незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Кшиштоф ЧижевськийПольський агон «свого» й «чужого»1. «Гарні.
Шкода, що не наші». Такі слова лунають у фільмі Павла Павліковського
«Холодна війна». Глядачеві, не втаємниченому в меандри польської культури,
важко буде розшифрувати драматизм, прихований за цими зовні невинними словами.
«Наші» означає тут «польські». «Не наші» означає «лемківські». Лемки – це
етнічна група, що проживає переважно на теренах Польщі, але також України і
Словаччини. Одні з-поміж них визнають себе українцями, які розмовляють власним
діалектом, інші вважають себе окремим народом. Чимала їх частина живе в
діаспорі, про що можуть пам’ятати ті, хто бачив стрічку «Мисливець на оленів»,
яка розпочинається сценою лемківського весілля десь у Пенсильванії. Ось тільки
співають там «Катюшу» – радянську військову пісню, що ніяк не пасує до трагічної
долі лемків, жорстоко переслідуваних комуністичним режимом. Тим часом
лемківська культура славиться своїми дивовижними поліфонічними піснями. Саме їх
і стосується слово «гарні». Сюжет фільму
Павліковського зав’язується відразу після Другої
світової війни. Перед нами розгортаються долі Ірени і Віктора – пари видатних
хореографів і композиторів, які з нуля створюють народний ансамбль пісні і
танцю. У пошуках цікавого репертуару вони вирушають в етнографічні експедиції
до різних регіонів Польщі. І тепер, захоплені записаними на магнітофонну плівку
лемківськими піснями, вмикають, їдучи військовим
«газиком», одну з них, насолоджуючись її багатоголоссям, майже відсутнім у
польських піснях. «Гарні. Шкода, що не наші», – каже їхній водій на прізвище Качмарек. На задньому
плані історичної панорами тих часів триває боротьба з «українськими
націоналістами», невдовзі комуністична влада оголосить операцію «Вісла», тобто
примусову депортацію українського і лемківського населення з південно-східних
регіонів країни на так звані Повернені Території, передані Польщі на
Потсдамській конференції, згідно з рішенням якої польські кордони пересунулися
на захід і північ. Про ці історичні факти фільм не розповідає, його події
розвиваються в іншій площині, але польський глядач їх знає й чудово розуміє,
чому лемківську пісню немислимо ввести в репертуар польського музичного
колективу, який, зрештою, швидко перетвориться з народного на національний. У
ПНР слово «лемки» зазнає цензорської заборони. Треба буде дочекатися антирежимної революції 1980–1981 років, щоб у тижневику
«Солідарність», який упродовж того короткого періоду виходив офіційно і то
півмільйонним накладом (на більший влада не погодилася), з’явилася стаття про
лемків, їхню історію і кривди, завдані їм як польським громадянам. Показовими є
подальші долі трьох учасників розмови у військовому «газику». Для Віктора місця
в повоєнній Польщі не знайдеться, і він незабаром еміґрує на Захід. У Парижі
від консула ПНР Віктор почує, що він – не поляк. Кохання до жінки приведе його
назад на батьківщину, де на нього чекає ув’язнення, приниження і самогубство.
Ірена залишиться в Польщі, але кар’єри в ній не зробить. Можна припустити, що
безкомпромісна вірність собі і тому, що є «гарним», підштовхне її до кіл
демократичної опозиції. Для них обох своєю була культура, ширша за ту, яку
визначають етнічні кордони. І тому вони стали чужими у своїй країні. Натомість
«своєю людиною» виявиться водій Качмарек. Майбутнє
належить йому, він зробить блискучу кар’єру і невдовзі стане директором
національного колективу пісні і танцю. Качмарек – хоч би як
гірко це прозвучало – є важливою постаттю польської культури. Чи він з’явився
щойно після 1945 року? Комуністи при владі запевняли, що творять новий світ, і
з ненавистю ставилися до Польщі міжвоєнного періоду. Проте я не сумніваюся, що
в ті часи Качмарек зробив би таку ж блискучу кар’єру,
досконало вписавшись у політику переслідування національних меншин і лавкового ґетто. Я б також зовсім не здивувався, побачивши,
як він крокує в колоні фашистоподібних громил ОНР,
тобто ультраправого Obozu Narodowo-Radykalnego. Саме про таких, як він, писав
Чеслав Мілош у поемі «Моральний трактат»: «Партія – спадкоємиця ОНР». До
«партії» – правлячої Польської об’єднаної робітничої партії – Качмарек, звісно, належав. На його прикладі добре видно, що
гасло про «дружбу народів» у таборі соціалістичних країн та їхній програмний антинаціоналізм були пропагандистською фальшивкою на кшталт
вигуку «тримайте злодія!» у вустах крадія, який намагається відвернути від себе
увагу. Культурний націоналізм Качмарека був його
квитком до кар’єри в ПНР. А як би велося Качмарекові
в нинішній Польщі? «Гарні.
