www.ji-magazine.lviv.ua

Уіллеам Блекер

Уіллеам Блекер досліджує історичну та культурну пам’ять у країнах Центральної та Східної Європи. Він працює програмним координатором та лектором факультету Порівняльної російської та східноєвропейської культури у Школі слов’янських і східноєвропейських досліджень Університетського коледжу Лондона. За плечима у Блекера дослідницька робота в Кембриджі над проєктом «Пам’ять на війні». У Лондоні Уіллеам захистив дисертацію на тему уявлень про простір у сучасній українській літературі. Нині він є одним із перекладачів книжки оповідань Олега Сенцова.

11 вересня 2019 року в рамках історико-урбаністичного воркшопу «Київ — місто для/без держави» Уіллеам прочитав публічну лекцію у Архітектурно-будівельній бібліотеці Заболотного в Києві, організовану Центром урбаністичних студій та ГО «Місто: історія, культура, суспільство» за підтримки Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні. Публікуємо її конспект (https://mistosite.org.ua).

Місто і пам’ять утворюють складний симбіоз, дослідження якого потребує міждисциплінарного підходу — студій пам’яті (memory studies). У них є місце для історичних, соціологічних, антропологічних та літературознавчих досліджень. Особливо корисним для розуміння пам’яті у міському контексті може бути погляд з перспективи літературознавця на міста у післявоєнній Східній і Центральній Європі. Першим, що спадає на думку під час розмови про зв’язок міста та літератури, є представлення міста в літературних текстах. І це справді важливо. Але можна говорити також про саме місто як текст або набір текстів. Таким чином, місто є не просто як метафорою літературного тексту, але й фізичним простором, у якому пишуться наративи минулого. Отже, є два виміри: текст про місто і текст міста.

Урбанізація кінця 19 — початку 20 століття ввела в науковий обіг метафору тексту для міста. Шалена урбанізація і розвиток міст потребували відповідного інструментарію, який би дозволив якось їх контролювати. У своїх роботах про це писали Зиґмунд Фройд, Вальтер Беньямін, Зігфрід Кракауер, Карл Маркс та інші. Літературознавець Марк Бросо, зокрема, зазначав: «аналогія між ландшафтом (чи містом) та текстом підкреслює можливість і легітимність герменевтичного аналізу першого». Основоположник теорії колективної пам’яті Моріс Гальбвакс стверджував, що місто — це не дошка, з якої можна просто стерти тексти, написані в минулому. У 20 столітті метафора тексту міста була розширена і в фокус уваги потрапила міська людина, яка є свого роду читачем та автором міста. З цієї позиції, усі містяни мають потенціал писати і переписувати міський текст.

Юрій Лотман пропонує поняття семіосфери, де місто постає як складний механізм, що є котлом різних текстів і кодів. Якщо поглянути на наш досвід життя в місті, то, дійсно, ми постійно читаємо тексти, символи і знаки — рекламу, написи на магазинах, дорожні знаки, політичні гасла, графіті, нумерацію на будинках. Отже, місто — це не просто текст, але цілий простір з багатьма текстами.

Однак, міський простір — це не тільки текст в буквальному сенсі. Місто з його пам’ятниками та архітектурою створює візуальний ряд, завдяки якому ми можемо прочитати минуле. Навіть міське планування дає нам інформацію про культуру, норми та спосіб життя суспільства, що тут жило.

Наприклад, у Києві в Соборі Святої Софії минуле постає перед нами з зображень на стінах і написів всередині собору. Колоніальне підпорядкування Києва Москві та імперську політику пам’яті можна прочитати в пам’ятниках Богдану Хмельницькому та Володимирові Великому. Відсутність у просторі не менш важлива, ніж присутність. До прикладу, сліди Євромайдану відображаються, зокрема, і в помітній відсутності пам’ятника Леніна на бульварі Шевченка. Хаотичні фасади київських будівель прочитуються як втрата жорсткого контролю над громадським простором у пострадянський період і поява «дикого капіталізму» та відсутності налагодженого управління міським простором доби незалежності.

Тексти про місто є важливою частиною семіосфери. Гальбвакс, працюючи над визначенням поняття колективної пам’яті, зауважував важливу роль романів Діккенса в формуванні образу Лондона в уяві його мешканців. Англійський історик Майкл Шерінгам розглядає літературні тексти як інтегральну частину міського «архіву». Шерінгам пише, що «метафора міста як архіву працює не тільки через постійну взаємодію внутрішньої і зовнішньої топографії, але через взаємодію різних архівних пластів, включно з літературою та культурними алюзіями».

