великого Міського театру в ролі Гамлета і напис ‘’Гамлет на
український сцені.‘’
В 1942 році в мене зав’язалися велика дружба, в наш час, з відомим
скульптором Євгеном Дзиндрою. Пригадую випадок, коли
м и прогулювалися біля Стрийського парку, нас зупинив
німецький патруль… запідозрюючи в Дзиндрі …єврея,
то мені’’ гуцулу’’ пройшлося доказувати, що Дзиндра
–українець.
В радянський час, я був змушений мовчати не лише про допомогу
українських митців , що стояли у керма Великого театру А. Петренка, В. Блавацького, П. Сороки та про свої власні творчі досягнення
в часи війни, так ніби їх не існувало.
Мені вдалося виконати у той час портрет
митрополита Андрея Шептицького та багатьох видатних
українських діячів. Мені дуже жаль, що
ніхто не оцінив мужності і благородства А. А. Петренка, який зумів уберегти не
тільки мене, але артистку Руфіну Ланську, і співаків А.
М. Рейхана та Льва Рейнтаровича
( представивши їх поляками). Адже він був з когорти тих Людей, до яких належив
і отець Сапрун, і артисти оперного оркестру, яким довелося запрясягатися
на біблії, а також мої ‘’кровні” брати Василь Форстецький
та Євген Дзиндра. Таких Людей, як Андрій Авраамович
Петренко та Михайло Козик, справедливо називають високим словом ПРАВЕДНИКИ. Спогади
Семена Грузберга
записані журналістом-міжнародником Марком Сімкіним
у 1999 році, за рік від його кончини у
Львові 15 липня 2000 року. . |