Шкода, що не наші». Я навів ці слова не для того, щоби в розмові про польську
культуру повертатися в минуле, хоч і вважав за необхідне примістити їх в
історичний контекст. Я навів їх, бо вони з тривожною силою резонують із днем
сьогоднішнім. Згаданий епізод у «Холодній війні» є елементом не історичним, а
гостро актуальним, причому – смію твердити – не лише для польського глядача.
Навряд чи ця стрічка була б визнана найкращим європейським художнім фільмом
2018 року тільки завдяки представленій там любовній історії. Втім, і ця історія
нерозривно пов’язана з тавром чужості, якою назначені її герої. Нарешті, у тій
фразі є ще щось інше, щось, можливо, істотніше для мене за їхню актуальність.
Отож я схильний думати, що тут криється зерно драми, яка від моменту здобуття
незалежності вирішальним чином впливала на польську психіку, а через неї – на
культурне, суспільне і політичне життя. Хто «свій», а хто «чужий» у тій молодій
– відродженій 1918 року в зовсім нових кордонах – національній державі? Качмарек живе в її підсвідомості, то сильніше, то слабше
виявляючи себе в публічному житті. Ми знайдемо його серед прибічників
ультраправих і фашизоїдних ідеологій, але також і
серед політиків-популістів, які будують кар’єру на «свояках» – і які б не
встояли на ногах без офірного цапа. Ми знайдемо його серед наляканих утратою польськості у світі відкритих кордонів і толерантності,
серед противників приймання імміґрантів, серед крикунів «Польща для поляків!» і
в загонах відродженого ОНР. Також ми знайдемо його серед тих, хто бридиться Качмареком, відмовляє йому в праві на існування і вдає, що
не розуміє або не хоче зрозуміти, звідки він узявся, які історичні й суспільні
обставини, витіснені у сферу табу травми й занедбання з боку еліт – зокрема й
культурних – стали причиною того, що він і далі отримує таку сильну поживу для
існування у польській психіці. Качмарек прекрасно
почувається у замкнених світах, серед людей, що вважають себе розташованими на
правильному березі ріки, а під цивілізаційним розвитком розуміють будування
мосту для тих, хто заблукав на березі протилежному і повинен просто до них
долучитися. Хоч би з якого боку поглянути, ми тут доходимо до – постійно
сором’язливо приховуваної або витіснюваної –
недорозвиненості та невігластва сучасної культури: у такий спосіб ніколи й ніде
міст не постане. Чому міст є таким важливим? Брати під сумнів сенс його
існування, а тим паче руйнувати його – означає надавати сили й живучості Качмареку. Якщо ж міст вдається відбудувати, це означає не
лише послаблення Качмарека і вибивання зброї з його
рук, це означає єдине істотне – його внутрішню зміну. Польська
психіка назначена агоном свійськості й чужості. Виняткова сила цього розщеплення
випливає з того факту, що чужий є тутешнім: із цієї країни, з тим самим
громадянством, він живе серед своїх, а часто всередині однієї і тої самої
людської особи. Ставлення поляків до чужих – прибульців, імміґрантів та інших
«гостей» – значною мірою є екстраполяцією їхньої внутрішньої битви з «несвоєю людиною». Легко собі уявити, наскільки це
спокуслива нива для політичних популістів, релігійних демагогів чи культурних
конформістів. Змагання з цим польським фатумом, будь-яке долання накинутої ним
поляризації вимагає відваги, високопробної духовної праці над собою і мистецтва
діалогу. На моє переконання, саме тут, у просторі цього агону
б’є джерело багатьох видатних досягнень творців, які чуються приналежними до
польської культури. Я пишу про
відчуття приналежності до польської культури, бо кордони, що її окреслюють, не
є замкненими, раз на завжди встановленими, а зумовлюються особистим вибором,
політичними обставинами і тим, що ми розуміємо під поняттям «наша культура».
