Тарас Лютий

Макіавеллізм

Наприкінці XV століття, коли духовидець Джироламо Савонарола остаточно втратив владу, місце другого консула Флорентійської республіки посів маловідомий 29-літній Нікколо Макіавеллі.

Крім умілого ведення внутрішніх державних справ його обов’язки передбачали й регулювання питань зовнішньої політики. Тепер декому може здатися надмірним, що посада передбачала неабияку обізнаність у гуманітарних науках. Як зазначає в біографічному шкіці про майбутнього натхненника реальної політики Квентін Скіннер, тодішнє служіння народу не могло відбутися без занурення в класичні тексти, а заразом і знання латини, риторики, давньої історії та моральної філософії. Саме завдяки цьому аспекти теоретичні поєднувалися з практичними.

Наведемо кілька прикладів. Уже перемовини з Людовіком ХІІ дали можливість молодому урядникові півроку вивчати специфіку французького держуправління й усвідомлювати недолугість флорентійського політичного життя. Інший урок він отримав від герцога Романії Чезаре Борджіа. Той вправно захоплював околишні землі й вимагав від Флоренції воєнного союзу. Доводилося не без здивування спостерігати за цим відважним, цілеспрямованим, винахідливим і таємничим можновладцем. Яких державників не візьми, підсумовує врешті-решт Макіавеллі, кожен діє ніби за схемою. А коли після падіння республіки правителі-вигнанці з родини Медічі повернулися до Флоренції, то він зметикував, що його досвід неодмінно стане їм у пригоді. Але він і сам потрапляє в немилість: звільнення з канцелярії, звинувачення в змові, застосування тортур та накладення величезного штрафу. І хоча його все ж таки виправдали, усі спроби повернутися на службу не мали успіху. Замість комунікації з дійсними правителями залишалося повернутися до античної історичної літератури задля з’ясування ролі в політиці великих постатей, байдуже історичних чи міфологічних.

Макіавеллі скеровує свій інтерес до написання трактатів, метою яких є приховане напучування володарів через схиляння їх до певного типу правління. Вагоме місце в цій справі належить Фортуні. Без неї годі обійтися в опорядженні суспільства. Нерідко вона постає в людській уяві, ніби якась рокована сила. Втім, якщо глянути невибагливим оком, як здається авторові, то впору розгледіти в ній жіноче начало, прихильне до показово чоловічих проявів. Серед останніх чи не найголовніше місце посідають унікальні здатності, а передовсім доблесть (virtu). Тож Фортуна щедротно винагороджує сміливців. Кому вдається її вмилостивити, вона віддячить сторицею. Й аніякі людські вчинки неможливі без її участі. Не випадає мислити себе цілковито самовладними істотами: усе залежить від провидіння Фортуни. Проте багато що контролюється й людиною. А якщо вдається поєднати самоправність і благодать богині, неминуче звернеш і гори. Та як викликати її милість? Макіавеллі наважується на розхоже тогочасне тлумачення: як і всякій жінці, їй сподобається, коли повестися з нею владно.

Хибно думати, провадить далі Макіавеллі, що фортунитиме всякчас. Вартує сформувати принципи персональної могутності, а не сподіватися на безперестанну прихильність богині. Не так закони тримають державників, як армія. А що Флоренція не раз зазнавала зрадництва найманців, покладатися потрібно винятково на власне військо. Тільки той, кому залежить на вольності, здатен уберегти себе й країну. Коли Макіавеллі на власні очі побачив, як Борджіа карає на смерть лукавих наймитів, шукаючи їм заміну серед щирих прихильників, одразу затямив: лише харизматичному лідеру всміхається Фортуна. А як же бути з тією-таки гуманістичною мораллю? Поза сумнівом, було б неправильно оминати милосердя й справедливість.

Але це допоки вони не перешкоджають у реалізації особистих інтересів. Інакше ніколи не досягнути мети. Щойно обставини потребуватимуть належним чином відреагувати, треба бути напоготові йти всупереч добропристойності. Такою є формула мінливого часу. Нехай ці якості й тавруватимуться як нелюдські, а хитрість і силу неминуче визнаєш дієвими засобами реалізації чеснот, наполягає Макіавеллі. Цим людина набуває додаткового виміру, себто трансформує себе, мобілізує й шукає унікальних способів самореалізації.

То чи вийде після цього називати Макіавеллі мислителем граничного цинізму? За всієї відвертості в питаннях застосування жорстокості, хитрості, скнарості, обману він заповідає вчитися не безмежної сваволі, самовдоволення чи самозвеличення, а вміння корисного правління державою. Загалом же він залишається мислителем парадоксальності. Нам часто здається, що в житті все підпорядковане однозначній позиції: схвалення — заперечення, прийняття — неприйняття тощо. Нерідко ухвалення цих рішень потребує застосування особистого зваженого підходу. Тому й думки цього теоретика провокації дораджують нам не безкомпромісно відкидати геть усі людські установлення, а вміло реагувати на зміни. То, може, думка автора «Державця» потребуватиме щоразу вдумливішого читання й переосмислення?

26 09 2019

https://tyzhden.ua/Columns/50/235774?fbclid=IwAR3I11yksX_YQMfPodPBOZfa7eqMJOORbR4eK6cJv9t2-zeZQe8mVuOPu_c