www.ji-magazine.lviv.ua

Микола Рябчук

Не так давно у котромусь блозі львівський письменник Петро Яценко розповів кумедну історію про сусідку, котру певен час відмовляв голосувати за “Слугу народу”, тлумачачи їй суто віртуальний і маніпулятивний характер цього проекту. Врешті в день виборів сусідка радісно йому повідомила, що все зрозуміла й не дала себе ошукати спритним політтехнологам. Вона зробила, всупереч їм, мудрий вибір – проголосувала за “Партію Шарія”!..

Я згадав цю історію, зазирнувши на фейсбук іншої мудрої галицької панійки – котра невдовзі після другого туру президентських виборів, наприкінці квітня, виявила неабияку громадянську пильність: розпізнала російську шпигунку чи пак диверсантку в особі соціоложки, котра поширювала буцімто-анкету з відверто провокаційним запитанням: “В Україні завершилися президентські вибори. Якою ви бачите долю Галичини (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області)?” Серед пропонованих відповідей були й такі: “Галичина повинна стати суб’єктом федерації у складі федеративної України”; “Галичина повинна стати окремою незалежною державою” та “Галичина повинна приєднатися до Польщі”.

Пильна громадянка відібрала у диверсантки анкету, виставила фотокопію на фейсбук – щоб застерегти друзів, а оригінал передала як речовий доказ до Служби безпеки – для вжиття належних оперативних заходів. Служба оперативно зареагувала – принаймні на фейсбуку, повідомивши, що вони розпочали перевірку “за фактом поширення в мережі Інтернет провокаційного «опитування»”, яке, “відповідно до попередніх експертних висновків, містить окремі ознаки складу злочину, передбаченого статтею 110 Кримінального кодексу України. Зокрема, публічні заклики чи розповсюдження матеріалів із закликами до посягання на територіальну цілісність і недоторканність України”.

Найкурйознішим у цій реляції було не так посилання на висновки міфічних експертів, як обіцянка поважної установи “вжити заходи для встановлення усіх причетних до організації вказаної провокації та притягнення їх до відповідальності відповідно до чинного законодавства”. Насправді ж на кожній анкеті вгорі великими літерами було вказано назву, адресу і телефон зловмисників – Київський міжнародний інститут соціології, тож за “встановлення всіх причетних” не один есбеушний шерлок голмс мав шанс отримати на погони додаткову зірочку.

Тим часом директор тої “злочинної” організації, замаскованої під “інститут соціології”, професор Києво-Могилянської академії Володимир Паніотто делікатно пояснив, що опитування вони роблять на замовлення іншої, не менш шанованої, інституції – тижневика “Дзеркало тижня”, і що подібні опитування вони здійснюють регулярно в різних регіонах, і метою їхньою є аж ніяк не “посягання на територіальну цілісність України”, а лише нормальне для науковців бажання знати суспільні настрої – не зайве, зокрема, й для політиків чи навіть тих-таки есбеушників. “Якщо заборонити такого роду запитання, то ми не зможемо вивчати жодних негативних явищ у суспільстві, – написав учений. – Мені здається, що такі дослідження найбільш корисні якраз СБУ, і СБУ має замовляти такі дослідження, а не боротися з ними”.

У цій ситуації можна було б обмежитись кепкуванням з гіперактивності, переважно імітаційної, СБУ (бо ж реальна активність, як на мене, куди очевидніша у візиті її ексочільника Василя Грицака на уродини Медведчукового приятеля і партнера Григорія Суркіса разом із безліччю інших колишніх і нинішніх слуг народу), і можна було б не згадувати сердешної простодушної громадянки, котра вхопила за руку небезпечних злочинців, коли б ця її гіперпильність не мала певної схожості, хоч і на іншому рівні, з гіперпильністю згаданих вище очільників. Ця сама пані, виловлюючи одною рукою російських агентів, другою на тому ж фейсбуку поширює щонайбезглуздіші російсько-пропагандистські фейки на кшталт того, що американці ніколи насправді не літали на Місяць, а лише майстерно зняли відповідне відео в Голівуді й ошукали ним цілий світ. Власне, в цьому контексті мені й пригадалась мудрість іншої галицької панійки, описаної Петром Яценком. Як і мудрість майже половини галичан, котрі, за даними того ж таки КМІСу, вважають цілком прийнятним виїзд до Росії (до “держави-агресора”, якщо хто забув) на заробітки. Хоча саме тут, як на мене, СБУ мала б виявити належну пильність і споконвіку їй притаманне патріотичне завзяття.