Якби це було не так, ніколи б не трапилося тієї анекдотичної історії з Ісааком Башевісом Зінґером, який
писав мовою їдиш. Після здобуття Нобелівської премії письменник дав інтерв’ю,
де його запитали про літературу, на якій він виховувався. Почувши, що це була
польська література, спантеличений американський журналіст попросив назвати
конкретних авторів. І отримав відповідь: Іцхак Лейбуш
Перец, Шолом Аш, Іцик Манґер… Зінґер знав їхню
творчість мовою їдиш, публіковану в пресі й різних видавництвах у Польщі,
кожного з них він міг зустріти у міжвоєнній Варшаві. Це не означає, що і сам
Зінґер, і його вчителі мають своє місце в підручнику з польської літератури.
Однак не можна виключати, що в майбутньому такий підручник з’явиться. 2. Базель, літо
1931 року. Троє студентів із Вільнюса, який тоді входив до складу Польщі,
вперше в житті подорожують на Захід. Вони роками мріяли про цю подорож, читали
книжки французькою, їх захоплювала французька революція. Студенти призбирали
трохи грошей, доїхали до Праги, де купили байдарку, а потім через Альпи,
Боденське озеро, вниз по Рейну… Аж нарешті дісталися до мосту, який веде з
Базеля до французького Сен-Луї: «Вітала нас духовна сестра Франція. Напис [на
таблиці] сповіщав, що заборонено вхід циганам, полякам, румунам і болгарам. Ми
перезирнулися, і в цьому обміні поглядами було насмішкувате взаєморозуміння
щодо наших західних союзників. Ми перетнули міст»¹. Серед них був Чеслав
Мілош, автор «Родинної Європи», з якої походить наведена цитата. Це одна з
тих ситуацій, наслідком яких може стати формування життєвої позиції майбутнього
Качмарека. Його страх перед відкритістю до світу,
його національні та культурні комплекси посилюються, поглиблюючи травматичний ресентимент щодо інших/чужих. Він набуде схильності до
некритичної апологетизації себе і своїх, плутаючи її
з почуттям людської і національної гідності. Він почне думати про помсту і
мріяти про встановлення подібних таблиць на кордонах своєї країни, плутаючи це
з патріотизмом. А що Мілош?
