www.ji-magazine.lviv.ua

Андрій Піонтковський

Десятки тисяч молодих росіян ще не здогадуються, що своєю самовідданістю намагаються не тільки врятувати свою країну, але й запобігти глобальній катастрофі

Путінський міф, зліплений у телевізійній пробірці кривавої осені 1999 року цинічними жерцями, кілька разів модифікувався, перезавантажувався, пройшов у 2014 році шокову терапію під креативним брендом "кримнаш", яка дала омолоджувальний ефект. Але на двадцятому році його безроздільного володіння думкою народною неминуче все-таки сталося. Cоломинка "пенсійної реформи" переламала хребет верблюда, і в Кремлі вже нічого не зможуть з цим вдіяти. Смерть путінського міфу — найважливіша за своїми наслідками подія в Росії після його створення.

Так, фізична особа, про яку йдеться, ще захоплено ганяє гумку по Червоній площі, пірнає на дно морське, погрожує Заходу 27 махами, катається на триколісному мотоциклетці, зустрічається з співробітниками ФСО, рядженими під народ, але міф про героїчного правителя, заступника народного, помер. Смерть путінського міфу зовсім не означає, що завтра сотні тисяч людей вийдуть на вулиці, вимагаючи зняти Володимира Путіна або змінити режим. Але вона означає, що ніхто ніколи не вийде за своєю ініціативою ні на захист Путіна, ні на захист режиму, — пише Андрій Піонтковський для Радіо Свобода.

Поки що зростає загальне невдоволення, нудота буття не вилилися у відчутні протестні дії, у правлячого угруповання є ще можливості спробувати знову зацементувати ситуацію. Вона просто зобов'язана зробити свій перший хід у операції "Транзит-2019". Носій міфу виконував для російської еліти сакральну функцію оберега. Він був єдиним інтерфейсом влади в спілкуванні з чужим їй народом. Путіна з його вдало знайденим образом "сина народу з пітерського підворіття" піпл 20 років більш-менш хавав. Тепер же такого оберега у клептократів немає. У думці народній Путін стає частиною ворожої влади. Цю  ментальну прірву, що зростає між народом і владою, треба не колись в 2024-му, а тут і зараз оперативно заповнювати як тілами призначених ворогів народу, так і новими сильнодіючими міфологемами. В цьому і полягає  верхівковий "Транзит-2019", що протікає на наших очах. 

II

Ситуація зношеності вождя і, як наслідок, його нездатності виконувати ряд базових функцій — непоодиноке явище для авторитарних режимів. Нам, колишнім радянським людям, пам'ятна класична формула транзиту номенклатурної влади: "Оказался наш отец не отцом, а сукою". Вважаю, що цією формулою із задоволенням скористалися б сьогодні більшість правлячих клептократів, незадоволених і рейдерськими наїздами силовиків, і загрозою втрати свого стилю солодкого життя найбагатших людей Заходу. Але, на відміну від спартанських за сучасними мірками радянських часів, профілактичне "осучування" батька призвело б сьогодні не просто до розстановки в іншому порядку на трибуні Мавзолею чоловіків у казенних пижикових шапках, а до силового перерозподілу трильйонів власності, записаних на вождя і його найближче оточення. Тому і не могла не сформуватися на зяючій вершині російської влади мобілізаційна партія, що стала ключовим гравцем "Транзиту-2019".

Вирахувану мною на кінчику пера партію імперського реваншу вперше виразно й зримо в живих персонажах представив Олексій Венедиктов у своєму донесенні з бенкетів всеблагих від 20 квітня 2019 року: "Всередині путінської бюрократії оформляється і міцніє політична партія, у якої є бачення сьогоднішнього дня і майбутнього Росії. Я її називаю мобілізаційна партія. Такі собі Побєдоносцеви. Вона організаційно оформляється і міцніє, і ми бачимо, як викидаються протуберанці її рішень і дій. Мені очевидно, що на чолі цієї політичної партії або її організаційного крила стоїть секретар Радбезу Микола Платонович Патрушев. У цю партію входять Ігор Іванович Сєчін, Юрій Валентинович Ковальчук, Сергій Борисович Іванов. І її бойовим крилом є Пригожин Євген Вікторович. І природно, що Володимир Володимирович Путін частково їй належить. Ця партія міцніє, бо транзит турбулентний. Вона стає провідною, і всі ці силові історії зі справою Калві, Абизова, Інгушетією, "Новою величчю" — продукт саме цієї партії.

