www.ji-magazine.lviv.ua

Людмила Павлюк

Хронографія і сенсографія меметичних воєн має сенс як історична, теоретична реконструкція фактичного матеріалу й схеми-сценарію конфлікту за його медійними описами. А коли йдеться про події, які ще тривають, то аналіз меметики не позбавлений практичної мети – поглянути на медійну термінологію і фразеологію як ключі до стратегічних рішень. Лінгвістичний анамнез конфлікту дає розуміння того, що зафіксована в мемах історія програмує розвиток – бо здобутки потребуватимуть підтверджень у наступні десятиліття, а кожен нерозв’язаний вузол протистояння може спричинити новий цикл воєнних дій у майбутньому. Моделювання конфлікту водночас у геополітичній перспективі і на засадах національної ідентичності вкрай потрібне, щоб уникнути болісних втрат для суспільства й держави. Завдання стоїть саме так – не зруйнувати те, що уже здобуте на збройних та інформаційних фронтах російсько-української війни упродовж попередніх років. Простіше кажучи – щоб фразу “іхтамнєт” стосовно участі Росії у війні не почала промовляти сама українська сторона.

Мем є одним із найбільш яскравих атрибутів і термінологічних символів сучасної комунікації. Що означає бути мемом? Автор терміна Ричард Докінз пов’язував це слово зі значеннями “мімезису”, “повтору” (гр. μίμημα – “наслідувати”) і визначав його як  “одиницю культурної інформації” [42]. За принципом добору меми – це звороти, зручні для запам’ятовування. Термін асоціативно (а певною мірою й за ґенезою) зближений зі словами, які містять змістову зернину-сему μνημα (mneme) – спогад, пам’ять, як у словах із “мнемо”, наприклад “мнемотехніка”. З погляду практичної комунікаційної ужитковості суттєвою властивістю мему є його риторична виразність і здатність бути “інструментом реплікації”.

У політичному дискурсі медіа мем виконує звичну роль знаряддя впливу. За допомогою мемів автори ідентифікують власний профіль і залучають аудиторії на свій бік барикади. Коли політика набуває форми силових дій – за визначенням війни у Карла фон Клаузевіца як політики, здійснюваної “іншими засобами”, – то мем-знаряддя набуває жорсткіших характеристик мему-зброї. Сучасні війни, насамперед гібридного типу, створюють запит на інформаційні інструменти, “співфункціональні” зі завданнями участі в конфліктах: “Як навмисно, так і ненавмисно створені меми є продуктом воєнних операцій” [45]. Власне із практичних досліджень стратегічної комунікації й операційного планування у бойових діях походить словосполука “меметичні війни”.

Специфіка персвазивних кліше інформаційної війни полягає у тому, що мемом робить фразу-ідею чи символ-персонаж як увага власної аудиторії, так і тлумачення опонентів. Препаровані кліше в пропагандистському дискурсі спрямовані на консолідацію власної групи (“русская весна”, “Іскандери сміються”) й дискредитацію Вони-групи (“Україна не держава”, “американські печивка”). Один випадок – коли споживачем цих ідеоконструктів стає внутрішня аудиторія продукувачів фейкового продукту, і зовсім інша річ – коли фільтри для сприймання налаштовує група, яку пропагандистська риторика намагається нейтралізувати, деморалізувати. Тут, власне, і починається робота для контрпропагандистського (не в інституційному, а радше в інтенційному семіологічному сенсі) дискурсу – знешкоджувати шкідливі, ворожі формули. Контр-фрейми, тобто інтерпретативні рамки контр-пропаганди (насамперед у розумінні публічного дискурсу як органу колективного опору), працюють на те, щоб обґрунтовано не погодитись із первинним змістом “джерела”.

“Неавтохтонність” запозичених фраз легко розпізнати. Український медіадискурс подає “оригінальний” матеріал мемів разом із “відмежовувальними” індексами, які сигналізують про несумісність його “первинного” змісту та викривальної інтерпретації. Прямі лексичні означники хибності змістоформ (“фальш”, “маніпуляція”), ідіоматичні маркери фіктивності (на зразок “так званий”), а також засоби створення іронічного контексту – це ті елементи контраргументативного “обрамлювання”, що створюють емоційну, ідентифікаційну рамку для сприйняття мему як власне критичної мішені. А щоб рамка працювала, її наповнення мусить бути змістовним, інформаційним.

Для критики супротивної сторони український дискурс аналізу конфлікту традиційно спирався на стратегії демонстрування “розриву із реальністю” – контрасту між “заявленим” у мові пропаганди і “справжнім, дійсним”. Загалом у якісному сенсі це і є головне, що може зробити сторона захисту в інформаційній війні, – показати, що факти буттєвого світу і отож правові перспективи – на боці потерпілих. Далі розглянемо приклади декількох тематичних груп мемів, – насамперед тих, які стосуються характеристик воєнного ресурсу країни-окупанта, – первинний зміст яких у деконструктивній програмі контр-дискурсу розкритий (а точніше викритий) за допомогою фактичної інформації – свідчень очевидців, статистики, матеріалів українських і зарубіжних розслідувачів.

“Ввічливі люди”, “зелені чоловічки” – окупанти, бійці сил спецоперацій

Мем “ввічливі люди” – одна з перших пропагандистських легенд російсько-української війни – пов’язаний зі сценарієм анексії Криму 2014 року. Так кремлівські медіа назвали російських військових, які забезпечували перехід до окупаційного режиму. Призначення мему очевидне – камуфлювати роль армії РФ і розповідати про анексію Криму як нібито коректну операцію. Багато зарубіжних видань навесні 2014 року були схильні повторювати цю фразу – бо, отримуючи інформацію з російських джерел, засвоювали й пропоновану фразеологію. Втім, запозичене кліше, відрекомендоване для зарубіжних аудиторій як “популярний мем у російському просторі Інтернету”, усе ж здебільшого подавалося в критично-контрастному обрамленні: “Ввічливі люди” здійснюють тиху інвазію в Крим” [44]. 