Мілош напише «Родинну Європу» – автобіографічний есей,
що в неперевершений спосіб демонструє спільнотні
фундаменти європейської культури. Ця книжка вийшла в п’ятдесятих роках минулого
століття. Ніхто тоді так про Європу не писав. Переклад самої назви
західноєвропейськими мовами породжував труднощі: французька Une autre Europe та іспанська Otra
Europa – «Інша Європа»; німецька назва West und Östliches Gelände –
«Західні та східні землі»; італійська Mia
Europa i шведська Mitt
Europa – «Моя Європа»; нідерландська Geboortegrond – «Місце народження»;
фінська Euroopan lapsi –
«Дитя Європи»; англійська Native Realm – «Рідне королівство». Тоді як rodzinność Мілоша – ані своя, ані
така, що фіксує поділи. Вона – європейська, а отже вкорінена і гостинна,
самокритична і діалогова; на питання «хто я?» вона відповідає через пізнання
іншого і будування добросусідства. Я тут наводжу лише декотрі особливості
духовної праці, яку мусив виконати автор «Поневоленого розуму» задля подолання
і в середовищі, де він зростав, і в самому собі Качмарека,
вільним від якого Мілош не був. У юному віці він зазнав спокус – і з боку
когось із родичів, і в школі – ідеологією антисемітизму. Її подолання
обертається чимось значно глибшим, ніж нейтральність щодо «єврейського
питання»: Мілош – один із перших європейських поетів-неєвреїв,
який дає приголомшливе свідчення про Голокост у віршах «Бідний християнин
дивиться на ґетто» і «Campo di Fiori»,
написаних у 1943 році. Пережита у двох світових війнах смерть Європи не
перетворює його на нігіліста чи націоналіста. Він стає працьовитим поборником
духовного відродження європейськості. Якби творці повоєнної об’єднавчої ідеї
уважно прочитали «Родинну Європу», вони б ніколи на спільноті з вугілля і
сталі, а згодом на суто політичному проєкті не
зупинилися. Це «якбикання» має сьогодні сенс у
зв’язку з тим, що ми все ще несемо на собі первородний гріх процесу об’єднання:
Європейський Союз і далі не є культурним проєктом, а
якщо навіть, то дуже невеликою мірою. Культура в ЄС виявилася делегованою до
сфери компетенції національних держав. Через таке розуміння вона концентрується
на збереженні власної спадщини, захисті національної ідентичності та вираженні
індивідуальної свободи. Безперечно, це справи суттєві. Однак для Мілоша, а
також для традиції, з якої він виростає, таке розуміння культури є далеко
недостатнім. Традиція, на
яку я тут покликаюся, пов’язана з поняттям «прикордоння» («pogranicze»),
і його так само важко перекласти іншими мовами, як і європейську родинність.
Прикордоння – це не обшар, поділений кордоном,
власне, воно не знає зовнішнього кордону. Його також важко співвіднести
з поняттям полікультурності у значенні архіпелагу
окремих культурних островів. Прикордоння охоплює кордон як частину своєї,
внутрішньої території. Воно стосується спільноти дуже різних людей, які
розмовляють розмаїтими мовами, плекають власні релігійні, національні чи
побутові традиції – і живуть разом. Етос людей
прикордоння зумовлює розуміння, що «інше» є «нашим». Вони здатні поєднувати
турботу про особливе, яке перебуває під загрозою марґіналізації чи зникнення, з
творенням і відновленням міжлюдської «сполучної
тканини». На практиці це означає проникнення в таємниці мистецтва будування
невидимих мостів. Для ментальності Качмарека «людина
прикордоння» становить найбільшу небезпеку – більшу, ніж націоналіст із
протилежного боку лінії фронту. Болючим унаочненням цього стала війна в
колишній Югославії, коли sarajlija, як
називають у Сараєві тих, хто громадянськість і права людини ставить вище за
національні та всі інші поділи, був найненависнішим для націоналістичних
екстремістів «чужим». Від часів тієї війни Європа занурюється в кризу
полікультурного суспільства. Посилення цієї кризи прямо пропорційне відмиранню
«сполучної тканини», будування якої в царині культури, схоже, є найбільш недоінвестованою галуззю євроінтеграції. Із традиції
прикордоння виростають одні з найважливіших феноменів сучасної польської
культури: поезія і есеїстика Чеслава Мілоша, проза і
драматургія Вітольда Ґомбровича, поезія Віслави Шимборської та Єжи Фіцовського, театр Єжи Ґротовського і Тадеуша Кантора,
кінематограф Кшиштофа Кєсльовського і Тадеуша Конвіцького (разом із