Але не всі силовики входять в цю політичну партію. І не всі, хто в цій політичній партії, — силовики. Тому точніше назвати її мобілізаційною та чесно сказати, що на чолі її стоять Патрушев і Ковальчук. Операторами цієї політичної партії частково виступають ЛДПР і КПРФ. Цілі її благородні. Мобілізаційна партія бачить величезну могутню реваншистську радянську країну, яка півсвіту контролює. А решта півсвіту її бояться. Ось, власне кажучи, її бачення. Ось на це вона і мобілізує.

На цьому тижні була так звана науково-експертна рада при Раді Безпеки РФ. І там виступав Патрушев, він вимовив кілька чудових фраз (які передали російські агентства ТАСС і Інтерфакс) про те, що США є загрозою самому існуванню всієї земної кулі. Через 15 хвилин надійшло повідомлення від тих же ТАСС і Інтерфаксу, що це повідомлення було передано помилково. Так, так, і не треба на мене так дивитися..."

Надзвичайно ємна депеша Венедиктова насичена живою достовірною інформацією про поведінку конкретних персонажів, їхні стосунки, атмосферу в путінському бункері. Коли "бригада" стикається з критичною ситуацією в умовах зростання невизначеності, життя висуває неформальних лідерів, які беруть на себе ініціативу і формують стратегію поведінки. У путінському розширеному Політбюро такими виявилися Патрушев і Ковальчук. Саме в такому порядку. А не Начальник, про якого чудово сказано: "Частково належить".

На мій погляд, авантюристичний, на межі клінічного божевілля проект підкорення Росією половини світу і залякування половини, що залишилася, розробляється під начальника. Начальник цей план, природно, схвалює. Ще б пак, це його рідний Путінський План Перемоги в Четвертій світовій війні як реванш за поразку в Третій (холодній), про який я детально доповідаю своїм читачам ось уже п'ять років. Але душею і драйвером практичної реалізації цього задуму заслужено стала інша людина — генерал армії Микола Платонович Патрушев. Себе він бачить при Путіні в Четвертій світовій війні військовим чекістським диктатором. В цьому і полягає секрет часткової належності Путіна мобілізаційній партії: він ще намагається хоч ненадовго зберегти можливість маневрування між різними кланами клептократії, розуміючи, що, давши останню відмашку на жорсткі репресії, стане інструментом в руках одного клану. Або, можливо, намагався 20 квітня, але вже не намагається сьогодні, 14 серпня.

Мобілізаційна партія не має потреби більше в Путіні як в інтерфейсі при спілкуванні з народом. Він потрібен цій партії як формальний носій вищої цивільної та військової влади. Інтерфейсом стануть жорсткі репресії і тотальна зачистка будь-якої опозиції, а їх обґрунтуванням у умах і серцях глибинного народу, стане, як вважає ця партія, історична перемога над Заходом, яка надихне імперські "еліти" і втихомирить маси, що  засумніватися.

III

Вожді мобілізаційної партії Патрушев, Ковальчук, Сєчін, Іванов і не частково, а вже, мабуть, повністю належний їй Путін не збираються ні вмирати, ні відмовлятися від скромної чарівності життя доларових мультимиліардерів, ні знищувати західну цивілізацію. Вони хочуть свята — радісного торжества над переможеним і приниженим Заходом — і гарантій свого подальшого політичного безсмертя на чолі Росії, що запанувала над Заходом. Для цього у Путіна є своя секретна зброя. Ні, це не ракетні страшилки з мультиків, які він демонстрував у посланні Федеральним зборам і  вибух однієї з яких призвів до малої радіаційної катастрофи в Архангельській області. Подібних страшилок у Заходу не менше, і перебувають вони в більшому ступені бойової готовності. Унікальна диво-зброя Патрушева — Путіна — ядерний шантаж, яким вони займаються, починаючи з анексії Криму, настирливо декларована ними готовність першими застосувати ядерну зброю, абсолютна зневага до цінності людських життів, яку вони не раз демонстрували.

Вони переконані: досить вплутатися в регіональне або навіть локальне військове зіткнення із Заходом і виграти лише один психологічний поєдинок (за умовну Нарву, яка сама собою їм зовсім не потрібна), як, злякавшись їх ядерного шантажу або тим більше їх ядерного удару по одному європейському місту, Захід здригнеться, відмовиться від гарантій безпеки за 5-ю статттею Статуту НАТО і капітулює назавжди. Відмова битися за умовну Нарву означатиме кінець НАТО, кінець США як світової держави, відхід Заходу зі світової історії. Генерал Валерій Герасимов називає це деескалацією через ядерну ескалацію.

