www.ji-magazine.lviv.ua

Професор Оксана Пахльовська про ситуацію в Україні

Рим – «Сьогодні у нас знову дві країни. Одна бореться з чумою, а друга смакує шаурмою. Одна в окопах, друга – на корпоративах» – такою бачить ситуацію в Україні відомий інтелектуал – культуролог і літературознавець Оксана Пахльовська, голова кафедри україністики Римського університету Sapienza. В розлогому інтерв’ю Радіо Свобода в Італії професор називає Порошенка – драматичною, сильною й суперечливою постаттю, Зеленського – майбутнім героєм російського мультфільму для дорослих, а Вакарчука – свідомим демократом і новою надією для України. Оксана Пахльовська також констатує проросійський реванш і припинення євроінтеграції, звертає увагу на необхідність консолідації проукраїнського лобі в Європі, на великий ресурс талановитих підприємців і каже, що вірить у перемогу смислів над сьогоднішнім безглуздям.

– У збірці есеїв українських інтелектуалів «Нова Європа» (2018) у своїй статті ви згадуєте, що помаранчева Україна Ющенка провалила тест на європейськість через нездарну політику ключових лідерів. Потім був період демонтажу руками Януковича. Як склала тест на європейськість Україна у війні часів Порошенка?

– У війні часів Порошенка Україна склала тест на європейськість саме в тій небезпечній пропорції позитивів і негативів, які й зробили можливим сьогоднішній шабаш. Порошенко на випаленому полі, що лишилось від Януковича, створив – також з допомогою волонтерів – армію. У найтрагічніші моменти не здав Україну. Зробив прорив у досі неможливих сферах: це безвіз і автокефалія. Зміцнив гуманітарні підвалини держави: мова, сприяння культурі.

У війні часів Порошенка Україна склала тест на європейськість. Це перший президент, що здобувся на довготривалий міжнародний авторитет, на паритетний діалог із Заходом

Це перший президент України, що здобувся на довготривалий міжнародний авторитет, на паритетний діалог із Заходом. З ним справді почалася євроінтеграція. У драматично складній геополітичній грі Україна завоювала суб’єктність.

Із негативів. Найперше – не були покарані вбивці Майдану. Тому великі й малі януковичі знову окуповують Україну, – просто як залізні реп’яхи на хвості нової влади. Нелюстровані вчора – люструють сьогодні. Судова реформа – провалена. В Раду вишикувались українофоби, злодії і невігласи. Олігархи в пентхаусах, а не в тюрмах. Корупція в оборонній сфері різко підвищила небезпеки для армії. І ще – цілковита відсутність інформаційної політики. Все це ґрунт для реваншу й капітуляції, які розгорнулись у перші ж дні нової влади.

А найважливіше: Порошенко не подбав про демократичну альтернативу. Мав знати, що якщо після Ющенка прийшов старий совок Янукович, то після Порошенка може прийти совок молодий і готовий нарешті розправитися з Незалежністю. Мав знати, що Кремль не був готовий до першого Майдану, на другий вже відповів анексією та війною. А тут, якщо буде третій Майдан, новий президент здасть аналіз, не добігши до лабораторії. А тим часом звільнить Банкову, то емісарам Путіна буде, куди в’їхати.

Тож у синтезі: знаючи, що Україна є територією сутички Росії і демократичного світу, НАТО міняє військову стратегію через зростання ядерної загрози з боку Росії, а «Узєленскава» хочуть мирних угод із Росією. І нічого дивного немає, бо тоді, коли Путін розраховував «время подлета» російських ракет до України (10 хвилин, якщо хто не знає), Порошенко почав відновлення ракетних технологій. У той час Зе грав цюцюркою на піаніно. Так і тепер: Путін натякає вже й на бактеріологічну зброю, а у нас шаурма і фонтани.

Так що, коли не чистити озеро, воно стає болотом. Забагато ряски. Після зелених чоловічків у Криму маємо зеленого чоловічка у Києві.

– Вибір українцями несистемного президента Зеленського, з одного боку, вписався у світову тенденцію вибору «нових облич» (переважно явних популістів), а з другого – український вибір дещо особливий. Іноземні популісти (Італія, Данія, Швеція, Угорщина, Австрія), хоч сумнівну, та якусь програму пропонували виборцям, а в Зеленського – брак конкретики. Як би ви пояснили особливість електоральної поведінки українців?