Для українських авторів була надто добре зрозумілою знущальна, гротескова недоречність наголосу на “ввічливості” для описів масштабного злочину, отож вони згадували про “людей” з таким приписаним атрибутом у вкрай саркастичних контекстах. В інформаційних матеріалах вітчизняних медіа прийнята більш нейтральна метонімічна назва “зелені чоловічки”: “Черговий пам’ятник “зеленим чоловічкам” встановлено в Криму” [39]; “Окупанти засудили кримчанина до 6 місяців колонії-поселення за те, що він облив фарбою пам’ятник “зеленим чоловічкам” [24]. Розповіді свідків окупації, які змушені були виїхати з півострова через свою активно проукраїнську позицію, не залишають сумнівів у тому, що “ввічливі люди” – насправді люди зі зброєю, які блокували аеропорти, захоплювали адміністративні будівлі, не вагаючись придушували будь-який вияв незгоди. Очевидець подій весни 2014 року, суддя із АРК, згадує про те, як озброєні незнайомці відреагували на його відмову зняти український прапор з офісної будівлі: “Раптом в якийсь момент хтось із натовпу цих “зелених чоловічків” несподівано вдарив мене прикладом в щелепу. Вибили чотири зуби мені. Хоч я і не одразу зрозумів, тому що рот вмить кров’ю наповнився…” [38]. Звісно, навіть одиничні акції й розправи подібного плану формували масове розуміння того, що спроба опору матиме криваві наслідки.

Згодом назви військових підрозділів, які захоплювали Крим, були розсекречені, імена багатьох “чоловічків” названі завдяки роботі розвідувальних спільнот та волонтерів-розслідувачів. Джерелами інформації про учасників анексії стали, зокрема, сторінки соцмереж, автори яких хизувалися медалями “За повернення Криму” і позували на фоні військової техніки. Українські медіа в численних варіантах поширили дані Інформнапалму про участь в окупації Криму строковиків 234-го десантно-штурмового полку ЗС РФ, військових 197-ї бригади ЧФ РФ, 41-ї бригади ракетних катерів ЧФ РФ, 184-ї БрКОВР (бригади кораблів охорони водного району) ЧФ РФ (Новоросійська ВМБ), 758 ЦМТЗ (центру матеріально-технічного забезпечення) ЧФ РФ, 108-го десантно-штурмового полку (Новоросійськ). Нові розслідування про учасників “операції зі захоплення Криму” Інформнапалм публікував як “повідомлення про злочин, скоєний проти України” і звертався до правоохоронців з проханням долучити інформацію до єдиного списку підозрюваних, щодо яких слід провести належні процесуальні дії [13; 34].

Тим часом у Криму чимало раніше анонімних “чоловічків” авторизувалиcя у ролях представників окупаційної адміністрації та силових структур. Через те що охочих всерйоз покарати Путіна у світі не знайшлося, він скорегував стратегію пояснення анексії в бік зухвалого наполягання на її “правильності” та відмови приховувати очевидне. Нахабний автолегітимаційний підхід Путін апробував у фільмі про захоплення Криму “Шлях додому”. Пізніше російський президент публічно визнав, що головними дійовими особами в сценарії анексії були співробітники Збройних сил РФ, бійці спецпідрозділів. Саме їм він відкрито дякував у день ССО 27 лютого 2019 року: “П’ять років тому бійці й командири Сил спеціальних операцій зробили все, щоб зберегти мир в Криму і Севастополі”, – цитує Путіна ТАРС” [25]. Таким чином до фактичних свідчень очевидців кримських подій, зокрема постраждалих, долучилися самовикриття кремлівських політиків, які перестали вважати за потрібне дотримуватися ритуалів маскування.

Стріляти з-за спин жінок і дітей? – Cтріляли…

“І нехай хтось із українських військових спробує стріляти в своїх людей, російські військові будуть стояти позаду людей, не спереду, а ззаду” [26] – ця фраза, джерело одного з перших і найбільш відомих мемів російсько-української війни, – належить головнокомандувачеві армії країни-агресора. Путін озвучив цю тактичну, ба навіть стратегічну, установку на прес-конференції 4 березня 2014 року, тези якої розібрали на меми, намагаючись зрозуміти логіку очільника Кремля. На той час силовий сценарій уже розгорнувся на повну потужність, але ще не звиклі до реальності воєнної ситуації інтерпретатори путінських стратегем схильні були припускати велику міру риторичності в описаному сценарії. Як виявилося, Путін був брутально буквальним, зловісно реалістичним, і фактично висловив ультиматум, роз’яснивши, яким чином армія РФ реагуватиме на українські оборонні дії. Російські військові справді виявилися готові “стріляти з-за плечей жінок і дітей”.

Про те, що “нова тактика ведення воєнних дій”, яка полягала у використанні живого щита, була застосована для операцій у Криму, свідчили і цивільні кримці, й українські військові, які протистояли натискові російських силовиків. Юрій Федаш, капітан тралера “Черкаси”, – про історію опору якого знятий однойменний фільм, – стверджує, що метод “змішування” росіян-військових із цивільним населенням блокував можливість опору: “В Україні фільм “Черкаси” буде корисно подивитися тим, хто любить кричати: “Сдали Крым!” і “Там никто ничего не делал”. Щоб ці скептики побачили, як, прикриваючись жінками і дітьми, “зелені чоловічки” захоплювали військові частини. Про ці моменти російська пропаганда не згадує, але так було насправді” [18].

Методом “живого щита” й “житлового” щита, використання об’єктів інфраструктури як бар’єрів для наступу ЗСУ окупанти захоплювали й утримували міста Донбасу. В одному з інтерв’ю 2019 року, згадуючи про події 2014-го, російський офіцер терорист Гіркін визнав, що у всіх випадках, коли його підрозділи намагалися воювати поодаль забудови в населених пунктах, вони програвали. Ідея ризикувати власним життям “у відповідальний момент” видавалося йому абсурдною, залишалося ризикувати життями інших – ставитися до них як до засобів осягнення військових цілей: “У забудованих місцях техніка й озброєння відігравали меншу роль, і ми цим користувалися. Один український військовий говорив мені: “Що ж ви, як боягузи, сидите... Виходьте в поле, не прикривайтесь мирними жителями”. Ну, вибачте, вийти в поле, щоб нас знищили? Я все-таки не Дон Кіхот Ламанчський” [7].

Матеріалізація “іхтамнєт” – “вони там є”

Часто вживана словосполука “їх там немає” – мем, який українські медіа використовують переважно як варваризм, у написанні “іхтамнєт”, що відтворює фонетичну форму мови-джерела – “ихтамнет”. Фактично ця фраза стала не тільки “видовою” назвою кадрових російських військових без знаків розпізнавання, а й, набагато ширше, – символічним означником стратегій приховування інформації про події неоголошеної війни та роль у ній Росії. На вже згаданій прес-конференції 4 березня 2014 року, відповідаючи на запитання про учасників формувань, які захоплювали Крим, – “То це були російські солдати чи ні?”, – Путін заявив, що росіяни не причетні до блокування частин української армії: “Це були місцеві сили самооборони” [26].