А тим часом КМІС таки завершив своє чергове “диверсійне” опитування й опублікував його результати у “Дзеркалі тижня” із саркастичним побажанням колегам із СБУ бути не менш уважними до громадської думки і вряди-годи й самим користатися з напрацювань соціологів. Результати не виявили якихось серйозних “сепаратистських” настроїв: лише 3% респондентів підтримали ідею федералізації, лише 4% висловили прихильність до галицької незалежності, і лише півтора відсотка (на рівні соціологічної похибки) хотіли б приєднатись до Польщі. Порівняно з груднем 2014-го ці результати виявились, однак, менш заспокійливими. Тоді практично ніхто не висловився на користь федералізації чи галицької незалежності. Щоправда, близько трьох відсотків хотіли би приєднання Галичини до Польщі; сьогодні їх удвічі поменшало – почасти, мабуть, через зменшення загрози російського військового наступу аж за Збруч, а почасти й через наявну тепер можливість безвізово “приєднуватися” до Польщі на індивідуальному рівні.

Соціологічні дослідження, в яких з’ясовується ставлення громадян до автономії або й відокремлення тих чи тих регіонів, федералізації чи інших гіпотетичних змін конституційного ладу (включно з підтримкою незалежності чи приєднанням до союзу Росії та Білорусі), не є чимось рідкісним в Україні. Принаймні ще дві організації, крім КМІСу, проводять їх регулярно – Центр Разумкова та Соціологічна група “Рейтинг”. Жодне з них не спричинило поки що особливо галасу і не привернуло помітної есбеушницької уваги. Хоча результати деяких із них були доволі тривожними. Так, наприклад, за даними КМІС, у середині лютого 2014-го (на піку Майдану) 41% опитаних у Криму хотіли б об’єднання України в одну державу з Росією; 33% хотіли б цього у Донецькій області, 24% – в Луганській та Одеській. (Бажання не конче вказує на відмову від суверенітету – для багатьох ішлося, ймовірно, про щось на кшталт “союзної держави Росії та Білорусі”).

Загальнонаціональна підтримка відокремлення того чи того регіону ніколи не перевищувала однозначних цифр, проте в окремих областях картина була істотно іншою. Так, у березні 2014-го сепаратистські настрої в Криму й на Донбасі сягнули 30% – скоріш за все, під впливом потужної російської пропаганди (щоденні розповіді про путч і фашистську хунту в Києві, про великий і страшний Правий сектор та грізних бандерівців, що їдуть із заходу всіх примусово українізовувати, а незгодних спалюють живцем, як в Одесі у Будинку профспілок). Та як тільки пропагандистський туман дещо розвіявся й результати російської спецоперації стали очевиднішими, підтримка сецесії зменшилась до однозначних цифр навіть на Донбасі (опитування проводили лише в неокупованій його частині): у 2017 році лише 2% опитаних хотіли б приєднання регіону до Росії і 7% хотіли б його незалежності.

Російська агресія та її лицемірне виправдання потребою буцімто захисту російськомовного населення перемістила суто гіпотетичні питання про федералізацію чи навіть сецесію із безневинної сфери суто академічних досліджень у вкрай токсичну сферу реальної політики. В Галичині підтримка сецесії завжди була на рівні соціологічної похибки, коливаючись, залежно від політичних обставин, між нулем і чотирма відсотками. Російська агресія звела до нуля не лише традиційно низькі сепаратистські настрої, а й “федералізаційні”, які до війни були в Галичині доволі високими (на рівні 25%).

Хоч як парадоксально, але в Україні (особливо в Криму й на Донбасі) завжди було дещо більше прихильників відокремлення Галичини, ніж у самій Галичині, – виразний знак негативного ставлення до цього регіону як до збурювача спокою, такого собі troublemaker’a. Можемо припустити, що це ставлення відбиває глибоко закорінені в совєтофільській частині суспільства антигалицькі (сутнісно – антиукраїнські) стереотипи, сформовані ще в СССР і взяті на озброєння неоімперською пропагандою у Москві та пророросійською агентурою в Україні.

Демонізація Галичини

Дискурсивне іншування Західної України й, особливо, Галичини було частиною значно ширшої совєтської стратегії, яка сутнісно втілювала ту саму, ще з царських часів, ідею “єдиної й неподільної” імперії, модифіковану й містифіковану облудними гаслами “пролетарського інтернаціоналізму” та “дружби народів”. В обох випадках ішлося про створення і підтримування дискурсивними засобами певної імперської “нормальності” і знищення (не лише дискурсивними, а й поліцейськими засобами) всього, що могло ту “нормальність” похитнути. Щодо України “нормальність” передбачала утвердження трьох базових елементів: уявлення про українців і росіян як “один народ”, визнання української мови кумедним регіональним різновидом російської та проголошення українського національного проекту ворожою закордонною інтригою.

