www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Лютий, філософ, письменник, професор кафедри філософії та релігієзнавства
Університету «Києво-Могилянська академія»

Мало не в усьому світі котиться хвиля емоційного невдоволення, вбрана в шати виразного популізму, зупинити яку нікому так і не вдається.

Українські вибори, процес Brexit у Великій Британії, перемога Трампа в Сполучених Штатах, ці та схожі на них тенденції об’єднує загальний дух невдоволення, в якому чується ностальгія за колишнім соціальним достатком, який безповоротно втрачено через корисливі дії збанкрутілих політиків.

Разом із звинуваченнями в корупції, нівелюється й уся складна й компетентна політична робота, саме поняття професіоналізму.

Риторика про нові обличчя у владі чимдалі тим більше нагадує 1917-й рік, коли професіоналізм підмінюється партійністю та «правильним класовим походженням».

Попри весь історичний досвід, народу це подобається: рейтинги популістів ростуть так, що деякі відчайдухи наважуються говорити про обмеження виборчих прав, оскільки виявлення мас часто виглядають ситуативними й нераціональними бодай з точки зору здорового глузду.

Проте неважко помітити, що наступним кроком згаданого обмеження стане неминуче скочування у диктатуру.

Усе те, що ми сьогодні спостерігаємо в соціально-політичній сфері, сформувалося під впливом кількох факторів.

По-перше, дискредитація політики як спільної справи.

На наших очах поступово відбувалося розкладання того типу політичного життя, як його розуміли й сформували ще в античності. Виглядає, що грецька політейя чи латинська res publicaповолі переставали бути спільною справою всіх учасників творення інституцій, покликанням яких є забезпечення потреб громадянського співіснування.

З одного боку, ці процеси відбуваються під тиском так званої реальної політики, а з другого – є наслідками впливів емансипованих масових рухів.

Це вплинуло на зміну того, що є політика: з публічної сфери вона обернулася на приватну, а точніше стала корпоративною справою служіння інтересам окремих людей, які мусили тим або тим чином почергово залякувати й улещувати широкі маси, шукаючи їхнього схвалення чи послуху, нехай це і не завжди задовольняло посполитих.

По-друге, після того як освіта стала доступною мало не для кожного, сформувався її певний стандарт.

Заразом з’ясувалося, що цілком достатньо опанувати лише певний набір навичок, а вже далі заглиблюватися в тонкощі та проблеми не конче й потрібно.

Знання хоч і залишалося силою, втім, здебільшого припиняло набувати фундаментальних рис. Ним аж ніяк не хотілося більше віддано займатися впродовж усього свого життя. Воно мало б виконувати, на думку багатьох, суто утилітарні функції.

Воно почало потребувати виправдань, а найліпшим його виправданням могло б бути тільки практичне застосування.

Ба більше, знання перестали здобувати. Вважається, що його можна отримувати у вигляді послуги. Навчальні заклади не є осередками, де формується універсальне знання (університет як спільна справа тих, хто вчить і навчається), а перетворюються на такі собі інформаційні супермаркети, позаяк інструментальні виміри знання все частіше переважають рефлективні.

Для оволодівання знанням дедалі менше потрібно інвестувати час і зусилля, достатньо створити навчальні технології, схожі на придатне до застосування суто прикладне знаряддя.

Трансформація знання потягнула за собою зміни політичного життя.

Широкі маси людей уважають, що державне управління є не такою вже й складною справою. Кажучи інакше, з керуванням може собі порадити будь-хто.

Якщо так, то згідно з цією позицією, достатньо завести на владний олімп свою людину, яка далі задовольнятиме потреби простого народу, бо в цьому й полягає вся нехитра справа державницької роботи.

По-третє, виникає криза інтелектуалів.

Поява інтелектуалів збігалася в часі з розвоєм медіа, які ставали засобами розповсюдження їхніх міркувань. Одначе мірою того, як ЗМІ посилювали статус своїх власників, годі було говорити про їхню незалежність.

Сподівання на те, що соціальні мережі виправлять цю безвихідь і набуватимуть вигляду чогось на штиб відкритих майданчиків для масштабних обговорень, теж не виправдалося сповна.

Замість того, щоби бути платформами висловлення виваженої думки, вони скоріше нагадують середовище, куди виливаються потоки нестримних емоцій, а коментарі перетворюються на пекло з демонстрації власної переваги.

Крім того, ні для кого не секрет, що соціальні мережі піддаються цензурі, а персональні дані користувачів використовуються власниками цих систем зовсім не за призначенням. До того ж роль комерційної реклами залишається ледь не провідною.

Зрештою, роль інтелектуалів поволі маргіналізувалася, оскільки приватні інтереси широкої публіки надалі превалюють над суспільними.

Для більшості людей досить важко збагнути як спільне може підтримувати окреме.

Звісно, йдеться не про колективістські моделі, а про те, що свобода особистості забезпечується не в останню чергу внеском кожного в розбудову й функціонування відкритих професійних інституцій. Але й надалі спостерігається лише тотальна втома від самої думки про необхідність координації зусиль.

Ця виснаженість обертається невпинним прагненням зробити солідарне урядування сферою корпоративних інтересів.

Що можна протиставити цим тривалим тенденціям?

Ліків від популізму не існує. Як не існує ліків від інфантилізму та віри в диво.

Популізму протистоять навчання, праця, налаштування людини на трансформацію своєї особистості, самовдосконалення і самотворення. Це не так легко, як обіцяти, що нові обличчя чомусь не будуть красти по-старому.

Проте саме повернення до еволюційних практик замість революційних обіцянок допоможе інтенсифікувати обговорення з приводу співвідношення між окремими життєвими стратегіями та соціальними й культурними орієнтаціями на шляху їх удосконалення та розширення, а отже, й надії на відживлення публічної політики.

22 07 2019

https://hromadske.ua/posts/populizm-i-kriza-intelektualiv?fbclid=iwar0rxhrp0hvunkepj46qznhdt88-2