Контр-дискурс української сторони протягом часу конфлікту формував доказову базу для спростування “іхтамнєт”-версії, узагальнюючи інформацію OSINT (збір відкритих даних), спираючись на свідчення очевидців, зокрема українських військових, які перебували у полоні, та цивільних із підконтрольної території, що були в’язнями “ЛДНР”. Картину участі росіян в терористично-окупаційних формуваннях доповнили факти поховань на українській території бойовиків, що ідентифіковані як громадяни Росії, а також інформація про пам’ятники на території РФ росіянам, загиблим в Україні: “Навоювались”, або “Чому ці росіяни вбиті на Донбасі, де їх немає?” [36], “Чому пам’ятники російським визволителям Донбасу, російським добровольцям, відкривають по всій Росії? Що вони визволяли, якщо їх там немає?” [37].

Блогерка Олена Степова виокремлює профілі “іхтамнєтів”: “Їх – це регулярних частин армії РФ, російських добровольців, російських найманців, громадян РФ. Там – це на Донбасі” [36]. Кількість учасників незаконних збройних формувань на окупованих територіях у часі війни перевищувала 30 тисяч, наприклад 2018 року йшлося про 32 тисячі, навесні 2019-го – про 35 тисяч осіб у війську окупанта. Громадяни РФ становили приблизно третину в армійських корпусах: “На окупованій частині Донбасу у складі гібридних російських регулярних військових формувань нині перебуває 11 тисяч росіян” [22]. Разом із членами угруповань, що їх Росія зосередила на кордоні з Україною (“батальйонно-тактичні групи, танкові з’єднання, ударна авіація, підрозділи ракетної артилерії, десантно-штурмові батальйони, спецпідрозділи ГРУ та МВС РФ”), окупаційна армія налічує 80 тисяч осіб [28].

Великий пласт інформації, викладеної на сайтах, стосується розслідувань воєнних злочинів, фігурантами яких були представники російських спецпідрозділів, розвідки, військової “компанії Вагнера”. Представники “групи Вагнера”, яку російські медіа підкреслено визначали як “приватну” для відвернення уваги від її підпорядкованості справжньому координаційному центрові терору проти України – в Кремлі, – виявилися причетними до однієї з найбільших трагедій початку війни – загибелі десантників 4 червня 2014 року, коли в небі над Луганськом був збитий військово-транспортний літак Міністерства оборони України ІЛ-76. Як показало розслідування СБУ, “рішення про збиття прийняли в Кремлі та привели у дію “приватною військовою компанією Вагнера”, “наказ віддав командувач 58-ю армією ЗС РФ генерал-майор Євгеній Нікіфоров”, “виконавці вбивства українських воїнів – Дмитро Уткін, Андрій Гуральов та Андрій Лебедєв, після повернення в Росію були відзначені Путіним офіційними державними нагородами “Орденами Мужності” [33]. Звісно, український публічний дискурс транспонує цю інформацію у правову площину, повідомляючи про те, що рішенням прокуратури названі особи віднесені до категорії військових злочинців, яким висловлено підозру.

Оскільки географія російського втручання в справи інших країн розширювалася, сфера застосовності мема не обмежилась Україною. Відколи російські військові стали учасниками збройного конфлікту в Сирії, пропаганда РФ докладала зусиль для прикриття своєрідного профілю тамтешніх “іхтамнєт”. Кремлівське керівництво не афішувало деталей участі росіян у наземних операціях, але вони стали відомими через скандальну історію загибелі кількох сотень російських армійців у лютому 2017 року. Звичне засекречування, до якого вдалися російські військові, не проінформувавши присутніх у Сирії американців про запланований наступ, для рейдерського захоплення нафтопереробного заводу в районі міста Дейр-Ез-Зор, коштувало життів багатьом учасникам рейду з “групи Вагнера”. У контексті цієї операції інвестигатори оприлюднили змістовні матеріали про діяльність російських формувань за кордоном: “ПВК Вагнера” – це маскувальна назва найбільш боєздатних російських підрозділів у Сирії, так звані “іхтамнєти”. Це загони штурмового спецназу, які до того активно воювали в Україні, а тепер і в Сирії. Перед наступом, російські військові з цих підрозділів здають свої паспорти, військові квитки, перевдягаються у форму військ Асада. Насправді вони всі – кадрові російські військові-контрактники” [40].

Через деякий час після ексцесу масової загибелі найманців Путіна в Сирії з’явилася доволі курйозна інформація про спроби “іхтамнєтів” боротися за соціальні права, що потребувало відкритої “самоідентифікації” – і отож незайвий раз підтвердило реальність факту “їх там є”: “Їх не було навесні 2014 року в Криму. Їх немає уже чотири роки на Донбасі. Їх немає в Сирії. Їх нема в ЦАР, у Лівії і в Судані. …Зате вони, схоже, є в Гаазі” [41]. Не більше й не менше, вагнерівці вирішили звернутися до Міжнародного кримінального суду в Гаазі: “Ветерани нелегальних озброєних формувань планують домагатися офіційного визнання й статусу, належних виплат, пільг тощо від російської держави, яка, відправляючи їх на війну, відмовляється визнавати їхню присутність в гарячих точках… Приховуючи втрати, загиблих часто навіть хоронять під безіменними плитами” [41]. До речі, риторична формула контрастування фейку і фактів – “їх там є”, – що стала заголовком процитованого матеріалу, належить до матричних конструкцій теми “іхтамнєтів”, – вона була ключовою фразою у назвах ряду аналогічних публікацій різного часу – від розповідей про французький фільм, який задокументував участь росіян у воєнних діях на Донбасі, – до викладу свідчень  російських офіційних осіб про роль силових відомств РФ у нападі на кораблі ВМС України та захопленні в полон українських моряків у Керченській протоці 25 листопада 2018 року [16].