Західна Україна і Львів зокрема ставили ту “нормальність” під сумнів самим фактом свого існування: лише тут українська мова функціонувала більш-менш повноцінно в урбаністичному середовищі, створюючи контраст щодо інших міст, де вона була цілком маргіналізована і стигматизована як невитравний знак сільської (“колгоспної”) відсталості чи, ще гірше, “буржуазного націоналізму”. “Западенці” порушували цю “нормальність”, тож мусили бути представлені як збоченці – ненормальні чи, радше, ще-не-зовсім-нормальні, недовилікувані від націоналістичних та клерикальних забобонів та інших буржуазних пережитків. В офіційному дискурсі регіон змальовувався як відсталий – не лише економічно, а й культурно та політично. В напівофіційному ж дискурсі, поширюваному ґебістами через так звану “нашіптувану пропаганду”, ті самі ідеї проштовхувалися відвертіше і простолінійніше: регіон, мовляв, усе ще кишить потаємними уніатами й недобитими бандерівцями, готовими за першим сигналом від заокеанських господарів застромити ножа у спину радянській владі, яка “дала їм усе”. (Я сам чув такі розповіді від шкільного приятеля, батьки якого працювали в “органах”, і який сам урешті вибрав після університету ґебістську кар’єру).

Парадоксально (чи, може, закономірно?) ці дискурси не розвіялись зі смертю СССР. Навпаки, вони ожили по-новому в Росії Путіна, тепер уже остаточно позбавлені будь-яких залишків совєтської політкоректності. Бо ж для совєтів, за всієї їхньої лицемірності, українці і росіяни були все-таки різними, хоч і “братніми” народами, а західні українці трактувалися радше як блудні сини, яких належало навернути в східнослов’янське братство, ніж як безнадійно зіпсуті Заходом ренегати, яких слід відтяти, наче пухлину, від здорового східнослов’янського тіла чи, ще краще, як пропонує Дуґін, Прілєпін або Жиріновський, до пня знищити. Цей дискурсивний зсув сигналізує, з одного боку, відхід путінської Росії від надто “ліберальних” для неї засад совєтської національної політики до жорсткішого великодержавного шовінізму; а з іншого боку – визнання “невиліковності” принаймні певної частини українців, безнадійно втрачених для російсько-імперської справи.

Сьогодні Москва та її агентура не прагнуть уже відновлювати “нормальність” на заході України, наближаючи “збочений” регіон до решти краю; радше – воліють позбутися цього регіону, щоб сяк-так зберегти колоніальну “нормальність” в усіх інших частинах України. Антигалицькі наративи зазнали таким чином суттєвої модифікації. По-перше, регіон дедалі частіше змальовується як розсадник неофашизму і русофобії, історична вотчина нацистських колаборантів, погромщиків та зоологічних антисемітів. А по-друге, галичанам інкримінується підступний план поступового проникнення й таємного прибирання до рук усіх інституцій – у повній згоді з популярною у Росії теорією всесвітньої “жидо-масонської змови”. І якщо перший наратив, за всієї його гіперболічності, має принаймні якусь мінімальну дотичність до реальності (як-не-як, “Свобода” отримала у Львові “аж” 4% голосів на останніх виборах), то другий наратив є цілковитим фейком і може бути легко спростований простими цифрами.

Галичани становлять понад 10% населення України, проте жоден із шести президентів, двадцяти прем’єр-міністрів чи двох дюжин найбільших олігархів не походив поки що з цього регіону. За моїми приблизними обрахунками, від часів незалежності на верхніх щаблях влади (серед міністрів і їхніх заступників, спікерів і віцеспікерів парламенту, очільників президентської адміністрації, Центральної виборчої комісії, Конституційного і Верховного судів тощо) було не більше як два-три відсотки галичан. Я не стверджую, що це є виключно наслідком індукованої совєтами та їхніми спадкоємцями галичанофобії. Недопредставленість галичан на верхніх щаблях політичних і бізнесових еліт цілком може бути також наслідком їхньої низької стартової позиції. Адже незалежна Україна постала як інституційне продовження УССР. І постсовєтські еліти мали переважно совєтське походження: вони щасливо привласнили незалежну державу – і політично, й економічно. Галичан серед совєтських еліт майже не було, оскільки вони вважались такими ж неблагонадійними, як і прибалти або євреї. Тож, у принципі, три відсотки галичан серед постсовєтських еліт можна вважати неабияким здобутком для “буржуазно-націоналістичного” і засадничо чужого для “нормальної” України регіону. Інша річ, що на теорію всесвітньої чи бодай усеукраїнської “галицько-масонської змови” ці жалюгідні три відсотки аж ніяк не тягнуть.

