незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Хав’єр МаріасВикреслювати і викреслюватиБуло б
чудово, якби потяг до подорожей був результатом бажання бачити і пізнавати. Але
натовп обсервує через свої мобільники, фотографує і
готово. Якийсь час
тому влада (на чолі з мерами) вирішила, що міста будуть вже не для їхніх
мешканців – і до цього все йде на повній швидкості. Їх перетворили на бізнес,
на декорацію, на дискотеку, на тематичний парк, на стадіони для «розваг»
незначної і ненаситної частини населення, на місцину, яку винаймає жадібний
готельний сектор, який невпинно загарбує тротуари і позбавляє простору городян.
До того ж викидають жильців з їхніх помешкань, сприяючи чумі туристичного
житла. Надто багато не дуже передбачливих домовласників воліють рейвах змінних
проспиртованих груп, яким не в голові збереження, аніж постійних і надійних
мешканців, які дбають про квартири як про свої власні, бо саме в них вони
живуть. Я кажу «не дуже передбачливих», бо не думаю, що це нашестя орд триватиме
безконечно. Бо якщо я помиляюся, наші міста сплюндрують і знищать. До того ж не
можу пояснити собі цього явища. Мадрид (а це не Венеція і не Флоренція, не Рим
і не Прага, не Париж, Барселона чи Лісабон нині) переповнений людськими масами
у всі пори року. Я бачу в середмісті незліченні групи з двадцяти, сорока чи
вісімдесяти туристів у січні, лютому, жовтні чи листопаді, не кажучи вже про
традиційні місяці відпусток. Це німці, італійці, французи, японці, китайці,
росіяни, американці різного віку (не тільки пенсіонери і не тільки студенти). Я
запитую себе: може, вони не працюють – бо звідки у стількох із них стільки
вільних днів о будь-якій порі? Бо можна припускати, що якщо така вулична хода є
постійною в Мадриді, то тим більше вона такою буде в згаданих столицях. А якщо
ви поїдете в інші, менш знамениті, то побачите таку саму панораму – нема
вільного й безпечного кутка. Також запитуєш себе: якщо середній клас убожіє
(згідно з усіма економічними звітами), то чому ці невпинно пересуваються?
Перельоти не коштують нічого, це так – але до них треба додати обіди,
вечері і перекуски (тераси і бари переповнені), житло, транспорт і купівлю
жахливих сувенірів, крамнички з якими множаться на шкоду корисним, життєво необхідним для мешканців магазинам. Звідки беруться
час і гроші? І перш за все: звідки береться цей шалений потяг пересуватися
туди-сюди? Було б
чудово, якби він був результатом бажання людей бачити, пізнавати і «набиратися
культури», наскільки би зле не звучав цей вираз. Та я вже довго спостерігаю за цими
термітами – і, здається, це не той випадок. Майже жоден не дивиться на
щось прямо і власними чистими очима, вони обсервують все кілька секунд
(«обсервують» – це перебільшення) через свої мобільники,
фотографують – і готово. Якось я вже коментував, як тяжко дивитися на сліпу
рать перед «Джокондою», яка фотографує, навіть не зволивши полюбуватися
полотном. Те саме відбувається з «Фрейлінами»
чи іншою більш-менш відомою картиною. Можна сказати, що єдине, чого бажає цей
набрід, – це викреслювати. Викреслювати зі своїх дивних списків, які їх
переконали скласти: «Мадрид – вже був; Париж – бачив; Балі – купався; Прага –
сфотографував міст і вивісив у себе в інстаграмі;
Венеція – трохи походив і насмітив своїми недоїдками…» Якщо усе це викреслено,
що нам лишається витоптати? Манія хизуватися перед знайомими, вивішуючи свої
фото в кретинських мережах «дивіться, де я», – одна з найабсурдніших, які знав
світ, бо там, де є будь-хто, була чи буде завтра половина людства. Ні в чому
нема переваги, ніщо вже не може викликати заздрість, ніщо не є дивним чи
незвичайним, все заїжджене. Подорожі втратили свою ауру – це найбанальніше,
що нині можна робити. І ніщо не може уникнути цього. В часописах, у їхніх
цифрових версіях, аж роїться від дурниць на кшталт: «Десять містечок Іспанії,
які ви не можете пропустити». Десять ресторанів чи забігайлівок, десять книжок,
десять церков, десять пив, десять пляжів, десять мостів, десять водоспадів – і
так до безконечності. І є стада (великої рогатої худоби), які з релігійним
трепетом беруть на замітку всі ці відсебеньки, а потім викреслюють їх,
наче одержимі. «Гаразд, ми вже потопталися в Пончиках з Пекарні, їдемо в
наступне містечко, Проповідь з Яєшні, що знаходиться
всього за 200 км, нам залишаться лише Жаби, Свинарник і Закрут, які, здається,
є казковими». Пончики перетворилися на жахливе місце, як Жаби і Бордель, так
само як Пляж євнухів. Люди юрмляться на краю безодні, «яку не можна
пропустити», роблять селфі, штовхаючи одне одного
ліктями, і дехто з туристів зривається униз. Мабуть, я дуже погана людина, бо
коли це стається, мені коштує труду їх пожаліти. Чого ви хочете: останнє, чого
я бажаю – це руйнування міст, містечок і пейзажів, пляжів, пам’ятників, парків
і картин. Якби це принаймні відбувалося через те, що ними любуються і
насолоджуються… Ба ні, це робить мало хто, зверніть увагу. Більшість лише
викреслює в умі: мінус один пункт в моєму безконечному списку «повинностей». І
ще один, і ще один.
|