Факти, які суперечили теорії “іхтамнєт”, виявились надто очевидними, щоб цю тотальну негацію очевидного сприймати всерйоз. Сама російська пропаганда змушена була урізноманітнити цілковите заперечення участі РФ у конфлікті частковим визнанням реального стану речей. У грудні 2015 року Путін зробив пробний “гібридний” зигзаг, поєднавши маніпулятивність і нахабство у поясненні ролі російських військових на Донбасі, які, виявляється, “там були, виконували певні завдання”. Так само, як і у випадку з фільмом про анексію Криму “Шлях додому”, цинічне “так, це ми, ну і що” прозвучало внаслідок відсутності серйозної загрози покарання для агресора за розв’язану війну. Цинізм інтерпретацій був приведений у згоду зі загальною стратегією експансії у світові конфліктні зони, якій міжнародна спільнота чинила надто кволий опір або не чинила зовсім.

“Відпускники-куратори” – очільники армійських корпусів  

“Відпускники” – ще одна іронічна (в українському дискурсі) назва кадрових російських військових, які воюють проти української армії на Донбасі. Таке найменування використав колишній “міністр” “ДНР” полковник І. Гіркін (Стрєлков), описуючи роль груп військових із РФ, які, прибувши на схід України, спричинили загострення ситуації (за його словами – “почали воювати всерйоз”) влітку 2014 року. Ще більш відомим цей пароль зробив колишній ватажок “ДНР” О. Захарченко, який нещиро, але пафосно пояснював мотиви російських “визволителів” в інтерв’ю каналу Росія 24: “Багато військовослужбовців з Росії приїхали сюди, віддавши перевагу не відпустці на березі моря, а вступу до лав своїх братів, які борються за свободу Донбасу” [20].

Евфемізм “відпускники”, який виставляв учасників збройного конфлікту з боку Росії приватними особами, що приїздили на Донбас заради начебто мало не хобі, насправді стосувався людей, чия присутність у регіоні і роль військових “радників” реально означала організацію провокацій, включно із масовими вбивствами. Задокументовані факти перебування “високопосадових” росіян на Донбасі проливають світло на обставини багатьох резонансних злочинів. Серед тих, кого ідентифікували як причетних до катастрофи “Боїнга”, зокрема в епізодах транспортування ракетної установки “Бук” в Україну та її повернення до Росії, був командир ГРУ О. Іванников – “відпускник” під ніком “Оріон”, який виконував функції військового “радника” і фактичного куратора політичного керівництва “ЛНР” у 2014 році [21].

Діяльність іншого “відпускника” – генерал-полковника запасу ЗС РФ М. Ткачова  (“Дельфіна”) – у зоні окупації на Луганщині також розслідували, припускаючи його участь у використанні “Бука”. Окрім того, видання Bellingсat Insider, із посиланням на блогера Colonelcassad, повідомляло про генерала як про людину, чиїм завданням було “виліпити з аморфної купи ополченських (за термінологією Colonelcassad – А.) загонів більш-менш робочу армійську структуру” в “ЛНР” [24]. Цю функцію після від’їзду Ткачова перейняв новий професійний “відпускник” – генерал-майор С. Кузовлєв (“Тамбов”), якого взимку 2015 року змінив “радник-координатор” російський генерал-лейтенант (звання після Дебальцева) С. Юдін, а за ним фактичним очільником уже сформованої “структури”, 2-го армійського корпусу, став генерал-майор Є. Нікіфоров. Командувачем 1-го корпусу (1 АК, Донецьк) із весни 2016 року є генерал-майор Збройних сил РФ В. Асапов.

Отож 1 і 2 АК, військові корпуси на території ОРДЛО, фактично окупаційна армія під управлінням росіян, – таким є реальний зміст парафразів про “відсутніх”, “заблукалих”, прибулих з метою “відпочинку” учасників збройних формувань: “У Головному управлінні розвідки Міноборони України стверджують: у керівному складі “корпусів” місцевих жителів немає вже давно. “Близько 750 кадрових офіцерів і генералів Збройних сил Росії на сьогодні обіймають керівні посади в першому та другому армійських корпусах. Це найбільш важливі посади” [35]. Автори, які пишуть про військові ресурси на окупованих територіях, зауважують, що міністерства оборони “республік” перестали існувати навіть формально: “У структурі управління цих квазіутворень на Донбасі немає навіть фейкових державних органів, яким ці корпуси могли б бути підпорядковані Їхні “міністерства оборони” вже давно розформовані…” [10]. Керівництво окупаційними військами здійснює Південний військовий округ – 1 і 2 АК підпорядковані, за Вікіпедією, “спеціально для цього створеному 12-му командуванню резерву Південного військового округу ЗС Росії зі штабом у місті Новочеркаську Ростовської області”.

“Спорядження з воєнторгу”, “зброя із шахт” –  і конвої з території РФ

Іронічна фраза “спорядження з воєнторгу” віддзеркалює зміст діалогів тієї ж прес-конференції 4 березня 2014 року в Криму, з якої походить вислів “іхтамнєт” і ремарка про “постріли із-за спин жінок і дітей”. На зауваження слухача в студії про те, що розпорядники подій під час анексії були вбрані у форму, “дуже схожу на російську”, Путін відповів, що таке обмундирування доступне “на всіх просторах СНД”: “Підіть в магазин у нас, і ви купите будь-яку форму” [26]. Поширений згодом у численних іронічних коментарях, образ “воєнторгу”, подібно до “іхтамнєтів”, став символом усіх риторичних “зашифровувань” і ухильних відповідей на запитання про походження озброєнь бойовиків.

Мем про зброю із шахт – дещо пізнішого походження, із часів розгляду українського позову проти РФ у Гаазі. Представник російської сторони у цьому процесі, голава департаменту з питань нових викликів та загроз Ілля Рогачов заявив під час слухань справи про фінансування тероризму: “Головне джерело зброї, яка опинилася у повстанців  (за термінологією представника РФ - ЄП), – це запаси радянських часів, що були на території України. Велика частина цих запасів була залишена в шахтах Донбасу й опинилася у повстанців” [29]. Для українців реальність збройного протистояння виглядала по-іншому – тісно пов’язаною з прямим менеджментом Кремля. Від початку конфлікту було очевидно, що реалізація терористичного сценарію не стала б можливою без налагодженого обслуговування техніки, довезення нової зброї, не кажучи про політичні гарантії й стимули для “проєкту” з боку РФ.