Іншування Галичини й Західної України традиційно здійснювалося не лише імперськими пропагандистами у Москві, а й їхніми “креольськими” колаборантами в Україні. Найбільшого розмаху цей “аутсорсинґ” набув у роки прем’єрства, а згодом і президентства Віктора Януковича. На відміну від попередників, які вміло і з неабиякою вигодою для себе знаходили спільну мову з націонал-демократами, його партія зайняла виразно українофобську позицію, трактуючи націонал-демократів як своїх головних ворогів і запускаючи на їхнє електоральне поле, як своєрідний вірус, лабораторно виплеканих націонал-радикалів. Ця технологія мала на меті не лише ослаблення електоральної бази своїх головних суперників, а й загальну компрометацію їхньої ідеології та дискурсивне представлення всього українського проекту як радикально-націоналістичного, “бандерівського” й суто галицького.

Показовими під цим оглядом можна вважати писання Дмитра Табачника, котрий спершу прославився чорносотенними памфлетами у тижневику “2000” та інших подібних виданнях, а відтак – на відміну від якого-небудь Бузини чи Корнілова – заслужив собі в уряді Януковича посаду міністра освіти. Демонізована Галичина, цей “печерний заповідник націоналізму”, послідовно протиставлена в його текстах ідеалізованій Великій Україні, населення якої “ніколи не відмовлялося від історичної українсько-російської єдності”. Натомість галичани – це не просто “зомбовані” націонал-радикали, заражені ідеями “русофобії, ксенофобії, зоологічного націоналізму”. Вони ще й виконавці підступної місії, покладеної на них “вашинґтонським обкомом”. “Віддані маріонетки, – пояснює Д. Табачник, – потрібні новим господарям у ролі “хрестоносців”, готових, ні перед чим не спиняючись, “перехрестити” Україну в ерзацрелігію атлантичного глобалізму й скерувати її проти одновірної єдинокровної слов’янської Росії”. Якщо їх не зупинити, застерігає автор, “то нас чекає така ж сумна доля, як умираючу на наших очах цивілізацію, що виникла спочатку на фундаменті християнства, а закінчується забороною християнської символіки, пропагандою содомії, евтаназії та ювенальним руйнуванням інституту сім'ї”.

Галичани стають, таким чином, учасниками грізної всесвітньої змови, спрямованої проти Росії і, ширше, “православно-слов’янської” цивілізації. Як і в усіх конспіраційних теоріях, факти й логічні докази заміняються тут параноїдальними твердженнями на кшталт “новочасні прокуратори з натовских посольств сприяють просуванню галичанських кадрів на ключові посади аппарату держуправління як найбільш відданих слуг заокеанської імперії”; “галичани захопили владу в Україні”, “більшість органів центральної влади стали філіями земляцтв західних областей”; “збереження ситуації з "керівним регіоном" галицьких "хрестоносців", котрі відчули солодкий смак влади над усією Україною, не може тривати довго”.

Галичани у цьому дискурсі – не просто змовники, котрі, подібно до міфічних “жидо-масонів”, скрізь тихцем проникають і все потайки опановують. Вони ще й утілюють метонімічно всіх тих українців, які відкидають російську зверхність (так зване “братерство”) й обстоюють свою суверенність – свою власну, анти-імперську й анти-колоніальну “нормальність”. Антигалицьке пасквілянтство у цьому контексті – лише прикриття пасквілянтства антиукраїнського, достоту як “антисіонізм” часто-густо слугує лише прикриттям банального антисемітизму.

В усьому ж іншому цей наратив мало чим відрізняється від каґебешно-совєтського. Є в ньому місце і для зловісного нагадування про “галичанських карателів” та “нацистських колаборантів”, і для самоуповноваженої, не менш зловісної психіатричної експертизи (“історично обґрунтований комплекс неповноцінності, властивий населенню західних областей України ... слід лікувати”), є місце й для традиційної зверхності колонізатора щодо тубільців (“Галичани – це лакеї, що ледь навчилися мити руки”), для знущання з їхньої мови (званої не інакше, як “галичанським волапюком”) і, звісно, для шляхетної цивілізаційної місії білої людини щодо невдячних дикунів: “Галичина – це найдепресивніший регіон, який не зміг би вижити без постійних дотацій із держбюджету, складеного в основному з відрахувань промислово розвинених південно-східних областей (...) Мільйонам втікачів-прибульців із псевдо-П’ємонту просто нічого буде їсти і ніде буде працювати в мегаполісі, якщо з нього підуть офіси донецьких, дніпропетровських, харківських, запорізьких, одеських, кримських та інших компаній”.

