www.ji-magazine.lviv.ua

Пітер Померанцев

Лекція британського журналіста Пітера Померанцева, яку він прочитав у день відкриття Львівського медіафоруму, не є лекцією в класичному розумінні цього слова. Він починає з розповіді про свого батька, відомого дисидента Ігоря Померанцева, а закінчує технологіями впливу під час Брекзиту. Радимо подивитись її всім, кого цікавлять закономірності впливу на суспільство, свобода слова та популізм.

У серпні 1976 року в радянській Україні один чоловік, який виглядає майже як я, пішов поплавати в морі. Це було десь в Одесі. Він поплив доволі далеко. Коли повернувся, пішов туди, де залишив свій одяг, і побачив там двох чоловіків у темних костюмах. Чоловіки дістали зі своїх кишень посвідчення працівників КДБ, сказали, що затримують його і що він має вдягатися якомога швидше. Він натягнув свої брюки на мокрі плавки. Дорога була дуже дивною — спершу в машині і аж до місця для допиту, і навіть під час допиту він думав лише про одне: про свої мокрі плавки. Через них змокли його штани, йому стало холодно. Він зрозумів, що цим полковникам КДБ середньої ланки 1970х років подобалось грати в такі маленькі ігри розуму: примушувати людей одягатися дуже швидко. Усі ці маленькі приниження вдавалися їм дуже добре.

Виявилося, що його затримали (саме затримали, а не заарештували) за зберігання шкідливої літератури, а саме книги Набокова «Запрошення на страту» та Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». Ба більше, його звинуватили в розповсюдженні цієї шкідливої літератури серед його друзів. Йому сказали, що посадять його на 7 років і вишлють на 5 років за цей огидний злочин. Він усе заперечував, відмовлявся говорити про родину чи друзів. Відтак допити, які почалися в Одесі, продовжилися в Києві та тривали більше року, стали все частіше на тему, про яку вони могли говорити: літературу. Коли співробітники КДБ хотіли бути милими, вони казали: з нами працює вже так багато письменників. Ми можемо допомогти вашій кар'єрі! Просто розкажіть, де перебувають ваші друзі-дисиденти.

А коли вони були підлими, вони казали: вам подобається Джойс, Фолкнер, Пастернак — це все буржуазна література. І це було правдою: література, яка йому подобалася, поставала проти задумки радянського соцреалізму. Вона возвеличувала індивідуальність, самовираження.

В той час допити здебільшого проходили в Києві, а не в Одесі. КДБ викликало та допитувало всіх друзів та знайомих цього чоловіка. Їх питали: цей чоловік давав вам ці жахливі, небезпечні книжки? Врешті-решт, один з його знайомих зламався та зізнався, що чоловік давав йому ці небезпечні книжки. Коли затриманий герой цієї історії запитав у свого друга, чому ж він сказав КДБ про те, що він дав йому ці книги, друг відповів: я чесна людина і не хочу брехати, навіть КДБ.

На той час усі вже готувалися до найгіршого. Теща затриманого запитала, що робити в разі, якщо його посадять в тюрьму. Він сказав, що головне — передати інформацію правозахисним організаціям на Заході, розповісти про це на ВВС, на «Радіо Свобода».

Тоді його теща сказала: добре. якщо мені вдасться поширити новину про твій арешт, я принесу тобі передачу, в якій будуть сосиски. Вони будуть порізані зліва направо. Якщо мені не вдасться поширити цю інформацію, я поріжу їх справа наліво.

В його житті відбувались і інші речі на той час. Він не був у в’язниці, його просто викликали на допити. Він працював у Київській бібліотеці, одружився (на його весіллі працював фотограф з КДБ) і в нього з’явилася дитина. І цією дитиною був я. Я народився у 1977 році в Києві — саме тоді, коли мого батька арештовували за читання книг. Але йому пощастило, тому що він писав російською (він сам був письменником). Тому що, попри те, що він виріс в Україні, в місті Чернівці, він більше вважався росіянином, ніж українцем. І тому що він був євреєм і подавав на єврейську візу (що було дозволено) в кінці 1970х. Тож, в той час, коли усі його друзі-українці, які писали українською та боролися за український національний курс, не мали вибору, і їх висилали в Мордовію, він, як багато інших російськомовних євреїв, дисидентів та письменників, отримав право поїхати звідси. І він їм скористався.