Один із медійних означників початку війни – численні публікації під тематичною рубрикою “Росія перекинула на Донбас”, в яких ішлося про доправлені з РФ колони військової техніки і платформи з озброєнням. Через кордон в Україну надходили танки, “Гради”, БТРи, САУ, ешелони зі снарядами. Зброю, амуніцію, пально-мастильні матеріали до 2017 року довозили “гуманітарні конвої”. Власне, без прямих поставок пального і боєприпасів з РФ “армійські корпуси” “ЛДНР” не могли б використовувати техніку, тому звичними досі є залізничні перевезення витратних матеріалів: “Для забезпечення діяльності частин і підрозділів 1 і 2 АК оперативного угруповання російських окупаційних військ, протягом тижня з території Росії було доставлено близько 1500 тонн ПММ (зал. ст. Вознесенівка і Ровеньки), на зал. ст. Іловайськ прибув ешелон у складі 21 вагону з артилерійськими боєприпасами” [27].

Із фейку про “воєнторг” особливо помітно “випадали” дані про сучасне російське озброєння, застосоване на окупованих територіях. За чотири роки війни волонтери Informnapalm-у “зафіксували на Донбасі 44 зразки російської техніки, які ніколи не були на озброєнні ЗC України” [35]. Як приклади сучасної техніки, яку використовують тільки російські військовослужбовці, спікер спільноти Михайло Макарук називав нові моделі безпілотників, комплекси РЕБ, комплекси розмінування. За даними іншої волонтерської групи, Росія ще у 2014 році поставляла на окуповану частину Донбасу радіолокаційні комплекси артилерійської розвідки та цілевказання “Зоопарк-1” [31].

Такий вид наступального використання зброї РФ, як транскордонні артилерійські обстріли, вивчала міжнародна розслідувальна команда Bellingcat, яка прирівняла військові дії російської армії проти України 2014 року до “актів війни Російської Федерації проти України”: “…Група встановила 149 випадків обстрілу української території з боку Росії влітку 2014 року. Ще 130 місць у ньому позначені як ймовірні позиції російської артилерії.  Bellingcat пише про 408 об’єктів, обстріл яких вівся через кордон з боку Росії. 127 з них знаходяться в межах трикілометрової прикордонної зони. Число випущених влітку 2014 року снарядів, за інформацією групи, становила тисячі одиниць” [4].

Російський слід в аварії малазійського Боїнга-777 рейсу МН17 виявився і кадровим, і координаційним, і технологічним. Зенітно-ракетний комплекс “Бук”, який збив пасажирський лайнер біля Снєжного, на території, підконтрольній “ДНР”, належав 53-й бригаді ППО збройних сил РФ із базою в Курську. Міжнародна слідча група (JIT) реконструювала маршрут транспортування “Бука” до місця злочину і в зворотному напрямку – в Росію. Численним російським вигадкам – про “український винищувач СУ-25”, “іспанського диспетчера Карлоса” (це також меми – впізнавані маркери фейків) – слідчі з Голландії й Австралії протиставили доказову базу, підтверджену незалежними експертами, яка не залишає сумніву в причетності Росії до катастрофи: “Зокрема було встановлено, що елементи ураження, які знищили “Боїнг”, точно збігаються із начинкою бойової частини саме найновішої російської зенітної ракети “Бук-М1-2”. Комплекс Бук-М1-2” був розроблений 1997 року, прийнятий на озброєння ЗС РФ у 1998-ому і ніколи не поставлявся в Україну” [6].

Наступна за хронологією велика трагедія літа 2014 року – загибель понад чотирьохсот воїнів ЗСУ та учасників добровольчих батальйонів біля Іловайська – стала наслідком насамперед російської інвазії. За даними української Служби безпеки, під Іловайськом на той час перебували 3,5 тисячі російських військових [19]. Британські розслідувачі навели свої докази для уточнення й документування озброєнь окупантів. Ідентифікація зразків техніки, яка була лише у росіян, допомогла реконструювати картину участі кадрових військових РФ в іловайському епізоді війни: “Дослідники зібрали і каталогізували численні знімки з супутників, на яких зображені російські збройні конвої на території України, а також фотографії танка Т-72Б3. У той час вони були на озброєнні тільки російської армії” [5].

Відповідальні за пропаганду “курсу” в РФ – від працівників зовнішньополітичного відомства до медіапропагандистів – робили усе для того, щоб наявність російської зброї на Донбасі не стала предметом судового розгляду. Завжди послідовним у запереченні реальності був керівник МЗС РФ С. Лавров, який, наприклад, заявляв в інтерв’ю італійському виданню Corriere della Sera: “Твердження стосовно присутності російського важкого озброєння на південному сході України, яке потребує виведення, явно зі сфери фантастики” [17]. Насправді ж “під патронатом” Росії на Донбасі сформований величезний масив озброєнь: “…600 танків, 1000 бронемашин, більш як 500 реактивних систем залпового вогню, понад 1000 артилерійських систем і більш як 400 засобів ППО. Це величезне угруповання важкої техніки” [17]. Подібні дані наводить і Вікіпедія,  велика й детальна стаття якої присвячена “воєнторгівській” проблематиці.

“Ядерний попіл” – уже засипає власні території

Прикметно, що одночасно з “мобілізаційними” й “легітимаційними” мемами у початковій фазі конфлікту з’являлися меми-“лякалки”, цільовою аудиторією яких мали стати усі, хто наважиться чинити опір експансії “російської весни”. Образ “радіоактивного попелу” став першим у ряду таких репелентів, а згодом його доповнили референтні фрази “ракета на Флориду”, “можемо повторити”, згадки про Іскандери тощо. Про попіл розповів професійний ідеолог телепропагандист Д. Кисельов у сюжеті “Українське віче” щотижневої програми “Вісті тижня” на телеканалі “Россия-1”. Сюжет з’явився у березні, одразу після проголошеної анексії, отож виконував функцію прямого попередження тим, хто міг надати Україні підтримку й воєнну допомогу. Кисельов жваво розписав, яких заходів може вжити Росія щодо найбільш ймовірного партнера України: “Росія – єдина країна в світі, яка здатна перетворити США в радіоактивний попіл”. Для конкретики у програмі була згадана “система гарантованої ядерної відплати “Периметр”, а для переконливості додане зображення ядерного гриба на екрані. Безперечно, образ “радіоактивного попелу” Д. Кисельов змодулював на замовлення Кремля. Карл Більдт, міністр закордонних справ Швеції, відзначив помітну новизну такого засобу “дипломатії”, як прямі погрози Штатам, зауваживши, що “російська телепропаганда перевершила сама себе”.