Асиметрична відповідь

Систематичне, на різних рівнях, паплюження Галичини сприймається, безумовно, болісно жителями регіону, котрі, як їм видається, зробили чи не найбільше для української незалежності, а отримали від неї чи не найменше. Як саркастично зауважив знаний львівський художник Володимир Костирко, “до 1991 року галичани гостро відчували дві речі – злидні й русифікацію. Після 1991 року галичани відчувають три речі, але вже солодко: злидні, русифікацію та велике задоволення від незалежної України”.

Його львівський колега Володимир Вітковський висловив наприкінці 2009 року подібне гірке спостереження: “Вітчизняний інформаційний простір дедалі наповнюється текстами, просякнутими нелюбов’ю до галичан”. Усе, що галичани отримали за свій патріотизм і жертовність, стверджував він, – це “статус упослідженої й зневаженої провінції ... у державному проекті, що його дедалі більша кількість людей в цілім світі вважає абсолютно безперспективним… Ми їдемо в майбутнє московським потягом, причому в його останньому, загальному вагоні, до того ж, постійно сварячись із провідниками та рештою пасажирів”.

Шість років пізніше, вже після Євромайдану й Революції Гідності, в якій галичани відіграли не останню роль, Андрій Квятковський змушений був констатувати те саме: “Галичан, як і раніш, недолюблюють (...) Хтось публічно закидає галичанам фальшивий патріотизм, хтось – фальшиву побожність, хтось – лицемірство та фарисейство, хтось – гординю та зверхність до решти українців, хтось – надмірне скнарство. Останнім часом деякі київські масмедіа почали ліпити перед очима всієї України образ галичан як найгірших в Україні сепаратистів”.

Всі ці ремствування можна було б списати на суто суб’єктивний ресентимент гіпервразливих інтелектуалів, котрі начиталися войовничих антигалицьких дописів на інтернет-форумах і прийняли тексти фахових тролів за вияв громадської думки, коли б ця сама громадська думка не підтверджувалася результатами соціологічних опитувань. Так, наприклад, ще 2006 року полстери з Центру ім. Разумкова попросили своїх респондентів оцінити за 10-бальною шкалою, наскільки близькими до себе вони вважають жителів різних регіонів України та деяких сусідніх держав “за характером, звичаями, традиціями”. Київ і центр України цілком прогнозовано були визнані за найближчі, натомість жителі сусідніх країн ­– за найдальші. З парадигми, однак, випали жителі Росії та Білорусі: вони виявилися помітно ближчими для середнього українця за жителів Західної України.

Десятиліттям пізніше, тобто вже після Революції Гідності, у 2016-му, соціологи повторили своє опитування – і не виявили істотних змін у ставленні жителів одних регіонів до інших. Росіяни й надалі (попри військову агресію) залишаються для більшості українців “за характером, звичаями, традиціями” головним “своїм”, в одному ряду з жителями Центральної України, натомість галичани й надалі залишаються головним “чужим”, в одному ряду з громадянами Євросоюзу.

Для багатьох галичан таке ставлення видається образливим і незаслуженим, провокуючи інстинктивне відчуження від решти краю і поглиблюючи, зокрема в інтелектуальному середовищі, відчуття “неукраїнського” характеру України – України як суто “креольської” держави, створеної нащадками колоністів та асимільованими в їхню мову й культуру аборигенами. Ця держава, проте, так і не стала “своєю” для тих тубільців, котрі не бажають асимільовуватись у мову й культуру колонізаторів і для котрих унезалежнення російськомовної України від Росії сутнісно має не більше значення, ніж унезалежнення Сполучених Штатів від Британії – для індіанців.

Цю позицію досить чітко окреслив Тарас Прохасько в одному з блогів: “Маю таке відчуття, що тепер відбувається найдивніша російсько-російсько-російська війна. Що вся ця війна – між різними поняттями російськості. Російські росіяни, російські донецькі і російські українські щось там собі мутять стосовно того, якою має бути російська Росія, російський Донбас, російська Україна. Всі ці російські українські урядовці, генерали, спецслужбісти, розвідники і агенти намагаються вибороти своє розуміння оновленої російської України. (...) Щось подібне було ... і кількасот років тому в Америці, коли низка війн і домовленостей стосувалася і англійців, і північних американців, і південних. Лиш нікого не цікавила доля індіанців-аборигенів. Їх тільки розводили, використовуючи у всіх проектах. Наперед знаючи, що ніякої індіанської Америки чи американської Індіани не буде”.