– Десь на півдорозі між громадянською незрілістю і тотальним отупінням. Звісно, в когось і відчай. Але причин для відчаю зараз побільшає, бо всі олігархи на місці, от хіба головний нині олігарх обмежений у статках, бо британський суд заборонив йому, бідному, витрачати більше від 20 тисяч стерлінгів на тиждень. То, може, вся «Зе-операція» на те й скерована, щоб забезпечити йому прихисток від американської Феміди в Україні, а для цього треба завалити Україну як державу і скинути рештки у стійло Росії.

В оцінці популізму треба виходити справді як з глобальних тенденцій, так і зі специфіки національних реалій. Знеохочення до політики та «боротьба проти еліт» – повсюдна інфантильна реакція на сучасні виклики глобалізації.

Тим часом політичні орієнтири виборців формуються нині через інтернет і соцмережі, а саме в цій сфері найлегше маніпулювати людьми. Тож виграє той, хто краще вміє це експлуатувати. А небезпеки тут серйозні, бо з «боротьби проти еліт» починалися всі тоталітаризми. З іншого боку, навіть якщо популізм бере верх у старих демократіях, там він розвивається в контексті, по-перше, ІНСТИТУЦІЙ, а по-друге – НЕОНАЦІОНАЛІЗМУ. Хоч яку б кризу не переживали Америка чи Європа, – ці реальності мають колосальний – багатостолітній – запас державної міцності. Політична Європа існує ще від часів Давньої Греції, тож там діють інституції, а в інституціях працюють ЕКСПЕРТИ. А саме політичну Україну постійно руйнують у процесі її постання.

Тому така типова для популізму зненависть до експертів в Україні може мати катастрофічні наслідки. Як казав Мао Цзедун: краще червоний, ніж експерт. А тут такий ЗЕдун, що краще зелений, ніж експерт. Тож результат не забарився – за один тільки місяць «нові обличчя» зуміли 1) в плані політичному забезпечити реванш януковичів, 2) в плані військовому підготувати капітуляцію держави, 3) в плані дипломатичному знищити суб’єктність України на міжнародній арені, 4) в плані інституційному апріорі обнулити роль Ради достроковими виборами із загрозою монопартійності, 5) в плані соціокультурному зомбувати населення до повної втрати громадянської свідомості, різко підвищивши – при всіх «миротворчих» закликах – градус протистояння в суспільстві.

Також – популізм скрізь сусідить з націоналізмом. Трампівське «America first», «Італія для італійців» Сальвіні, лепенівське «Обираємо Францію» – це справді націоналістичні слогани. Не кажучи вже про Росію: «Россия обречена на величие», «Россия все, остальное – ничто». В Україні ж популізм присутній не у формі якогось демонізованого українського націоналізму, насправді цілком маргінального, а у формах відвертої українофобії, задекларованого несприйняття української ідентичності, а відтак і агресивної проросійської риторики та діяльності.

Тому цей совково-малоросійський популізм особливо загрозливий, попри свою карикатурність. Зе-народ щасливо усівся за столики в ресторані під назвою «Узеленскава» при «Кварталі-95». Жваво дискутує про шорти й шаурму, підносить тости «бариг на нари». Бородатий шеф-кухар визначає меню. Спокійний, експериментує з меню, бо весь його нинішній і майбутній виторг – вже в його кишені. Народ блаженно усміхається, бо й музика грає, і світло блимає, – ну, геть чисто все як на сцені «Кварталу». На книжечці з меню написано «Pohui». Виборці латинкою не читають, тож не знають, що означає це іноземне слово. Офіціанти Зе-команди розносять страви: «лібертаріанство», «мир», «тєхнологічная тєхнологічность», «країна-у-смартфоні», «нада-шото-мєнять»... Це все – скляне намисто для аборигенів.

За кілька місяців Зе-виборців виженуть коліном під зад із цього ресторану, вичистивши перед тим їхні кишені. А вдома у холодильнику голодна миша повісилась.