Отже, в Києві як «архіві» перетинаються символічний ландшафт, архітектура і літературний образ міста, створений Миколою Гоголем, Михайлом Булгаковим та Валер’яном Підмогильним. Сюди можна додати і сліди Майдану, а також вірші і фільми присвячені цим подіям.

«Ікони Революції» на вулиці Грушевського у Києві. Фото: Уіллем Блекер

Зазвичай слово «архів» сприймається як щось, що записує і фіксує минуле, але Жак Дерріда наголошував, що процес архівації — це не стільки запис подій минулого, скільки їх створення. Архів формують люди і для цього важливі суб’єктність, вибірковість та доступ до простору і ресурсів.

Міхаїл Бахтін писав, що в кожному історичному контексті літературний текст прочитується заново і його значення та інтерпретації змінюються відповідного до нового контексту. Це твердження справедливе і щодо міського тексту, який ніколи не є закінченим і повним. Німецька дослідниця Алейда Ассман у своїх роботах показала, що архів пам’яті є динамічним. З одного боку, те, чим не користуються в даний момент, стирається і забувається. З іншого боку, розмежування між тим, чим користуються, і тим, що забувається, постійно змінюється в залежності від політичних, соціальних та культурних факторів.

Під час та після Другої світової війни міста Центрально-Східної Європи зазнали фізичного руйнування, примусового переселення і масового винищення населення. Все це докорінно змінило міські ландшафти та соціальні зв’язки мешканців з містом. Найсильніше ці зміни можна відчути в містах пограниччя, таких як Львів та Івано-Франківськ в Україні, Гданськ та Вроцлав у Польщі, Калінінград у Росії. До цього списку можна додати міста, які втратили єврейське населення під час Голокосту, наприклад, Київ і Варшаву. Є безліч маленьких містечок у різних частинах Центрально-Східної Європи, які теж пережили зміни кордонів і масові переселення.

Постає закономірне питання: як ця травматична історія впливає на зв’язки між пам’яттю, міським простором та літературою. Один з найвідоміших теоретиків культурної пам’яті Пол Коннертон вважає, що модернізація, урбанізація і травматичний досвід Першої та Другої світових воєн негативно вплинули на колективну пам’ять у Європі.

Дійсно, після війни більшу частину населення Львова, Калінінграда і Вроцлава відрізали від місць їхнього народження і попереднього проживання. Зокрема, серед мешканців Вроцлава було багато переселенців з теперішньої Західної України. Вони не хотіли знати про минуле свого нового міста. Нові жителі Гданська чи Калінінграда просто будували своє життя в тяжких післявоєнних обставинах.

Фото: Уіллем Блекер

У Польщі цілий новий державний інститут зайнявся перетворенням донедавна німецьких міст на споконвічні польські землі. На замовлення влади історики наголошували на давній середньовічній історії цих земель, коли вони належали до володінь польської династії П’ястів, а сліди німецької присутності затиралися разом з відповідними топонімами. У Львові процеси радянізації та українізації відбувалися одночасно: з вулиць зникли польські назви та пам’ятники, а нові підкреслювали «коректну» радянську версію історії України. У всій Центрально-Східній Європі єврейські цвинтарі перебудували, а синагоги перетворили на спортзали чи склади. Радянська влада в СРСР і комуністична влада Польщі навмисно стерли з пам’яті історію Голокосту, який так сильно змінив міста і містечка. Наприклад, Бабин Яр в Києві, одне з ключових місць цієї трагедії, тривалий час не мав жодного пам’ятника. Для радянської влади нагадування про особливу долю євреїв було проявом «буржуазного націоналізму» та сіонізму, що відволікав увагу від наративу героїзму всього радянського народу. З іншого боку, це було нагадуванням про колаборацію місцевого населення з нацистами, що теж не вписувалося в канон героїзму радянської людини. Таким чином міський текст чи «архів» був сильно контрольованим, цензурованим і спотвореним.