Путінський План Перемоги задуманий тими ж людьми, що й операція "Наступник-99". Згадайте схопленого за руку організатора "рязанських навчань", моложавого директора ФСБ Патрушева. Тільки на цей раз терористи беруть в заручники вже не тільки населення Росії, а всю земну кулю. Протягом п'яти років Путінський План Перемоги був стратегічним горизонтом російської зовнішньої політики, він розгортався неквапливо і послідовно в межах інформаційної та психологічної підготовки як населення Росії, так і світової громадської думки. Смерть путінського міфу різко змінила тимчасові параметри плану. Центральним для Путіна і його бригади стало завдання політичного (та й фізичного) виживання. Їм треба терміново екранувати себе як від наростання гніву пригнічених своїм животінням мас, так і від можливих палацових змов. У цих умовах ППП набуває для панівної верхівки надцінність як інструмент радикального і довгострокового вирішення внутрішньополітичних проблем і зі стратегічної площини переходить у площину оперативного планування.

Останнім часом рівень тривоги у депешах наших кротів на бенкетах всеблагих взагалі різко виріс. Вони ніби поспішають попередити про майбутню катастрофу. Ось, наприклад, чудова замальовка геополітичних і навіть езотеричних настроїв вождів мобілізаційної партії від Валерія Солов'я: "Якщо раніше ми дивилися гадально, як крізь закопчене скло, то зараз все ясно і прозоро. Я, на жаль, скажу, що ми готуємося до масштабного конфлікту. Ми хотіли б, щоб він був швидкоплинним, але готуємося, як видно, до масштабного. По-моєму, це очевидно. Стратегічна лінія, яка обрана, є предметом особистого переконання групи людей, які визначають російську політику, а не одного Володимира Володимировича. Це предмет їх особистого переконання, навіть, якщо хочете, віри. Вони впевнені, що дотримання цієї лінії приведе Росію і їх особисто до успіху, вони в цьому не сумніваються. В межах їх картини світу — це глобальна гра, глобальна ставка. Росія зараз отримала унікальний шанс взяти реванш за загибель Радянського Союзу. Тобто можна переграти історію, причому одним кидком кісток, розумієте? Економікоцентрічний, гедоністський і морально нестійкий Захід здригнеться і відступить перед обличчям непохитною російської рішучості, цілі Росії будуть досягнуті малою ціною. Це колосальна спокуса. У групи еліти, яка приймає рішення, є групове внутрішнє переконання, що на неї покладено найвищу місію, причому містичного релігійного спрямування, так, переграти світову історію, і вона цій місії слідує. У цьому сенсі вона дуже логічно, дуже послідовно і цілеспрямовано рухається до своєї мети, поки не натрапить на нездоланні перешкоди".

Різке демонстративне підвищення рівня конфлікту із Заходом дозволить виправдати військовою обстановкою будь-які репресивні заходи проти "націонал-зрадників" і викинути за борт остогидлі їм самим брязкальця імітаційної демократії. Крім того, вони зрозуміли, що остаточне вирішення українського питання в дусі російської імперської свідомості неможливе без радикального вирішення проблеми Заходу. Так, Захід ніколи не буде воювати на боці України. Про це президент США і генеральний секретар НАТО завбачливо заявили в перший же день російської агресії. Але Захід буде допомагати Україні, зокрема й військовими поставками, і в разі ескалації російської агресії різко посилить антикремлівські санкції.

Підкорення України неможливе сьогодні без капітуляції Заходу в цілому. У Кремлі і Міноборони розрахували, що Росії треба вступити в пряме військове зіткнення з НАТО в країнах Балтії (що неможливо в Україні), а потім, підвищуючи ставки, примусити ядерним шантажем Захід капітулювати. І справа не тільки в Україні, цій перлині російської "імперської корони". Рахунки Кремля до Заходу набагато масштабніші й болісніші, ніж поразка в Третій світовій війні. Захід століттями був екзистенційним викликом і загрозою правителям Росії самим фактом свого існування як можливої історичної альтернативи. Шанс принизити Захід одним зіткненням воль, показавши його розгубленість, нерішучість і безпорадність, незважаючи на всю його колосальну економічну, технологічну і військову перевагу, настільки привабливий і обіцяє такі запаморочливі дивіденди, що побєдоносцеви не зможуть уникнути спокуси.