– На Заході минулі президентські вибори в Україні називали «святом демократії», лідери провідних держав відразу вітали Зеленського з перемогою. Водночас у декого закралися сумніви щодо демократичності процесу з огляду на засилля пропаганди антиПорошенко у телевізорі та в соцмережах. «Нам посадили клоуна, і кажуть, що це демократія», – заскочені ці виборці. Що відбулося в Україні: свято демократії, карнавал демократії чи щось інше?

– Та ні, не сказала б, що заголовки на кшталт, як у французьких газетах, «Клоун скоро стане президентом» – це аплодисменти на святі демократії. Популістичне голосування західні соціологи якраз і кваліфікують як кризу і загрозу демократії. Але пропаганда антиПорошенко – це дуже темний бік електоральної практики, оскільки системність і замовний характер цієї дифамаційної кампанії – очевидні.

При тому мета цієї кампанії була подвійна. Пропаганда антиПорошенко, непристойна за рівнем вульгарності з боку нинішнього преЗЕдента у своїй іпостасі комедіанта, не тільки працювала на саботаж реформ і на відторгнення суспільством його роботи. Висміюючи «обдолбанного» Порошенка і тодішнє керівництво, пародіюючи гімн, знущаючись над ідентичністю українців, Зе свідомо висміював державу та її інституції, творив відчуття її недолугості й непотрібності.

Цікаво, що «квартальні» – народ нєрвний. Дівчинка з плакатом вибігла, так тут вам і поліція, і суд. А як з’явилися перші знаки невдоволення щодо Зе, друг Кошовий (Євген Кошовий, актор студії «Квартал95», – ред.) елегантно сказав: «пусть прибьют пасти свои». Кандидат на міністра культури.

Але Зе ще не знав, який ешафот він стругає собі. Не можна хамити цілому народові, а потім вимагати шанобливого до себе ставлення. Цей бумеранг вже повертається – і гухне ще так, що мало не здасться. Хитрі філологічні ігри «слуг» обернулись проти них. Вже народився новий політичний сленг: маємо «пердізєнта» чи «преЗЄдьониша»? Був «шапкокрад», став «мозгокрад». Загрожує «зеноцид»... І завважте, в основному все на «великом и могучем»!

А росіяни – теж ніякої вдячності. Провідні шовіністи висміяли Зе нищівніше, як Зе висміював Порошенка. Проханов (Олександр Проханов, російський письменник, головний редактор газети «Завтра», – ред.) співчутливо назвав Зе волосинкою в бороді Коломойського. Курґінян (Сергій Курґінян, російський політолог і пропагандист, – ред.) пообіцяв йому швидку «политическую смерть», позаяк він «лишь пустота, внутри которой парит Коломойский», а сам Зе здатен тільки «подпрыгивать и ножками болтать». А медійний персонаж Понасьонков (Євґеній Понасьонков, російський телеведучий, – ред.) ще й не таке сказав: «шут с голосом простуженной крысы» і «укороченным членом», «батрак Тевье-молочника», який опустив Україну «ниже плинтуса», а його виборців назвав «необразованным невежественным быдлом». І що цікаво – Кошовий мовчить (Євген Кошовий, на прізвисько «Лисий», член студії «Квартал-95», – ред.).

Хоч які б не були помилки Порошенка, він увійде в історію як драматична і сильна постать, що найбільше наблизила Україну до ЄС. А Зе світить стати героєм російського мультфільму ДЛЯ ДОРОСЛИХ – під назвою «ДАША і мєдвєдь». Обов’язковий «look»: кокошнік, сарафан трохи нижче пупа і колготки кольору лєнінського кумача.

– Зеленського-кандидата порівнювали в Україні з багатьма коміками, які пішли в політику, зокрема з італійським комедіантом-популістом Беппе Ґрілло. Чим може бути повчальним досвід цього італійця для президента-українця?

– Не ображайте його раниму душу, називаючи його українцем! «Наш адрес – не дом и не улица, наш адрес Советский Союз». Порівняння з Ґрілло та іншими коміками напрошується, але не можна забувати значно ранішу російську схему: саме в Росії був феномен, коли медіа-магнат створив президента. Казав Березовський (Борис Березовський, російський бізнесмен і політик, помер за нез’ясованих обставин 2013 року, – ред.) у часи своєї могуті: «лабрадор Кони тоже могла бы стать президентом России». Тільки що медіа-магнат російський зробив страшного президента – і свого могильника, а медіа-магнат на українських теренах зробив смішного президента – і свого «слугу».