Серед багатьох сумнівних тез, якими здобував репутацію Д. Кисельов, власник елітних виноградних угідь у Коктебелі, є висловлювання про те, що за часів Путіна Росія дорівнялася до “масштабу завдань” Сталіна і при цьому стала “вільною як ніколи”. Ні, звичайно, все якраз навпаки – вона потрапила у пастку, в тому числі ядерну, і, парадоксально, власного виробництва. Фотографії вибуху на військовому полігоні біля селища Ненокса у районі Сєверодвінська на узбережжі Білого моря, що був зафіксований 8 серпня 2019 року, нагадали про зображення ядерного гриба на екрані за спиною Кисельова в 2014 році. Сам вибух, ймовірно, став результатом випробувань чергової “ядерної іграшки”: “Деякі фахівці кажуть про те, що в результаті аварії міг вибухнути енергетичний ядерний модуль ракети “Буревісник”, яку Путін показував у вигляді мультика, і говорив про те, що ця ракета буде мати необмежений ресурс для польоту в атмосфері, саме завдяки ядерній енергетичній установці” [2]. Наслідки вибуху виявилися територіально масштабними (“Радіація накрила половину Росії”, “Радіація сягнула окупованих Криму і Донбасу”), а його інтенсивність прирівнювали якщо не до Чорнобиля, то до Фукусіми. У події прочитувався символічний зміст – пересторога російським авторам ядерних ультиматумів, які зростання збройної потуги хибно вважають еквівалентом світової величі.

“Не смішіть мої Іскандери” – Іскандери вже не сміються  

Формула “Іскандери сміються” – це фразеологічний слід, який залишила в інфопросторі конфлікту всеросійська кампанія агресивного блефування у відповідь на запровадження перших санкцій проти РФ. “Санкції? Не смішіть мої Іскандери”, “Тополь санкцій не боїться” – такими були “патріотичні” написи на футболках, поширюваних у ході “модної” акції, ідея якої виникла “після “комерційного успіху футболок зі зображенням Путіна” і яку підтримали депутати Думи й представниці поп-культури, як-от А. Семенович і О. Кабо, – у ролі моделей [1]. Коли автори антисанкційних гасел робили посилання на зброю масового знищення, “Іскандери”, вони не проектували застосування такого ефективного стимулу на себе самих. Але наступні події дали їм змогу усвідомити, що регіт Іскандерів та іншого небезпечного заліза не залишається непочутим у світі.

Реакцією на Іскандер-кампанії стали симетричні дії сусідів Росії на кордонах для захисту власних територій: “П’ять років тому, коли ні в Балтії, ні в Польщі, ні в Скандинавії не було ще жодного військовослужбовця США або іншої країни-члена НАТО, крім власних ВС, сам Шойгу розповідав, що під Калінінград перекинуті ракетні комплекси “Іскандер”, здатні нести ядерну зброю, а все населення РФ одягнулось у майки з написом “Не смішіть мої Іскандери”, а тепер раптом виявилося, що з протилежного боку сприйняли всі ці речі всерйоз і почали реагувати так, як належить, з погляду військового мистецтва” [3]. Публікації під заголовком “Іскандери вже не сміються” присвячені не лише темі симетрії збройних ядерних арсеналів, а й іншим приводам перемінити демонстративний сміх із приводу санкцій на задуму – у зв’язку з усвідомленням того факту, що економічні “каральні” обмеження є усе ж дошкульними. Недоречність бравади з приводу “корисних санкцій” підкреслювали різноманітні факти: “шведська компанія Volvo-Penta відмовилася постачати двигуни для російських військових катерів” [15]; “після більш як двох років пропагандистської істерії, “антисанкцій” та “імпортозаміщення” РФ офіційно просить західні банки купити облігації держборгу РФ” [14]; а також повідомлення про “публікацію списку потенційних жертв персональних санкцій, які Мінфін США подав на розгляд Конгресу” [32].

“Нехай хоч каміння з неба”? – “Скільки завгодно”

Мем про “каміння з неба” – це ще один приклад масової, хоча менш персоналізованої кампанії демонстрування вірнопідданських почуттів прихильників Росії. Початок історії мему пов’язаний зі з’явою гасла-запитання “Кримська весна. Що далі?” на щитах та сіті-лайтах у Севастополі [30]. Нехай би якими були дійсні мотиви пропонентів вихідної фрази (знак розчарування чи провокація), охоронці режиму згодом розставили “альтернативні” білборди з рядками “правильної” відповіді на смугах триколора: “Що далі?.. Та хоч каміння з неба. Ми у своїй Вітчизні”. Це гасло стало запрошенням для майбутніх критиків окупаційних структур використовувати фразу “каміння з неба” як референційну метафору в публікаціях про свавілля самопроголошених господарів Криму й втрачені ілюзії багатьох мешканців. Порушення політичних свобод тут не стало несподіванкою, а окрім того, утиски з боку колишніх “ввічливих” набули економічних форм, вилилися в дерибан землі, привілеї для російських олігархів та пропагандистів, неможливість для громадян впливати на чиновників. Отож у публікаціях про зневагу окупаційної влади до прав мешканців як рефрен звучать фрази на зразок “Нехай хоч каміння з неба”? – “Тут уже каменепад”.

Як свідчить найбільш колоритне “вибране” з риторики кремлівських медіа, її основною функцією є розмивання теми відповідальності за злочини російської армії й адміністрації в анексованому Криму і на окупованому Донбасі. Український дискурс від початку війни фіксував факти, що окреслювали роль російської сторони як нападника й прямого учасника бойових дій, а отже підтверджували визначення конфлікту як міждержавного, на противагу до образів “громадянської війни”, що їх медіапропаганда наполегливо індукувала в масову свідомість. У дзеркалі українського публічного дискурсу мікроцитати з мови російської пропаганди – це меми-індекси, які ідентифікують фейки та ідеологеми супротивного текстового поля.

Вчасна ідентифікація інформаційних вірусів – це перший крок до виживання організму національної ідентичності в конфронтативних обставинах. Стосовно ситуації  російсько-української війни можна стверджувати, що атака руйнівних гасел, які залишилися зафіксованими у впізнаваних мемах, наштовхнулася на доволі серйозний опір імунної системи українського інформаційного спротиву. Публічний дискурс, що упродовж конфлікту брав на себе функцію контр-пропаганди й органу колективного опору, виконав добру роботу зі збору аргументативних антидотів для імунного захисту. Себто за час війни оприлюднений великий масив інформації, згубної для змісту кремлівських ідеологем.