Демонстративний прояв силовиками садистської жорстокості 27 липня, 3 і 10 серпня в Москві свідчить, що мобілізаційна партія на чолі з Патрушевим нав'язала всьому корпусу влади свою програму і приступає до її реалізації. Вона не має наміру чекати, поки різнопланові соціальні й політичні конфлікти охоплять всю країну. Мирна антикримінальна революція повинна бути задушена в колисці.

Присутній і важливий зовнішній фактор, що змушує угруповання Патрушева-Путіна не затягувати з переходом до відвертої диктатури і різкої ескалації військового протистояння із Заходом. Тільки президент CША може віддати наказ про використання американської військової сили для відбиття агресії проти країни, що входить в НАТО. І ні Конгрес, ні адміністрація, ні істеблішмент в цілому не зможуть змусити його діяти, якщо він з якихось причин вважатиме за краще не діяти. Ну, можливо, потім його піддадуть імпічменту за невиконання службових обов'язків, але кілька країн НАТО до цього часу вже буде окуповано. Військова підтримка Заходу в відображенні можливої російської агресії гарантується з 2003 року державам Балтії де-факто однією людиною. Колись його звали Джордж Буш, потім Барак Обама. Сьогодні його звуть Дональд Трамп, і ось уже більше двох років він робить все, щоб довіру до цієї гарантії підірвати. Як діючий президент він ні разу не видавив з себе слів про свою прихильність 5-й статті статуту НАТО. В Європі зрозуміли, що при такому президенті США ніяких американських гарантій безпеки не існує, а в Москві переконалися, що більш зручної для них людини в Білому домі на випадок походу "ввічливих зелених чоловічків" в Балтію не буде ніколи.

IV

Все частіше в телеящику з'являється Микола Платонович Патрушев. Він мій старий клієнт, хоча, найімовірніше, не підозрює про моє існування. Але двічі (в 2009 і в 2014 роках) мені вдавалося зупинити його хоча б на формальному доктринальному рівні. Патрушев вже більше 10 років наполегливо домагається внесення до Військової доктрини РФ положення про готовність країни першою застосувати ядерну зброю в локальному (!) конфлікті. Це цікава історія, що підтверджує, що саме президент Російської федерації волейболу невтомно розробляв План Перемоги над ненависним Заходом ще з 2009 року.

Десятки тисяч молодих людей, не зважаючи на побиття і арешти, виходять сьогодні на демонстрації протесту на вулиці російських міст. Вони швидко дорослішають і вже розуміють, що мова йде про щось набагато більш серйозне, ніж вибори в Мосміськдуму. Але вони ще не здогадуються, що своєю самовідданістю вони намагаються не тільки врятувати свою країну, але й запобігти глобальній катастрофі. Після того як пацієнти, які згуртувалися в мобілізаційну партію, остаточно розберуться із ситуацією, відключать в країні інтернет, введуть надзвичайний стан, проведуть масові арешти, у нас і у світу в цілому залишиться дуже мало хороших ходів. Щоб успішно протистояти смертельній небезпеці, треба перш за все відкрито назвати її вголос: Патрушев, Путін, Ковальчук, Сєчін, Іванов, ми знаємо, що ви готуєте для країни і світу.

Чому ж про мобілізаційну партію і її задуми планетарного масштабу говорять тільки три людини: Венедиктов, Соловей і ваш покірний слуга?! Венедиктов і Соловей незалежно один від одного протокольно точно виклали те, що особисто чули в ближньому колі вищих керівників російської держави. Послання Венедиктова і Солов'я не почули. Слова вождів мобілізаційної партії, дослівно процитовані їх співрозмовниками, загубилися в білому шумі шаленого гамору божевільних ток-шоу. У мене враження, що я єдиний, хто продовжує коментувати ці слова і звертати на них увагу думаючих людей в Росії.

* * *

І було ще свідчення третього співрозмовнка. Найкоротше.

— Володимире Володимировичу, ви розумієте, що ми наблизилися до війни?

— Так. І ми в ній переможемо.

Друкується з дозволу Радіо Свобода / Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20036, США

14 08 2019

https://nv.ua/ukr/opinion/zhittya-pislya-smerti-pro-plani-putina-novini-rosiji-50037425.html