Наприкінці 1970-х років пам’ять про складну історію міст почала повертатися. Початково, завдяки спробам місцевих ентузіастів міської історії, але велику роль у цьому процесі також зіграли письменники. У Польщі про забуті чи напівзабуті німецькі та єврейські історії міст і містечок почали писати Тадеуш Конвіцький, Чеслав Мілош, Ганна Кралль, Павел Хілле, Стефан Хвін, Ольга Токарчук, Анджей Стасюк, Адам Загаєвський. У тамтешній літературі цей поворот до місцевої ідентичності отримав назву «література малих батьківщин», де на передній план виходить локальний наратив, що включає в себе елементи втраченого минулого — єврейського, німецького чи лемківського. Особливої популярності цей напрям отримав на зламі 1980-х — 1990-х років.

В Україні існував схожий феномен, але значно меншого масштабу. Він відображений у текстах поетичної групи Бу-Ба-Бу, письменників, пов’язаних з Івано-Франківськом та творчості молодих письменників, таких, як Софія Андрухович. В Калінінграді також існують письменники, яких можна зарахувати до місцевого варіанту феномену «літератури малих батьківщин». Це Юрій Буйда та Александр Попадін. У Києві аналогічні процеси були пов’язані з поверненням забутої трагедії Бабиного Яру і Голокосту. Ключову роль тут відіграли Анатолій Кузнецов, Віктор Некрасов та Іван Дзюба. Роман-документ «Бабин Яр» Кузнецова став світовою сенсацією.

Сьогодні всі згадані вище міста використовують забуті історії для промоції свого іміджу серед мешканців та іноземних відвідувачів. До прикладу, у Вроцлаві на всіх рівнях, від офіційного до туристичного, використовується німецьке минуле. Попри те, що сьогоднішній Вроцлав здебільшого монокультурний, місцева влада позиціонує його як «місто зустрічі», підкреслюючи минулу багатокультурність. Схожі процеси можна побачити у Львові, де муніципалітет наголошує, що місто відкрите для світу; і навіть у Калінінграді, який теж потрошку відкриває свою німецьку історію. Зараз ці тенденції можна назвати мейнстрімом.

Але саме письменники, які відкрили для своїх читачів забуту історію вулиць і будинків, в яких вони мешкали, відіграли важливу роль у формуванні нової пам’яті і місцевої ідентичності. Саме літературознавці Центрально-Східної Європи звернули увагу на складність метафори міста як тексту. Польський критик Пшемислав Чаплінський пише про місто як палімпсест, де сучасні мешканці «пишуть свої наративи поверх наративів тих, хто жив тут раніше». В українському контексті про це цікаво говорив Ігор Померанцев: Чернівці для нього є «містом-цитатою» з віршів видатних довоєнних австрійських і єврейських поетів. Письменник визнає, що знав мало про це загублене місто і його літературу. Від Миколи Бажана Померанцев довідався про німецькомовного єврейського поета Пауля Целана. Це спонукало його стати співорганізатором щорічного міжнародного поетичного фестивалю «Meridian Czernowitz». Тепер щороку Чернівці перетворюються на центр літературного діалогу і простір відкриття багатокультурного минулого міста.

Фото: Уіллем Блекер

Важливим кроком для повернення історії міст Центрально-Східної Європи є літературні фестивалі, наприклад, фестивалі Бруно Шульца у Дрогобичі та Станіслава Лема у Львові. Вони актуалізують створення відповідних пам’ятників та музеїв. Так, у Дрогобичі є маленький музей Бруно Шульца, а в Києві — Шолом-Алейхема. Експозиції, присвячені письменникам, відбуваються і в центральних місцевих музеях. У Бучачі був створений літературний центр імені Шмуля Йосефа Агнона і встановлено маленький пам’ятник цьому єврейському письменнику.

Однак, у цих процесах не все так просто і однозначно. У 2017 році у Калінінграді відкрилася виставка, присвячена німецькому поетові Йоганнесу Бобровському. Невдовзі фото з експозиції, де Бобровський зображений у мундирі Вермахту, потрапило до місцевої газети і спричинило скандал. Місцева влада вимагала закрити виставку і звільнити кураторку за екстремізм. Пояснення, що Бобровський, відомий своїми антифашистськими поглядами, був мобілізований до армії та, навіть, публікувався в СРСР, не допомогли. Другий яскравий приклад пов’язаний зі спробою присвоїти місцевому аеропорту ім’я видатного німецького філософа Іммануїла Канта. В результаті, пам’ятник Кантові облили фарбою, а в інтернеті з’явилося відео, де один з віце-адміралів Балтійського флоту назвав філософа зрадником батьківщини. Щоправда, тут Росія є радше винятком, ніж правилом.