Що ж до популізму, то в принципі це не коміки пішли в політику – це політика стала шоу. Зе вистачило хіба на стадіон, але ж не додумався, як Ґрілло, вилізти на монтажний кран над ревінням захопленого натовпу.

Що подібне – деградація політики відбулася скрізь. Стиль гопника, який досі був фішкою Пу, зараз квітне і в Штатах, і в Італії: тріумфують вульгарність, сексуалізація мови, вседозволеність, хамство. Так що тут Зе потрапив у природну для себе стихію. Одна шоуґерла поділилася з виборцями, що їй промова Зе на інавгурації «попала точно в точку G». Мабуть, під трибуною, між Конституцією та Пересопницьким Євангелієм, уявила піаніно. Нещодавно, коли Росію повертали в ПАРЄ, коли розстрілювали на фронті наших медиків-волонтерів і минало три роки від дня загибелі Василя Сліпака, один із менторів президента, а нині вже й член РНБО, обнімався в нічному клубі з дівахами і коментував таке своє тріумфальне фейсбучне фото: «Учитесь петрликсеевич».

Повчальним для Зе може бути зокрема те, що рейтинг політичної сили Ґрілло зашкалював, а за рік здувся, як надувні підзадники, які так подобаються Зе-команді. Але натомість виріс агресивний правий популізм Сальвіні (Маттео Сальвіні, віце-прем’єр Італії, лідер крайньоправої партії «Ліга», – ред.). Але спільним знаменником правих і лівих популізмів є замилуваний погляд у бік Кремля і готовність працювати проти Брюсселя, часто небезкоштовно, в рубльовому еквіваленті.

Так що Зе поки й не знає, якого джина він лоскоче. А та частина суспільства, яка в захваті, як «квартал зажигает огни», теж не знає, що такі «огні» можуть спалити країну. Тож сьогодні у нас знову дві країни. Одна бореться з чумою, а друга смакує шаурмою. Одна в окопах, друга – на корпоративах.

– Друге пришестя співака Святослава Вакарчука у політику – чи це можлива альтернатива для України?

– Це, мабуть, єдина справжня європейська альтернатива для України у чистому вигляді, єдина запорука її повернення до демократичного шляху. А по-людськи – просто ковток свіжого повітря. Причому, хоч Вакарчук – особистість творча, його програмні позиції – дуже чіткі і концепційно нові. Найперше: ПІДПРИЄМНИЦТВО ПРОТИ ОЛІГАРХАТУ. В Україні є великий ресурс свідомих, талановитих підприємців, які могли б перетворити цю країну на квітучу демократію, якби не цей боа констріктор, за Франком, – гігантський олігархічний удав, який її душить ось уже майже три десятиліття. Тому дати змогу чесним підприємцям долучитись до політики, до участі в державному будівництві – це колосальний ресурс. Але саме тому щодо Вакарчука буде шалений опір олігархічних сил.

Також: Вакарчук – демократ за свідомістю, ментальністю, освітою, громадянською позицією. Тому неправильно порівнювати поняття «нової політики» у Зеленського і Вакарчука. Вакарчук – не популіст, а явище класичного гуманітарного інтелігента. Це, може, постать, подібна до Гавела, тобто людина, що ставить питання не про ціни, а про цінності, як каже Жадан. Тож маю слабку, але все ж надію, що люди отямляться і зрозуміють, що життя без цінностей – це моральна смерть. А після того й політична.

Ще одне: у Вакарчука поняття ЧЕСНО означає ЧЕСНО. Якщо він помилиться, він визнає і виправить помилку. Працювати він буде прозоро. І я абсолютно переконана, що, розбудовуючи свою політичну силу, він зуміє і на місцях будувати чесну вертикаль. Він сам по собі магніт для порядності. Тому в його команді справді нові люди, справді молоді експерти, справді патріоти, але патріоти сучасні, з масштабною візією світу. Цей новий тип патріотизму, рятівний для України.

Дуже здивували заяви деяких ніби демократів про подібність цих політичних сил. За цим стоїть бажання кооптувати Вакарчука, розчинити, розмити його моральні й політичні координати, на сьогодні дуже чіткі. Словом, «слияния и поглощения».