В 1978 році, коли мені було 9 місяців, ми поїхали з Києва, з СРСР. Я не буду вдаватися у всі ті пригоди, які сталися після цього, та врешті-решт ми опинилися в Лондоні, де я виріс і де мій батько почав працювати на російську службу ВВС. Як відомо, тоді Радянський Союз блокував мовлення ВВС. Люди мали дуже прислухатися, шукати різні радіохвилі, щоб отримати хоч трохи інформації з Заходу.

Всі мої найраніші спогади з Лондона пов'язані із всесвітньою службою ВВС, яка знаходилася у величезній будівлі в Олдвічі. Будівля називалась Буш-гауз. Вона була побудована як величезний собор. На час будування, а це був 1925 рік, це була найдорожча будівля у світі.

Я пам'ятаю різні мови навколо себе: російська, арабська, перська, польська. Всі були об'єднані цими дивними ідеями про об'єктивність, точність, неупередженість, збалансованість. Це була релігія публічного мовника, яку уособлює BBC. Начальник мого батька, який був головою російської служби, полюбляв казати: в цій будівлі газ, який розносить бриз збалансованого погляду. І навіть люди, які приходили на ВВС і не вірили в об'єктивність, точність і неупередженість, врешті-решт поглинали цей газ.

Деяких людей це чомусь бісило. Деякі з росіян з російської служби хотіли бути більш плюралізованими. І вони звинувачували голову російської служби, чоловіка на ім'я Баррі Холанд. Вони казали: дивись, якщо до вас прийдуть Ісус та диявол, ви дасте кожному з них по 5 хвилин на радіо, правильно? На що Баррі Холланд, голова російської служби, відповідав: звісно, я так би зробив. Але останнє слово я надав би Ісусу.

Тож мій батько працював у російській службі ВВС під час останніх великих спазмів Холодної війни. Спазмів, які показали, що радянський підхід до інформації — цензура та заборони — не стійкий.

Було два кричущих випадки. Перший — Чорнобиль (до речі, зараз іде досить хороший серіал про це). Тоді під цензурою опинилася більшість інформації про те, що сталося. Через те, що люди не могли зрозуміти, що відбувається, вони зверталися до іноземних мовників. Це була екзистенціальна проблема. Ця потреба було також біологічною: людям потрібна була інформація, щоб вижити. Це було питання здоров'я.

Інше, що спадає на думку — серпневий путч у Москві в 1991 році. Коли якийсь радянський олігарх хотів повалити Горбачова і захопити владу, перше, що вони зробили — це спробували заблокувати всі новини. І тоді москвичі і росіяни теж звернулися до західних мовників і перших незалежних російських радіостанцій, просто щоб зрозуміти, що відбувається. І саме завдяки цьому сотні тисяч людей знали, де і коли збиратися, щоб відштовхнути тих, хто намагався захопити владу.

Відтоді, звісно, багато речей змінилося. Президент Горбачов визнав, що цензура не спрацювала, що потрібно більше інформації, щоб мати здорове і ефективне суспільство. Шлюзи були відкриті: все раптом стало доступним у Радянському Союзі, який тоді розвалювався. Мій батько тоді відчув, що всі важливі для нього речі: свобода слова, самовираження, індивідуалізм несподівано реалізуються.

Наприкінці 1980х і в 1990х з’явився консенсус щодо того, що таке здоровий інформаційний простір для демократії. Консенсус, який будувався тривалий час, кристалізувався під час Холодної війни. Ідея суспільної журналістики — об'єктивної, збалансованої, як от ВВС намагається себе представляти, плюралізм. Ми матимемо великий ринок із різноманітними медіа, які дотримуватимуться стандартів, і, звісно, в нас буде краща демократія.

Я думаю, що ідея особистості як натхнення для влади дає так багато самовираження, наскільки це взагалі можливо. Це добре для демократії.

Минуло 30 років від кінця Холодної війни. Я зараз працюю навпроти будинку, де раніше було ВВС. ВВС давно покинуло ту будівлю. І, до речі, тривалий час Буш-гауз хотіли перетворити на елітні квартири для заможних міжнародних покупців. Лондон взагалі відомий тим, що заможні люди купують там нерухомість, часто за корупційні гроші. Зараз там знаходиться університет, що є непоганим фіналом для Буш-гауз.

Та насправді ВВС залишило не лише той офіс, а цілий набір цінностей та ідей того, що таке здоровий інформаційний простір.