його романістикою), образотворче мистецтво Маґдалени Абаканович
і Єжи Новосєльського,
музика Ґражини Бацевич і
Ванди Вілкомірської, філософія Лєшека
Колаковського і ксьондза Юзефа Тішнера,
педагогіка Януша Корчака, психологія Антонія Кемпінського, соціологія Зиґмунта
Баумана. Цю традицію продовжують живі творці, зокрема
й представники наймолодшого покоління, «прикордонність»
яких проникає в дедалі ширші простори емпатії, охоплюючи природу, тварин,
статеву рівність, імміґрантів та інші марґінальні групи. 3. «Гарне», –
каже Гершеле, почувши незнане йому раніше польське
слово daremność. Сенс цього
слова пояснює йому Нахман: «Це тоді, коли всі зусилля
йдуть намарне, коли будують на піску, коли черпають воду решетом, коли тяжко
зароблений гріш виявляється фальшивим». «Даремність» стане відтоді своїм словом
для цього молодого чоловіка, який мав «хист і жіночу делікатність, щоб
займатися іншими». Як вихрест він змушений змінити своє ім’я на польське, що не
є для нього проблемою – як і зміна релігії, бо він вірить, що юдаїзм,
християнство чи іслам – це лише «заслони» на шляху до Єдиного. В його
материнській мові – їдиш – не було такого виразу для даремності. «Гарне», –
каже він про слово, яке багато разів лунає в промові єпископа в катедрі, куди внесли відкриту – за католицьким звичаєм –
труну єврейського мудреця, що «прийшов до хреста», у присутності натовпу, який
зібрався, щоб узяти участь у похованні вихреста в освяченій землі. Гершеле даремно вірив, що Яків Франк – новий месія, який
вирве відданих йому людей з-під влади смерті. Цю історію
оповідає Ольга Токарчук у романі «Книги Якова»,
присвяченому містичній секті франкістів, яка багатьох євреїв, що проживали в
Речі Посполитій, навернула в католицизм. У 2015 році роман здобув найважливішу
в Польщі літературну премію Nike.
Протягом першого року було продано сто тисяч примірників цієї майже тисячосторінкової книжки. Поляки читали «Книги Якова» як
епопею прикордоння, що слугує контрнарацією для романів
Генрика Сєнкевича –
улюбленого автора Качмарека. Сєнкевичівські
«креси», тобто землі теперішніх Литви, Білорусі й України, були «нашими», себто
польськими, сповненими міфів про славу польської зброї та асиміляційну щодо
сусідів силу польської культури. Під пером Токарчук
вони перетворюються на багату панораму культурної поліфонії, в якій іншість є своєю, але й водночас глибоко зраненою. У Качмарека викликали б шок слова польської дами, яка з
центру країни вперше в житті дісталася каретою «кресів» і – розгублена в місті,
де звучать мови українців, вірмен, турків і євреїв, – розпачливо вигукує: «Тут
хтось розмовляє польською?!». «Книги
Якова» – це одна з найважливіших за останній час подорожей вглиб польської
психіки, назначеної агоном свійськості
й чужості. Одним із нараторів цієї розписаної на
багато голосів оповіді є Нахман – хронікер мандрівки
Якова Франка по Речі Посполитій. Саме йому належать слова, сила вираження яких
універсального становища людини на землі зродилася з межової напруги між нашим
і тим, що стати нашим не може. Отже, сцена відразу після згаданого вище
похорону єврейського мудреця, під час якого франкісти так багато зробили, щоб
усе відбулося згідно з католицьким звичаєм. Однак ситуація змінюється, коли
вони виходять із катедри. Яків наказує їм узятися за
його довгий турецький плащ, і вони, сліпо в нього вчепившись, із мокрими від
сліз очима, схожі на чудернацьких комах, відгороджені від місцевих людей
спричиненим даремністю розпачем, знову перетворюються
на інших. І тоді Нахман записує слова: «У тому, що ти
чужий, є якась радість, привабливість. Це – наче ласощі. Добре воно: не
розуміти мови, не знати звичаїв, блукати, як дух, серед інших – далеких,
незбагненних. Тоді прокидається особлива мудрість: уміння здогадуватися, ловити
неочевидне. Прокидаються кмітливість і уважність. Чужий віднаходить особливий
кут зору і хоч-не-хоч стає своєрідним мудрецем. Хто переконав нас, що бути
своїм – так добре і зручно? Лише чужий по-справжньому розуміє, яким є
світ»². Переклад з
польської Олександра Бойченка
______________ ¹ Цит.
за перекладом Лідії Стефановської та Юрія Іздрика. ² Цит.
за перекладом Остапа Сливинського
30.09.2019 |