Якщо суспільство буде зрілішати, то саме ця партія буде послідовно кристалізувати і осучаснювати «європейську ідею». Якби сьогодні Вакарчук мав широкий консенсус, Україна могла б інтегруватися до Європи, можливо, за 7-8 років. Більш того, його партія може стати однією з найвпливовіших проєвропейських сил у всій Східній Європі і взяти участь у перестворенні і оновленні ЄС. А це означало б і гарантовану міжнародну суб’єктність України. Тому Вакарчукові і його команді необхідно зберегти свій моральний капітал.

Часто робиться порівняння – типу, актори. Насправді це протилежні полюси: совкове шапіто – і один із топових феноменів європейської рок-культури. Зеленський виступає перед тими, хто вміє тільки сміятись і насміхатись. Вакарчук – перед тими, хто вміє страждати і радіти. Любити. Плакати. І оплакувати. Сцена першого – корпоративи, другого – охоплений полум’ям Майдан. Перший знімає штани, другий піднімає над головою кримськотатарський прапор. Тобто це навіть не дві України. Це, з одного боку, принципово не-Україна – чи й анти-Україна. А з другого – просто Україна. Просто Європа.

– Пані Пахльовська, на початку розмови ви говорили про ґрунт для реваншу, тобто вважаєте високим ризик повернення проросійських сил до влади?

– Жодного ризику реваншу вже немає – він відбувся. Це навіть не реванш – це внутрішня окупація України з боку клонів мародерів-януковичів – і значно небезпечніших, бо молодших і хитріших. Та й то, навіть Овощ українською хоч трошки владав, а Шаурмі зовсім не дається. Слуги народу, так, тільки СУСІДНЬОГО. Реванш – не тільки в мімікрії старого. Він у зростаючій зненависті до всього українського, яка має в собі багато невиліковно радянських елементів. Тож «молода» ЗЕ-команда швидко перетворюється на стару ЗЕ-бригаду.

Суспільство справді ніби в стані гіпнозу. Милується червоними «труселями» головнокомандувача, не цікавлячись, про що ж цей останній говорив із Путіним?! Хтось навіть хоче бачити прем’єр-міністром Бойка, вперто ігноруючи той факт, що незаконно отримані вишки Бойка Чорноморський флот Росії використовує нині для ведення радіотехнічної розвідки, для контролю над захопленими активами України, діючи тим самим проти України, проти НАТО і проти безпеки Чорноморського регіону. Супер прем’єр-міністр, вовк-пастух над вівцями.

І взагалі хтозна, чи не готується ширка з «Опоблоком». А це невідворотний третій Майдан – і швидка ОКУПАЦІЯ ВСІЄЇ УКРАЇНИ.

Так що нова влада територіями не торгує. Вона просто задарма їх може віддати. Якщо Томос – це «термос», то суверенітет – ну, це, може, «сервілат».

Йдеться про ймовірний замах на підвалини держави. Готується наступ на мову і зміна Конституції. Не випадковий же й неприхований намір зупинити декомунізацію. І відміна параду. Це не тільки політичні мотиви, а й психологічні. Чи може сказати «Слава Україні!» в якості головнокомандувача той, хто в одній із своїх сценок не міг вимовити слова «співвітчизники»? Таке воно було складне, аж плювався. Як кажуть тепер блогери: йому легше вимовити «сопле-менники».

Тому загалом і добре, що нашим воїнам не доведеться пережити цієї фальші і ганьби.

– Як ви оцінюєте політику чинної влади стосовно Донбасу й Криму – і що робити з окупованими територіями?

– Будь-яка форма повернення цих територій сьогодні може вбити Українську державність. Розмови про «припинення війни» – це злочинні балачки. Повернення до теми мови в черговий раз доводить, що країна перебуває або в руках несвідомих персонажів – або, ще гірше, персонажів, цілковито свідомих своєї добре приготованої місії. Заява «младоколєсніченка» Богдана про російську мову на Донбасі – це, по суті, неприхована ретрансляція московської пропаганди.

Насправді ж це проблема цивілізаційна. Росія здійснює ревізію краху СРСР, як слушно говорить Сергій Плохій (історик, директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, – ред.). Демократія в Україні – це основна загроза російській автократії. А рух України до західних структур остаточно залишає Росію у фатально євразійському просторі. Росія це розуміє, тож подвійними кігтями триматиме і подвійними дзьобами двоголового орла терзатиме Україну.