От перше — свобода слова. Безумовно, свобода слова і досі залишається найважливішим питанням у багатьох країнах із закритими системами. Та дещо змінилося. Нині у нас така цензура, коли інформацію не ховають, а форсують, переобтяжують, її забагато. Авторитарні режими — та не лише вони — намагаються заповнити весь інформаційний простір дезінформацією, щоб люди не могли зрозуміти, що правда, а що ні. Нам відомий феномен ферми тролів, який використовується по всьому світу багатьма політичними акторами, щоб атакувати дисидентів, журналістів, опозиціонерів. І коли ти намагаєшся звинуватити цих людей у використанні фабрик тролів, вони тобі кажуть: але це не ми, це свобода слова цих тролів. Ці тролі просто висловлюють свою думку.

Ідея публічного мовника була просто підірвана. В таких країнах як Польща і Угорщина, де офіційно є суспільні мовники, вони підкоряються інституціями. Всі політики спромоглися розмістити всіх своїх політичних союзників на чолі суспільних мовників і контролювати їх. Ба більше — вони говорять, що об'єктивність майже неможлива. Вона не існує. «Об'єктивність — це міф, який нам нав'язують» — це слова Дмитра Кисельова, відомого російського пропагандиста. Російська служба BBC досі існує, вони досі створюють збалансовані, об'єктивні новини. Але у людей все більше розвивається імунітет до того, що це існує, вони стають цинічними. І вони не вірять в цінності суспільного мовника.

Рухаємося далі. Плюралізм — інша ознака здорового інформаційного простору. Виявляється, що більше інформації не завжди дорівнює краща інформація. Ми по всьому світу бачимо зростаючу плюралізацію. Люди зникають у спеціально створених медіапросторах, де реальність про можливість справжньої демократії просто руйнується. Це посилили соцмережі. Соцмережі зробили навіть дещо більш підступне — вони підірвали ідею про те, що індивід, який має свободу самовираження, більше вільний та сильний.

Ти прокидаєшся вранці, відкриваєш Facebook. Він тебе питає: що у вас на думці? І ти можеш сказати все що завгодно: мільйон різних речей. Почуваєшся дуже вільним. Але що насправді відбувається? Що більше ви там сидите, то більше ваші слова та поведінку прослідковують і продають. Потім її передають іншим службам, і ці дані можуть використовувати, щоб вплинути на вас, а ви цього навіть не помітите. Це дуже дивний парадокс. Що більше самовираження, то менше сили.

І, звісно, моделі пропаганди дуже змінилися. На зміну радянській пропаганді, яка намагалася форсувати правду, прийшли моделі пропаганди, яка залазить всередину того, що ти робиш, і маніпулює тобою звідти.

Наведу вам приклад популізму. Я був вражений, коли брав інтерв'ю у голови діджитал в кампанії Брекзит. Ви чули про Брекзит? Це така річ, яка в нас зараз відбувається… Вона ненормальна, але це стан. Він пройде колись. Вже минуло багато часу, і цей чоловік, голова діджитал, був готовий говорити відкрито. Він пояснив мені, як він керує кампанією. Він націлюється на людей через групи в соцмережах. Він дізнаєтся, що турбує людей в тій чи іншій групі. Він шукає людей, які йому підходять (тобто прагнуть Брекзиту), і кожна людина стає його ціллю. Він сказав, що створює 70 абсолютно різних повідомлень для країни з 20 мільйонами. Я запитав в нього про найуспішнішу рекламну кампанію Брекзіту. У нас в Британії постійно дебати на цю тему: чи це була імміграція, чи суверенітет? Він засміявся і сказав: права тварин. Людей турбують права тварин. Найуспішнішою ідеєю його кампанії було сказати людям, що в ЄС жахливо ставляться до тварин.

Виявилося, що ці ідеологічні дебати, які в нас були — ні про що. Очевидно, що імміграція дуже важлива. Але я намагаюся сказати, що в такому просторі ми навіть гадки не мали про те, як просувається його кампанія. Тож як ми тоді можемо це критикувати?

Я запитав: гаразд, у тебе були різні повідомлення, але як ти пов'язав їх всіх між собою? Він сказав, що потрібні лише дві речі: ворог (в цьому випадку ЄС) і якесь невиразне почуття. Не потрібна ідеологія, тому що ідеологія — це стане смертю для тебе, тому що тоді люди почнуть одне з одним сваритися. Люди, яким не подобаються іммігранти, навряд знайдуть спільну мову з людьми, яким подобаються тварини. Це різні типи людей. Вам потрібна якась нечітка ідея: наприклад «люди» чи «більшість». Щось, на що люди можуть себе спроектувати і відчути себе частиною цього. І ти не хочеш, щоб ці люди зустрілися, це не центризм. Якщо вони зустрінуться, вони одне одного ненавидітимуть. Треба просто продовжити створювати різні меседжі для різних людей.

