Віталій Пономарьов

Історія та її суб’єкти

Кожна історична дія свідчить, хоч і не завжди виразно, про своє джерело, відсилає до свого носія, промовляє про того дієвця, який свідомо і вільно вчиняє її, використовуючи наявні засоби та маючи на меті певні політичні, соціальні, культурні перетворення, – тобто про суб’єкта історії.

У домодерні та ранньомодерні часи головним дієвцем повсюдно вважали Бога як «actus purus» («чиста дія») людської історії – Він-бо, згідно з першими рядками Орликової Конституції, «вивищує на праведнім мірилі свого правосуддя одні держави, а інші за гріхи та беззаконня смиряє; одні уярмлює, інші звільняє; одні підносить, інші скидає долі». Проте церква, наважившись тлумачити Його волю, сама почала претендувати на роль провідного суб’єкта історичної дії, бо ж якщо князем народжуються, то королем стають, і то лише після увінчання короною, освяченою папою Римським.

Після Реформації історичну суб’єктність від церкви перебирають держава та деякі людські спільноти. Зокрема, у Балто-Чорноморському міжмор’ї, яке аж до кінця ХVII століття не знало ні європейського абсолютизму, ні азійського деспотизму, історичними гравцями були також шляхта, козацтво і мешканці міст на Маґдебурзькому праві. Однак монархія врешті-решт монополізувала історичну суб’єктність по всій Європі, і філософським осмисленням цього процесу стала Геґелева теорія послідовного розгортання Абсолютного Духа в людській історії, яке увінчує держава, та ще й Прусська, на чолі з Богом даним володарем.

Паралельно із цим обожненням держави набирала сили й критична щодо неї традиція, започаткована ще Томасом Гоббсом. Для нього держава була вельми непривабливим суб’єктом: Левіафан, потвора, смертний бог, королівство темряви, сила природи, що прагне перетворити вільного члена Commonwealth (спільноти) на свого підданця. Згодом до цієї традиції серед інших долучився і Фрідріх Ніцше – він вважав державу «найхолоднішою серед холодних потвор», що «холодно бреше, і ця брехня вилазить з її пащі: “Я – держава, я – народ!”».

Першими про народ як суб’єкта історії заговорили романтики; слідом за ними народники намагалися виліпити такого дієвця із селянства, анархісти – з об’єднань виробників, а Михайло Драгоманов – зі спілки вільних громад, але всі ті спроби виявилися марними. Натомість марксисти проголосили основним історичним суб’єктом пролетаріат, відводячи йому, за саркастичним визначенням Алена Безансона, роль Христа серед людей та Ізраїлю серед народів. І хоч історичні дії тоді насправді вчиняв орден мечоносців (політбюро цк компартії), марксистсько-ленінське «вчення» про диктатуру пролетаріату вельми добре придалося для ідеологічного та навіть псевдонаукового обґрунтування масових людських жертвоприношень.

Проте найбільше ідеї романтиків прислужилися творенню ще одного суб’єкта історії – модерної, а згодом і політичної, нації (або нації-суспільства – центральноєвропейської нації, виплеканої «знизу» суспільством, на відміну від західноєвропейської нації, сформованої «згори» державою). Відтоді серед історичних дієвців уже немає ні елліна, ні юдея, ні скіфа, натомість є греки, євреї та інші нації. І мало хто з них так ефектно унаочнив свою суб’єктність, як нації-суспільства Міжмор’я, що виросли з «неісторичних», «недержавних» і взагалі «пропащих» етносів (їх тоді ще називали «народами-покидьками»): впродовж якогось півстоліття вони спромоглися на культурне відродження, господарське піднесення і політичну мобілізацію, а відтак пошматували чотири архаїчні, застарілі та безнадійно відсталі європейські імперії та відновили власну, колись утрачену, державність.

Якщо історична суб’єктність церкви живилася вірою, а держави – військовою потугою, то суб’єктність політичної нації поповнювалась одночасно з кількох джерел. Перше – досвід осілості певної людності на цих-от берегах, який становить речовину її історичної пам’яті та наповнює змістом її уявлення про власну тяглість у земних часі та просторі. Друге – культурна індивідуальність нації, яка спонукає її, подібно до києво-могилянського спудея-філософа Хоми Брута, знов і знов окреслювати власне захисне коло, ретельно відділяючи своє від чужого і тим виокремлюючи себе серед інших. Третє – політична самодостатність цієї-ось історичної, культурної та громадянської спільноти, заснована на усталених суспільних практиках і витворах; частину з них ця спільнота виробила сама, а деякі запозичила у сусідів і вкорінила у свою традицію: народне віче, церковне братство, гурток інтелектуалів, міська рада, шляхетський сеймик, козацьке коло, злий Майдан. І останнє з переліку, однак не за вагою, джерело – майже містична воля нації до самостійності, підсилена її інстинктом самозбереження, бо людність без історичної суб’єктності нездатна захиститися ні від винищення, ні від депортації, ні навіть від асиміляції.

Енерґія, здобута із цих джерел, дала змогу нації-суспільству претендувати на роль головного історичного дієвця, і невипадково Ольґерд Бочковський назвав ХХ століття «націєцентричною добою», бо в ній нація, писав він, перебирає від держави історичну суб’єктність так само, як свого часу держава перебрала її від церкви. Бочковський також передбачив майбутнє протистояння цих двох історичних гравців, а відтак і «перемогу нації над державою й пристосування цієї останньої до життєвих потреб народів». Людина ХХІ століття тут напевно пригадає Революцію Гідності, коли держава у відчайдушній спробі позбавити суспільство суб’єктності навіть відновила середньовічну практику публічних страт – і все одно зазнала поразки.

Хоч особа і не є дієвцем історії, вона може за власним вибором долучитися до такого суб’єкта – політичної нації, – та живитися енерґією від описаних вище джерел. Звісно, не кожному вистачає для цього знань чи завзяття, не кожного приваблює привласнення досвіду осілості спільноти, і не кожний прагне піднестися над буденністю та потрапити в історичний час. Тому-то у колишній колонії до політичної нації належить далеко не все доросле населення країни та навіть не всі громадяни відновленої держави. Нація-суспільство – це та запекла меншість, яку «вогонь не пече», той політичний народ, який прищеплює (і навіть нав’язує) решті населення спільне розуміння минулого і своє бачення майбутнього і так тягне країну вперед.

Політична нація є одночасно і плодом демократії, і її носієм. Втім, Аристотель недаремно зараховував демократію до неправильних політичних устроїв: у колишній колонії, що зазнала окупацій, терору і геноциду, а нині веде війну за незалежність, значна частина населення має домодерну, тобто донаціональну, ідентичність. Людина з такою ідентичністю тяжіє до повернення до колоніального стану, і це тяжіння за певного збігу політичних обставин уможливлює звиродніння демократії як влади більшості та переродження її в охлократію як владу юрби, що її Платон називав «тиранією натовпу». Охлос просто-таки спокушає і спонукає демагогів маніпулювати ним – байдуже, з якого боку державного кордону ті перебувають: він-бо, як марксів пролетарій, не має батьківщини. І саме тому так «важко йому йти проти рожна» – проти історичної суб’єктності запеклих, які вже шостий рік збройно боронять від варварів і себе, і позбавлену волі до спротиву західну цивілізацію. Бо клейнодом запеклих є свобода, а історична суб’єктність – це лише один з її виявів.