Війну почала Росія – і вона її припинить – або не припинить. Є один лише спосіб «припинити», який дозволила б Росія: повернути розорений Донбас в Україну на «особливому статусі», амністувати і легалізувати бойовиків, посадити в Раду цих убивць як «законодавців» і через них заблокувати її рух на Захід та «федералізувати» – тобто розвалити – країну. І, звичайно, довести її до краху економічно, змусивши Київ відбудовувати розкрадений і розгромлений Росією Донбас. А потім ще й заплатити «компенсацію» за перебування Криму в складі України! А владі стати на коліна – щоб полегшити Кремлю траєкторію копняка під зад. Що буде, якщо об’єднати Північну Корею з Південною? Перша з’їсть другу. І зап’є кров’ю.

Це інтоксиковані території. У плані моральному, інтелектуальному, політичному Росія перетворила Донбас на зачумлений тюремний барак. Звісно, і там є нормальні люди в трагічному становищі. Але ж там є також маса злочинців, садистів, просто люмпена. Вони допомагають росіянам убивати українців, убивати своїх співвітчизників – зокрема й російськомовних. «Їхтамнєти» разом з «тамженашілюді» вбили тисячі невинних людей – і допомогли росіянам розорити їхній же край, зробити вигнанцями своїх же земляків. Тому єдино можлива політика: залізно утримувати наявний кордон, максимально ізолювавшись від цих територій, які повинні взяти під контроль війська ООН.

Росії ОРДЛО не потрібне – це тільки інструмент повалення України. Коли – і якщо – в Україну повернеться цивілізована влада і держава зробить вже незворотний поступ на шляху євроінтеграції, тоді ці території самі прагнутимуть повернутися в Україну – включно з Кримом.

Але допустити їх в Україну можна буде лише за тими правилами, які ЄС застосовує до інших країн. Повернення до України треба буде заслужити. Попросивши перед тим ПРОЩЕННЯ у всієї України і у власних земляків, які теж стали жертвами цієї чуми.

– Зовнішньополітичний блок команди чинного президента чимало експертів вважають слабким або й зовсім невизначеним. Якими ви бачите євроінтеграційні перспективи нинішньої влади та її геополітичні візії?

– Євроінтеграційні перспективи Зе чудові. Він давно інтегрувався в Європу – дачею у Форте-дей-Мармі, а це «самый русский курорт Италии». Що ж до України, то ця перспектива на сьогодні припинена. Балачки на самітах і під час поїздок – це свідома імітація. Світ стає дедалі жорсткіший. В Америці бере верх стратегія «агресивного реалізму», а в Європі – «конструктивної двозначності». Перекладаючи людською мовою, це значить: беруться до уваги лише ті країни, які на міжнародній арені захищають свої позиції і доводять свою вагу. От вам одна цитата – по суті, жахлива. Говорить аналітик важливого римського політологічного центру, віддавна уважного до України: «Українці довели своїм електоральним вибором, що їм начхати на питання ідентичності». Крапка. З такими країнами не рахується ніхто – ні Захід, ні Росія. Найкращу ж рецензію дав держдумівець Пушков (Олексій Пушков, російський депутат, – ред.): «Украина привыкла быть на авансцене – там, где ей не подобает быть ни по весу, ни по рангу, ни по состоянию страны. Придется занять причитающееся ей место». Так що Україна Порошенка впродовж років була на авансцені, а Україну Зеленського виштовхнуто на «причитающееся ей место» за кілька тижнів.

Для путінської Росії Порошенко був ворог. Це достойно. Ворогів бояться. А «сватів» не бояться – їх зневажають. Тим більше, що символічні «Свати» – це абсолютно російське бачення України. Це називається «гонять хохла»: така собі провінція, населена придурками-малоросами. Відповідно й мають «прізідєнта на лісапєдє» з пластиковою булавою, – не те, що Великий Пу. Але Зе-команда не знає не лише історії України, а й історії Росії. А там все просто: скільки б і хто не служив Росії, московського пряника за це не дадуть, а після служби скинуть чоботом у вовчу яму.