Доля уже сформованої доказової бази інформаційного спротиву залежить від небайдужості суспільства, зокрема в оцінці рішень, ухвалених за інерцію компромісів; від волі тих, хто реалізовує зовнішньополітичний курс; і, звичайно, від тієї міри підтримки, яку Україна може отримати з боку міжнародної спільноти. Сама ж вартісність інформації, накопиченої у часі тривання російсько-української війни, є безсумнівною. Від способу її використання (чи небажання використовувати) залежить відповідь на складні питання, зокрема про те, хто буде сплачувати ціну за зовнішню агресію – сама Україна чи нападник;  і які наслідки матимуть кроки, спрямовані на осягнення миру, – стануть основою незалежного розвитку чи прелюдією до нового циклу збройного захисту суверенітету.

Референції:

1. Адагамов Р. Не смешите мои Искандеры. 24 вересня 2014, http://kavpolit.com/blogs/drugoi/7295/

2. Аnti-colorados. Анатомия взрыва. Что же рвануло в Неноксе? 24 серпня 2019, https://www.obozrevatel.com/ukr/russia/anti-colorados-anatomiya-

vzryiva-chto-zhe-rvanulo-v-nenokse.htm

3. Аnti-colorados. Ну, что ваши “искандеры” уже не смеются? 25 жовтня 2018, www.obozrevatel.com/abroad/nu-chto-vashi-iskanderyi-uzhe-ne-smeyutsya.htm

4. Bellingcat заявив про акти війни РФ проти України. 21 грудня 2016, https://ua.korrespondent.net/world/3790313-Bellingcat-zaiavyv-pro-akty-viiny-rf-proty-ukrainy

5. Британські криміналісти зібрали докази участі кадрових військових РФ під Іловайськом. 19 серпня 2019, http://texty.org.ua/pg/news/textynewseditor/read/95878/Brytanski_

kryminalisty_zibraly_dokazy_uchasti_kadrovyh_vijskovyh

6.  Версия с истребителем СУ-25 была одной из самых фантастических, – прокурор по делу MH17 о заявлениях пропаганды РФ. 16 жовтня 2017, https://censor.net.ua/news/459416/versiya_s_istrebitelem_su25_byla_odnoyi_

iz_samyh_fantasticheskih_prokuror_po_delu_mh17_o_zayavleniyah

7.  “Вийти в поле, щоб нас знищили? Я не Дон Кіхот Ламанчський”, – терорист Гіркін розповів, як прикривався мирними жителями в 2014 році. 27 травня 2019, https://censor.net.ua/ua/video_news/3129104/vyyity_v_pole_schob_nas_znyschyly_

ya_ne_don_kihot_lamanchskyyi_teroryst_girkin_rozpoviv_yak_prykryvavsya

8. Впереди шли женщины и дети, – свидетельница Каналюк о захвате штаба ВМСУ. 27 грудня 2017, https://censor.net.ua/news/3041842/vperedi_shli_jenschiny_i_deti_svidetelnitsa_

kanalyuk_o_zahvate_shtaba_vmsu

9. Встановлені факти участі російських військовиків 184-ї БрКОВР у операції захоплення Криму. 3 червня 2019, https://informnapalm.org/ua/vstanovleni-fakty-uchasti-rosiiskykh/?fbclid=

IwAR23Q_zkaV6A7ikYROOYoZwL73d20iIA6mAPVlyJ-dDA6JmbM-FcQ32tig0

10. Горбач В. “За одного битого двох небитих дають”. 11 серпня 2019, https://wz.lviv.ua/blogs/395250-za-odnoho-bytoho-dvokh-nebytykh-daiut

11. Гузенко О. Стали відомі імена офіцерів РФ, які координують бойовиків на Донбасі. 28 квітня 2015, https://uapress.info/uk/news/show/73357

12. Доклад Немцова о войне РФ на Донбассе. Путин. Война. http://tsn.ua/special-projects/nemtsov/

13. InformNapalm встановив прізвища військових ЧФ РФ, які брали участь в окупації Криму. 15 червня 2019, https://www.ukrinform.ua/rubric-crimea/2722038-informnapalm-vstanoviv-

prizvisa-vijskovih-cf-rf-aki-brali-ucast-v-okupacii-krimu.html

14. Іскандери вже не сміються: Росія уперше за 2,5 року просить у Заходу грошей в борг. 5 лютого 2016, https://www.5.ua/ekonomika/iskandery-vzhe-ne-smiiutsia-rosiia-upershe-za-

25-roky-prosyt-u-zakhodu-hroshei-v-borh-105495.html

15. Іскандери вже не сміються: Через санкції військові катери Путіна залишилися без двигунів. 28 серпня 2018, https://zik.ua/news/2018/08/28/iskandery_vzhe_ne_smiyutsya_cherez_

sanktsii_viyskovi_katery_putina_zalyshylysya_1394829

16. “Их там есть”. Россияне признались, что их военные атаковали украинские корабли на Азове. 30 листопада 2018, https://glavred.info/world/10031366-ih-tam-est-rossiyane-priznalis-

chto-ih-voennye-atakovali-ukrainskie-korabli-na-azove.html

17. Ихтамнет: ложь 4-кратного обладателя “пиноккио” – всё, от первого слова до последнего. 3 грудня 2016,  http://cripo.com.ua/news/?p=222437/

18. Командир корабля ЗСУ, що відмовився здаватися у Криму: Якби ми розпочали стріляти, невідомо, де був би кордон України. 27 березня 2018, https://gordonua.com/ukr/news/crimea/komandir-ostannogo-ukrajinskogo-

korablja-v-krimu-jakshcho-b-mi-pochali-striljati-nevidomo-de-

bula-b-kordon-ukrajini-238592.html

19. Куренкова О. Британська дослідницька група оприлюднила нові докази участі Росії в боях за Іловайськ. 19 серпня, 2019, https://hromadske.ua/posts/britanska-doslidnicka-grupa-

oprilyudnila-novi-dokazi-uchasti-rosiyi-v-boyah-za-ilovajsk

20. Матюхіна Н., Бугоркова О. Криза в Україні у словах та виразах. 11 квітня 2015, https://www.bbc.com/ukrainian/politics/2015/04/150411_internet_wars_glossary_rl