Існування «ворога» — теж важливе. Він надав мені статистику, сказав, що концепт ворога надасть тобі додаткових 20 відсотків голосів. Тобто, те, що ми називаємо популізмом — це не ідеологія і навіть не набір ідей. Це стратегія медіа. Це необхідність, яка випливає з медіа-середовища, в якому ми живемо. Ми бачимо те саме в Італії, де «Рух 5 зірок» створив тисячі блогів про зовсім різні питання, такі як збір сміття, імміграція, протест НАТО, зовсім не пов'язані речі — і змусив людей голосувати за них. Це ж сталося і під час кампанії Трампа. Ви зможете мені потім розказати, що відбувається у вас тут. І це все роз'їдає ідею публічної сфери.

Всі старі принципи, які ми мали: свобода слова, плюралізм, самовираження, різноманітність медіа, ідея того, що створює здоровий демократичний інформацій простір, підірвані. Але через те, що так сталося, ми бачимо всі старі авторитарні тенденції. Журналісти по всьому світі у небезпеці, права порушують, сильні приходять до влади і стають безкарними. Фактично, всі журналісти працюють в дуже складних умовах, але в Україні вони особливо складні. Та треба впоратися з цими гострими питання: як ми можемо повернути сенс роботі журналіста в цьому геть новому середовищі?

Є кілька ідей, які можуть стати у нагоді. Частина рішень буде не в площині контенту, а в площині регуляції і побудови інтернету та інформаційного простору. Це означає регуляцію технологічних компаній — може, саморегуляцію. Існує безліч моделей, і їх успішно запроваджують в різних країнах — у Франції, Німеччині, Британії, в США. Сутність, до якої ми маємо дійти — комп'ютерні програми, які керують інформацією. По-перше, вони повинні почати захищати самовираження, коли його атакують, а по-друге — почати давати людям збалансовану, різноманітну інформацію, яка не спонукає до екстремізму та поляризації. Врегулювання точно будуть. Питання в тому, будуть вони розумними чи поганими.

Те, що я думаю, ми можемо покращити, і над чим ми працюємо в Лондонській школі економіки, в невеличкому центрі, який я там створив — це як ми можемо краще розуміти нашу аудиторію, щоб заручитися її підтримкою. Як ми можемо краще слухати, щоб зробити важливу інформацію, яку ми маємо, важливою для них? Не для того, щоб пропагувати чи маніпулювати людьми. Просто слухати, щоб розуміти їх, мати змогу порозумітися.

Інша річ — ці чудові теми, які сьогодні існують в Україні та по всьому світу, які допомагають посилити демократію. Права людини та свобода вираження думки. Ці речі досі дуже важливі, але вони можуть не завжди бути найважливішими. Я думаю, що корупція — одна з речей, яка впливає на все. Глобальна корупція — проблема в Америці, в Лондоні, у всьому світі, який розвивається. Вона не лише зробила бідні і слабкі місця ще біднішими і слабшими. В демократичних країнах вона відбирає відчуття, що звичайні люди живуть з такими ж правами, як заможні і впливові. Якщо суперзаможні можуть виводити гроші, уникати податків, ігнорувати закони — це підриває сенс спільної демократії, яка існує в Британії. І це допомагає тим, кого ми називаємо популістами. Звісно, один з епіцентрів всього цього — тут, в Україні. Робота українських антикорупційних журналістів та журналістів-розслідувачів дуже важлива для решти світу. Насправді я думаю, що з багатьма проблемами, про які я говорив, українці пораються. У вас є ворог, який зневажає свободу слова і використовує інформацію як зброю, у вас є поляризація, яку просувають свідомі політичні гравці, і, можливо, у вас є проблеми з цільовою електоральною рекламою.

Саме тому я завжди дивуюся, коли ви маєте іноземців, які вас вчать. Насправді все навпаки. Мені здається, найкраща боротьба за демократію відбувається тут. І я думаю, що ми навчимося у вас, а не навпаки.

4 06 2019

https://hromadske.ua/posts/piter-pomerancev-populizm-v-media-ce-strategiya?fbclid=iwar1i55in60cbxj3mydfvjpv0ce9jir9l-l6kfrz1qtrn3pibwxuwsam0zrm