Сьогоднішня світова політика – це глобальна сутичка Америки, Росії і Китаю за володіння ресурсами планети. Всі три гравці зацікавлені в ЄС як ринку збуту товарів, але роздратовані ускладненими демократичними процедурами, тож охоче експлуатують розділеність ЄС. Всі три гравці готові до різних форм гібридної війни. Україна ж опинилася в епіцентрі цивілізаційної сутички між Росією і демократичним світом. Якщо Україна хоче вистояти в цьому протистоянні, нею повинні керувати вищого польоту геополітики, правники, економісти, фінансисти – з системною освітою, міжнародним досвідом і масштабним баченням небезпек і викликів сучасного світу.

Поки що ж геополітичні візії влади – це гойдалка між невіглаством і цинізмом. Та ж «ідеологія лібертаріанства» – хоч би у «Вікіпедію» зазирнули. Немає такої ідеології – це загальна назва десятків теорій стосовно рівня невтручання держави в життя суспільства – аж до анархізму. Мінімум державної регуляції можуть собі дозволити лише економічно потужні демократії Євро-Атлантики та Півночі Європи. А до ідеології долучається футурологія з «Сингулярного університету», такого ось рівня: якщо плануєте залучити іноземного інвестора, то реєструйте свою локацію як американську чи ізраїльську компанію. Що сказати? Зе-Маск!

Що ж до побудови «Європи в Україні», то це передвиборча теза ще Януковича в 2010 році. І це при тому, що нині в ЄС експерти сказали чітко: форми прямої демократії – зокрема референдуми – себе дискредитували. Глобалізований світ став надто складним, потребує експертної думки з найменших питань. Тому популістичні референдуми вкрай небезпечні навіть у розвинених демократіях. То це як, «бабуся-зі-смартфоном», якій треба вибирати між ліками і комунальними, має вирішити, жити чи не жити її онукам у системі безпеки НАТО? А преЗЕдент тим часом стрибатиме у фонтані, бо «все-вирішує-народ»?..

Президент України відповідає за зовнішню політику держави та за її безпеку. Поки що він це робить на рівні «квартальних» скетчів: «Верните детей родителям!» Зе-казка: утю-тю, вовчику владімиричу, чого в тебе такі довгі зуби?! Це головнокомандувач чи Червона Шапочка?! Чи «класний чувак», який успішно відкосив від армії? Чи цинік, який косить під виборця-лоха? Це приниження військових, приниження моряків. Які поводять себе гідно, як і їхні батьки. Словом, епічний ТРЕШ. На піаніно краще виходить.

Як хтось написав: «верните Зелю его родителям»!.. Тож на замітку: як вважається в політологїі, хто не здатен вирішити питання зовнішньої політики, не розв’яже і проблем політики внутрішньої.

– Після травневих виборів у Євросоюзі змінився склад парламенту у Страсбурзі, обрані нові керівники євроструктур у Брюсселі. Як ці зміни можуть вплинути на політику щодо Києва – і на чому слід зосередитися демократичним політикам та громадянському суспільству в Україні?

– Всупереч усім прогнозам, совраністи – «інженери хаосу» – зовсім не отримали тих позицій у Європі, на які сподівались. Але в цілому Європа перебуває в дуже складному становищі. Стара система в кризі, нова ще не народилась. Міграційні хвилі підривають існування «соціальної держави». Від Європи всі чекають грошей, допомоги, розв’язання конфліктів.

Європа допомагає націям, які борються за свободу. Це в неї в ДНК. Тому коли Україна оборонялась, Європа їй допомагала протистояти. Якщо Україна вибирає капітуляцію, Європа допомагатиме грамотно цю капітуляцію оформити. Санкції Європі важкі. Тож Європа здаватиме Україну в тій динаміці, в якій Україна здаватиме сама себе.

Врахуймо й те, що з виборами в ЄС Україна втрачає старих друзів – Туска, Моґеріні, Юнкера, – про це недавно говорив Рікард Йозвяк (кореспондент Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода у Брюсселі, – ред.). Нове керівництво Європарламенту – дуже «західне», відсторонене від справ Східної Європи, а тим більше України. Тож від України потрібен зараз потужний загін дипломатів для консолідації давніших і побудови нових контактів та платформ для діалогу. Але підозрюю, що і на зовнішньополітичному фронті скоро густо зарясніє «шаріковими», як це вже сталось на фронті внутрішньополітичному.