Ще радикальніше з цього приводу висловився знаний журналіст і телеведучий Остап Дроздов у статті під промовистою назвою “Це не наша війна”: “Помирати заради населення, яке не хоче бути в Україні, – це повне безглуздя. Тому мій заклик, можливо, когось шокує, але він буде таким: Юго-Восток, да свіданія”. Цей арґумент, варт зазначити, майже дослівно повторює у своїх статтях і ратґерський політолог Олександр Мотиль: “Помирати за жалюгідний шматок землі з трьома мільйонами жителів, абсолютна більшість яких ненавидить Україну й усе, що з нею пов’язане, – цілковите безглуздя... Найбільша іронія полягає якраз у тому, що вижити й реформуватися Україна може лише без Донбасу”. У руслі цієї ж арґументації Олександр Бойченко порівняв Донбас із зараженим гангреною організмом:

“Доки владу в Україні не захопив Янукович зі своїм кланом, ще можна було сподіватися, що Донбас – це так звана суха гангрена. Тобто, що ділянка некрозу не пошириться за межі самого Донбасу, який поступово відмиратиме і на кордоні з яким природно утвориться демаркаційний вал. Але в 2010 році стало зрозуміло, що наша гангрена – волога, що вона переходить у наступ, бактеріально інтоксикуючи всю Україну і загрожуючи їй смертю від сепсису. То що в цих умовах має робити відповідальний публіцист? Вдавати, ніби він цього всього не бачить і писати про те, що на Донбасі теж є хороші люди? Є. Але коли гангрена проґресує, кінцівку доводиться ампутувати гільйотинним методом, відсікаючи на випередження й частину здорових тканин. Інакше операція взагалі не має сенсу... Становище занадто катастрофічне, аби продовжувати бавитися в соборність, політкоректність та інші самозаспокійливі ігри”.

Якщо цю настанову можна назвати “сепаратистською”, то вона доволі курйозна: її прихильники виступають за відокремлення не свого регіону, а іншого, який з тих або тих причин видається їм перешкодою для нормального розвитку всієї країни. Ця позиція декого з галичан стосовно Донбасу, за всієї своєї парадоксальності, є тільки дзеркальним відбиттям подібної позиції декого з жителів того ж таки Донбасу (чи інших регіонів) стосовно Галичини. Цей “сепаратизм навиворіт” чи не першим озвучив ще в 2010 році (невдовзі після перемоги Віктора Януковича) провідний український письменник Юрій Андрухович: “Якщо ще колись станеться таке чудо, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися. Зараз вони цього не зроблять, бо сьогодні їхні сидять при владі в Києві”.

Перемога “умовно кажучи, помаранчевих” у 2014-му не спонукала, однак, письменника до подальшого обстоювання своєї ідеї – найімовірніше, через те, що цю ідею заходилась реалізовувати Росія, запропонувавши українцям брутальний ґвалт замість ліберального мирного розлучення. Російська агресія зменшила апетит до сецесії в усіх регіонах, тож навіть цілком безневинна (в нормальнішому контексті) ідея федералізації втратила по всій Україні залишки популярності. Одне з найостанніших (червень 2019) загальнонаціональних опитувань виявило лише 4% респондентів, які хотіли б відокремлення Донбасу і його унезалежнення та/або приєднання до Росії. На сході, щоправда, ця ідея вдвічі популярніша, проте 8% прихильників навряд чи роблять її життєздатною. Цікаво, що й гіпотетичне відокремлення Галичини має ту саму кількість прихильників на півдні та сході – 8% і навіть ще більше (17%) на Донбасі. Тим часом як у самій Галичині цю ідею підтримує лише 6%. (Донедавна, тобто до перемоги Зеленського й “слуг народу”, цей показник був іще нижчим – близько 3%).

Попри свою позірну політичну марґінальність, ідея галицького (чи західноукраїнського) “сепаратизму” заслуговує все ж на увагу принаймні з двох причин. По-перше, тому, що її наратори – далеко не марґінальні постаті, навпаки – досить часто це талановиті, а деколи й провідні письменники, публіцисти, публічні інтелектуали. Звинувачувати їх у браку патріотизму чи співпраці з Кремлем було б нечесно, та й нерозумно. А по-друге, ці наративи є реакцією, хай не завжди адекватною, на реальні політичні проблеми та суспільні деформації, до яких варт приглянутись. За всім цим комплексом наративів стоїть насамперед невдоволеність тією олігархічною Україною, яка постала за роки незалежності замість омріяної “європейської”, і яка багатьма сприймається як держава не лише гіперкорумпована й дисфунціональна, а й як “неукраїнська” чи навіть (донедавна, за врядування Януковича і Табачника) “антиукраїнська”. Цей мотив зустрічаємо в багатьох авторів, не лише галицьких, тож не виключено, що за певних обставин пропозиція відокремлення “здоровішого” Заходу від “невиліковного” Сходу (“мирне розлучення”) може виявитись привабливим, хоча й, скоріш за все, утопійним засобом від смертельних для національного організму недуг.