21. MH17: Російський командир ГРУ “Оріон” ідентифікований як Олег Іванников. 26 травня 2018, https://www.stopfake.org/uk/mh17-rosijskyj-komandyr-gru-orion-

identyfikovanyj-yak-oleg-ivannykov/

22. На Донбасі нині воює 11 тисяч росіян – командувач ООС. 27 грудня 2018, https://www.radiosvoboda.org/a/news-oos-najev-donbas-11-tysiach-

rosijan/29680016.html

23. Окупанти засудили кримчанина до 6 місяців колонії-поселення за те, що він облив фарбою пам’ятник “зеленим чоловічкам”. 21 червня 2019, censor.net.ua/ua/news/3133559/okupanty_zasudyly_krymchanyna_do_6_

misyatsiv_koloniyiposelennya_za_te_scho_vin_oblyv_farboyu_pamyatnyk

24. Охота на “Дельфина”. Ключевой фигурант дела о сбитом Боинге MH17 оказался российским генерал-полковником. 8 грудня 2017, https://www.stopfake.org/ohota-na-delfina-klyuchevoj-

figurant-dela-o-sbitom-boinge-mh17-okazalsya-rossijskim-general-polkovnikom/

25. Путин поблагодарил “вежливых людей” за аннексию Крыма. 27 лютого 2019, ttps://ru.krymr.com/a/news-putin-poblagodaril-sily-specoperacyj-za-

anneksiyu-kryma/29794500.html?fbclid=IwAR2YOtqCNNrUEdiv

DoY6b3DHRlGqODDK94K8iaHsYFZ9VXjb4hk8fYDgwXk

26. Путин: Наши войска станут ПОЗАДИ женщин и детей. https://www.youtube.com/watch?v=PoQXvPsBBn8; Полная версия пресс-конференции президента России от 4.03.14, https://www.youtube.com/watch?v=Ncfokyu8RqE

27. Росія перекинула на Донбас 21 вагон боєприпасів – ІС. 15 березня 2019, https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/2660298-rosia-perekinula-na-donbas-

21-vagon-boepripasiv-is.html

28. Росія стягнула до кордону з Україною 80 тисяч військових, – радник голови МВС. 28 листопада 2018, https://24tv.ua/rosiya_styagnula_do_kordonu_z_ukrayinoyu_80_

tisyach_viyskovih__radnik_golovi_mvs_n1071672

29. Росіяни запевняють Гаагу: зброю на Донбасі взяли з шахт. 7 березня 2017, https://www.pravda.com.ua/news/2017/03/7/7137413/

30. “Русская весна… Что дальше?” – в Севастополе разочарованные в России люди стали вешать биллборды. 10 липня 2014, https://news.pn/ru/public/108453

31. РФ ще у 2014 році перекидала на Донбас комплекси “Зоопарк-1”. 27 червня 2019, InformNapalmhttps://www.ukrinform.ua/rubric-ato/2729750-rf-se-u-2014-roci-

perekidala-na-donbas-kompleksi-zoopark1-informnapalm.html

32. Сазонов К. Російські “Іскандери” вже не сміються. 1 лютого 2018, https://glavcom.ua/columns/kyrylosazonov/rosiyski-iskanderi-vzhe-ne-

smiyutsya-470367.html

33. СБУ: “Наказ збити український ІЛ-76 віддавав Кремль”. 14 червня 2019, https://syla.news/2019/06/14/sbu-nakaz-zbyty-ukrayinskyj-il-76-viddavav-kreml/?fbclid=IwAR2HrrdE9nvTb0KK9F3OHL94KoeDlcgkhcE-0PrKMlAQltxbJU56zmzy1MI

34. Стало відомо, які військові частини захоплювали Крим – Inform Napalm. 25 березня 2019, https://www.5.ua/suspilstvo/stalo-vidomo-iaki-viiskovi-chastyny-rf-

zakhopliuvaly-krym-inform-napalm-189088.html

35. Стек Л. Арсенал “ЛДНР”. Як виглядає “армія” бойовиків на п’ятому році війни. 6 cерпня 2018, https://www.radiosvoboda.org/a/donbass-realii/29413588.html

36. Степова О. “Навоевались”, или “Почему эти русские убиты на Донбассе, где их нет”. 16 лютого 2019, www.obozrevatel.com/society/navoevalis-ili-pochemu-eti-russkie-ubityi-

na-donbasse-gde-ih-net.htm

37. Степова О. Война – “гражданская”, а ихтамнеты – липецкие. 13 вересня 2018, гhttps://antikor.com.ua/articles/258511-vojna_-_grahdanskaja_a_ihtamnety_-_lipetskie

38. Чайка И. Предатели в Крыму уже поплатились за измену – судья-переселенец. 21 червня 2018, https://www.obozrevatel.com/society/predateli-v-kryimu-uzhe-poplatilis-za-

izmenu-sudya-pereselenets.htm

39. Черговий пам’ятник “зеленим чоловічкам” встановлено в Криму. 2 червня 2016, https://censor.net.ua/ua/news/391539/chergovyyi_pamyatnyk_zelenym_

cholovichkam_vstanovleno_v_krymu_foto

40. Шевчук В. Массовая гибель российских военных, или Что случилось в Сирии. 12 лютого 2018, https://www.obozrevatel.com/abroad/massovaya-gibel-rossijskih-

voennyih-ili-chto-sluchilos-v-sirii.htm

41. Явлинский Г. Их-там-есть! 16 листопада 2018, https://echo.msk.ru/blog/yavlinsky_g/2316482-echo/

42. Dawkins, R. (1976), “The Selfish Gene,” Oxford University Press, Oxford

43. Olsen, D. How memes are being weaponized for political propaganda. January 24, 2018, https://www.salon.com/2018/02/24/how-memes-are-being-weaponized-

for-political-propaganda/

44. Oliphant, R. Ukraine crisis: “Polite people” leading the silent invasion of the Crimea. 2 Mar 2014, https://www.telegraph.co.uk/news/worldnews/europe/ukraine/10670547/

Ukraine-crisis-Polite-people-leading-the-silent-invasion-of-the-Crimea.html

45. Prosser, M. (2015). Memetics: A Growth Industry in US Military operations. CreateSpace Independent Publishing Platform, https://apps.dtic.mil/dtic/tr/fulltext/u2/a507172.pdf