Тож проєвропейська Україна зобов’язана нині переосмислити свою євроінтеграційну стратегію. Політики демократичного спрямування та громадянське суспільство повинні поставити під жорсткий контроль – щоденний і похвилинний – дії влади. Порівнювати реалії з обіцянками. Стежити за руками. За тінями, що вештаються за лаштунками. Не дати їм дихнути ні хвилини спокійно. А для цього потрібна злагодженість, солідарність, дисципліна, жорстке розуміння, що країна зависла над прірвою.

Також політикам-демократам необхідно концепційно і системно консолідувати проукраїнське лобі в Європі: це політики й інтелектуали, журналісти й освічена українська молодь, глибоко інтегрована в західні інституції. Доведеться провадити паралельну культурну політику, а це та сфера, від якої нинішня влада відчужена тотально. І це також буде робота й для майбутнього європейської демократії, бо українська культурна еліта зараз, можливо, є одним з найавтентичніших носіїв фундаментальних європейських цінностей. І не випадково вона жодною мірою не присутня в новому політикумі.

– Історичний факт надання минулого року автокефалії ПЦУ мав би стати важливим кроком для об’єднання не лише православних, але й усієї нації. Як продемонстрували президентські вибори, цей аспект був поза увагою, ба більше, говорили, що Україну «об’єднав Зеленський». Нині через суперечку між Філаретом та Епіфанієм питання взагалі загострилося. Як Ви думаєте, чи українське суспільство усвідомлює важливість факту створення єдиної помісної церкви? Чи понад трьохсотлітнє перебування в орбіті РПЦ не дозволяє оцінити масштаб події?

– Так, коли суспільство об’єднує не Томос, а той, хто його висміює, – це ознака невігластва і моральної деградації. Це означає, що суспільство не варте своєї історії. Коли Зе сміявся з Томосу, він навіть і не підозрював через своє невігластво, що сміявся з барокової України, з відродженої Київської митрополії, з братств і слов’яно-греко-латинських шкіл, з письменників, що писали церковно-слов’янською, латиною і польською в рівній мірі, з Острозької та Могилянської академій, які були на той час ЄДИНИМИ університетами всього православного світу від Москви до Балкан, – словом, сміявся з тієї культури, яка забезпечила духовний розквіт слов’яно-візантійській традиції як частині європейського світу. Це та Україна, яку в західній славістиці називають «ПАН’ЄВРОПЕЙСЬКИМ СИНТЕЗОМ».

Томос – це і є один із символів приналежності України до Європи, до ойкумени римської цивілізації. І при тому сміявся також із тих священників-страдників, які до останнього захищали європейську Україну, – і яких комуністи за це стріляли чи розпинали на стінах тюрем. Сміявся з митрополита Василя Липківського, «апостола» духовного відродження України, якого розстріляли за вироком «тройки» НКВС, не залишивши українцям навіть його могили, на якій молитися. Тому той сміх – це моральний злочин, який цивілізовані українці НІКОЛИ не зможуть простити.

Щодо наступу Філарета на Епіфанія. Перший репрезентує радянський світ з підконтрольною церквою, дозволеною режимом, де співпраця з КГБ – «нормальність». І якщо згодом Філарет працював для української церкви, то чи не так, як Коломойський для Дніпра? Задля збереження власної влади, як виглядає сьогодні. А не як Любомир Гузар – у страстотерпінні й подвижництві – для Церкви і України. Власне, Святослав і Епіфаній – це і є портрет того «пан’європейського синтезу»: осхіднена Греко-Католицька церква – і оксиденталізована Православна церква. Молоді й освічені провідники Церкви, відкритої до суспільства, які працюють над відтворенням єдиної душі Християнства.

Тож, попри все, я вірю в перемогу смислів – над сьогоднішнім безглуздям...

Наталка Кудрик

Кореспондентка Радіо Свобода в Італії

17 06 2019

https://www.radiosvoboda.org/a/30059918.html?fbclid=IwAR0ywN3RBGwGk31GifaTGRvVBTTz_LxfpTIRZNnmOCFFZBt1NJM_xabkvag