Чимало, якщо не більшість, націоналістичних рухів починалися у вузькому колі дивакуватих, як тоді видавалося, інтелектуалів і розвивалися (або й ні), залежно від збігу і розвитку різноманітних обставин. Галичани зробили свій вибір ще в ХІХ столітті, відмовившись і від власного, галицько-русинського проекту, і від проекту польського чи російського, і прийнявши натомість великоукраїнський проект, розроблений східняками-романтиками, нащадками зросійщеної козацької старшини, професорами й випускниками Харківського імператорського університету. Як і чому це сталося – дуже добре пояснює Джон-Пол Химка у блискучій статті “Конструювання національної ідентичності в Галицькій Русі: Ікарівський лет у майже всіх напрямках”. Відтоді галичани стали, у певному сенсі, більшими українцями за самих українців – самопроголошеними охоронцями й прапороносцями національної ідеї, готовими покласти “душу й тіло” за її ревіталізацію, проте аж ніяк не за її привласнення чи заміну якоюсь власною, регіональною. Єдине, що могло б гіпотетично похитнути їхній києвоцентричний, соборно-український світогляд – це якась неймовірна геополітична катастрофа на кшталт загарбання Києва й України аж до Збруча путінськими військами та масштабна, на рівні Донбасу й Криму, колаборація з ними місцевого населення.

Навіть виразно проросійська політика київського уряду за часів Януковича чи “післякасетного” Кучми не похитнули їхніх соборницьких поглядів: вони воліли радше обстоювати свою візію соборної України на барикадах у Києві, ніж опрацьовувати якийсь власний національний проект. Цю тезу, можливо, до певної міри ставлять під сумнів львівські опитування початку 2000-х, де аж 46% респондентів висловлювали готовість “боротися за незалежну галицьку державу” в разі гіпотетичного приєднання України до союзу Росії та Білорусі. Проте тут слід мати на увазі, по-перше, що то було суто львівське опитування, тобто опитування у місті, де (а) значно більше людей із вищою освітою, ніж загалом по Галичині, і (б) значно вищі очікування від гіпотетично столичного статусу їхнього власного міста. А по-друге, цей результат більше говорить про негативне ставлення респондентів до гіпотетичного союзу з Росією та Білоруссю, ніж про реальну готовість галичан боротися за незалежність свого регіону. Він є своєрідним шантажуванням центральної влади – посиланням їй начебто грізного, проте насправді не страшного сигналу (“Barking dogs never bite”, як кажуть американці).

І все ж цілковито ігнорувати ці результати й подібні тенденції не можна принаймні з двох причин. По-перше, глибоке й небезпідставне невдоволення громадян станом справ у державі може дещо пом’якшуватись відчуттям, що це все-таки “наша” держава, але може й посилюватись відчуттям, що держава – “не наша”, не українська або й, як це було за Януковича і Табачника, антиукраїнська. І по-друге, систематичне цькування західних українців, зокрема галичан, у соціальних медіях, їхнє безкарне осмішування розноманітними ‘”слугами” і “кварталами”, неможливість отримати більшість сервісів українською мовою у номінально “українських” містах психологічно відчужують українців від номінально “своєї” держави, підтверджуючи припущення про її переважно креольський характер і про відведену в ній аборигенам роль міноритарних акціонерів.

Долання ресентименту

Галицький ресентимент артикулюється різними дискурсами, з яких лише невелику частину можна назвати sensu stricto “сепаратистськими”. Їм виразно протистоять два потужні соборницькі дискурси – радикально-націоналістичний та ліберальний. Обидва обстоюють унітарний характер держави і відкидають будь-які пропозиції регіональної автономії чи федералізації (хоча до війни ліберальний дискурс був під цим оглядом дещо відкритіший).

Радикальні націоналісти сповідують телеологічний підхід до історії і вірять у примордіальний характер української нації. І західні українці, і східні у їхній візії були поневолені ворогами, які намагалися їх денаціоналізувати. Західним українцям пощастило трохи більше, бо їхні поневолювачі виявились менш брутальними й безоглядними, ніж ті, що на сході. Завдяки цьому їм вдалося дещо краще зберегти свою (примордіальну, звісно) національну ідентичність. І тепер вони мають місію – відродити національну свідомість по всій Україні. Галичина в цьому дискурсі – це своєрідний П’ємонт, центр українського рісорджименто.