Важливим аспектом повернення місцевої історії з забуття є перекладацька діяльність. Письменники не тільки пишуть тексти про міста, але й перекладають написані до війни тексти, аби повернути сучасним читачам втрачений образ міста. Протягом останніх двох десятиліть з’явилося кілька перекладів Бруно Шульца на українську мову. Юрій Прохасько, який переклав тексти львівської єврейської письменниці Дебори Вогель та єврейського письменника з Бродів Йосипа Рота, пише про них як про «наших» письменників: «вони належать до нас, вони є одні з нас і тому ми не можемо їх не перекладати». Це дозволяє сучасникам мешканцям по-новому відкрити свої міста, побачити їх з невідомої раніше точки зору. Таким чином, тексти про місто і тексти міста є не окремими світами, а лише різними аспектами міської «семіосфери».

В цьому контексті доречно згадати приклад з історії Києва, а саме, встановлення у 2009 році пам’ятника Анатолію Кузнецову. Він був спроектований скульптором Володимиром Журавлем на кошти анонімного жертводавця. Пам’ятник відкрили на 68-річницю вбивства євреїв у Бабиному Яру. Він відтворює сцену з роману Кузнецова, де хлопець — сам автор — читає наказ нацистів зібратися всім євреям у Бабиному Яру нібито для депортації. У скульптурній композиції представлений текстовий елемент — нацистський наказ. Відкриття пам’ятника супроводжувалося історичною реконструкцією, де актори грали ролі солдатів та євреїв, які йшли тим самим маршрутом, що і євреї у 1941 році. Це є яскравою ілюстрацією перетину різних рівнів міської семіосфери, де літературний текст, пам’ятник та перформанс розповідають про події Голокосту.

Пам’ятник Анатолію Кузнецову у Києві. Фото: Мижаню, Wikimedia Commons

Гальбвакс стверджував, що пам’ять є соціальним феноменом, а отже людина може пам’ятати тільки в групі. Однак, пізніші дослідження показали, що пам’ять існує і поза цими рамками — у різних формах культурної спадщини: літературі, пам’ятниках, музеях, фільмах. Ключовим питанням є доступ до цього «архіву»: хто і як ним користується.

Сам по собі «архів» міста — наше фізичне середовище, або, за визначенням Юрія Лотмана, семіосфера — не тільки відображає те, що ми думаємо про минуле, але й формує наше сприйняття міської історії і пам’яті про неї. Зрештою, Гальбвакс це теж помітив: «Кожна колективна пам’ять розгортається в просторових рамках. Простір — це реальність, яка триває: оскільки наші враження поспішають одне за одним і нічого не залишають за собою, ми можемо зрозуміти, як відновлюємо минуле, лише розуміючи, як воно насправді зберігається нашим фізичним оточенням.»

Оскільки текст міста складається з різних прошарків, то міська пам’ять теж є складною. Глибоке прочитання багаторівневого тексту дозволяє читачеві краще зрозуміти себе як міську людину, що живе у просторах, які пов’язують її з іншими культурними пластами, та людьми, що жили на цьому місці раніше.

Місто як культурний феномен ніколи не пишеться однією мовою, бо формується різними людьми і групами. Це твердження справедливе стосовно всіх міст, але міста Центрально-Східної Європи пережили специфічний екстремальний досвід змін влад, масових переселень та вбивств, а також примусового забуття своєї історії при комуністичній владі. Це пояснює, чому зникли певні сторінки минулого. Але історія все-таки пам’ятається і передається багатьма способами. Завжди знаходяться письменники і читачі, для яких це минуле є важливим. Це дає надію на те, що повна міська пам’ять все-таки є можливою.

4 11 2019

https://mistosite.org.ua/articles/post-katastrofichnyi-miskyi-tekst-i-pamiat-u-pisliavoiennii-tsentralno-skhidnii-yevropi?locale=uk&fbclid=IwAR3MGo7MshKZy6SirRC9acsTjzbDxcqHUKQu9rZsjy0CA9HDCZwjABsQufo