Ліберали не поділяють таких архаїчних поглядів, тож критикують “сепаратистів” із цілком інших позицій, які можна стисло окреслити як позицію “здорового глузду”. Радикалів вони теж критикують, проте змістовна полеміка з ними не має особливого сенсу, оскільки їхня ідеологія абсолютно ірраціональна і, достоту як і релігія, не піддатна жодним логічним аргументам. Натомість полеміка з “сепаратистами” справді цікава, бо ж суперники поділяють ті самі ліберальні засади, апелюючи, зокрема, до права народів на самовизначення й права регіонів визначати самим обсяги власної автономії. Ліберали-соборники не заперечують цих засад, проте ставлять під сумнів їхню доречність та/або здійсненність у конкретних українських умовах. Їхні аргументи зводяться сутнісно до кількох пунктів.

По-перше, “галицький” проект є надто розпливчатим і невиразним, його автори самі до пуття не знають, чи йдеться їм про самостійну (або автономну) Галичину, чи про весь західний регіон, а чи про цілу Україну без нелюбого їм Донбасу і, може, без Криму, або й без усієї так званої “Новоросії”. По-друге, проект цей не має жодної масової підтримки, тож не вартий узагалі серйозного обговорення. По-третє, ні Київ, ні решта країни не погодяться на сецесію жодного регіону; навіть помірна ідея федералізації викликає сьогодні в Україні масове несприйняття. По-четверте, якщо добре подумати, галичинам узагалі нема чого відокремлюватись, бо ж Україна стає поступово дедалі більш українською і європейською; тож за деякий час, можна очікувати, дискримінація україномовних громадян у всіх великих містах цієї країни буде остаточно подолана і вони врешті перестануть бути людьми другого сорту – і в Харкові, і в Одесі, і навіть у Донецьку.

А крім того, злостиво додають критики, не варт забувати, що Галичина є насправді таким самим відсталим і совєтизованим регіоном, як і решта країни, з тою самою політичною культурою, корупцією і низьким соціальним капіталом. Простий поділ корумпованої держави на кілька менших клонів не розв’яже їхніх фундаментальних структурних проблем: ті самі “розбиті дороги, запльовані під'їзди, потрощені ліхтарі, смердючі вагони, неохайні робочі місця”; ті самі “родові плями патерналізму, хабарництва та кумівства”; той самий “недоброякісний соціяльний капітал – небажання співпрацювати і брак довіри”, що робить Львів “значно ближчим до Донецька, ніж до Вроцлава”. П’ємонт, як слушно зауважив знаний львівський філософ і культуролог Тарас Возняк, був найрозвиненішою частиною Італії. Тож якщо галичани намірені відіграти подібну роль, вони мусять змінити передусім себе і свій регіон – зробити його взірцевим і привабливим для всієї країни.

Назагал порівняння Галичини до П’ємонту більш характерне для радикальних націоналістів, котрі охоче приписують їй особливу, прозелітичну місію щодо решти України. “Сепаратисти” ставляться до цієї метафори досить скептично, а подеколи й самі з неї іронізують – як це робить, наприклад, в одному з памфлетів Володимир Костирко: “Тільки [недалекоглядні] люди... можуть вважати Галичину П'ємонтом України. Очевидно, що П'ємонтом України є Дніпропетровськ, а Сицилією України є Донецьк. Це вони створили цю країну, і це вони створюватимуть націю”.

Андрій Портнов, дніпропетровський історик, що працює тепер у Німеччині, взагалі не вважає галицький “сепаратизм” серйозним явищем, натомість небезпідставно вважає серйознішою загрозою “інтелігентський галицький редукціонізм, тобто уявлення про те, що Україна може бути успішною, позбувшися невиліковно совєтизованого Донбасу”. Ця загроза, на його думку, полягає не так у тому, що відповідний дискурс демобілізує суспільну думку й об’єктивно полегшує сепарацію реґіону, як у тому, що “перекладає головну відповідальність за трагедію Донбасу з місцевих еліт та зовнішньої інтервенції на населення регіону”. А також “блокує інтелектуальний пошук раціональних формул співіснування різних регіонів”: “Замість наповнення української суб’єктності новим змістом та пошуку адекватної мови опису різних її частин, інтелектуальний редукціонізм послаблює плюралістичність українського проєкту й підсилює ексклюзивний націоналістичний дискурс, навіть якщо постулює свою до нього опозиційність”.

Автор слушно кваліфікує цей іншувальний дискурс щодо Донбасу як “орієнталізаційний”, хоча й сам припускається при тому певного редукціонізму, приписуючи опонентам “ідеал гомогенності”, якого вони здебільшого не сповідують (інша річ – радикальні націоналісти, але мова якраз не про них). Для галицьких лібералів-“редукціоністів” істотними є не мовно-культурні й тим більш не етнічні відмінності між Галичиною й Донбасом, а таки ціннісні. Інша річ, що до цих цінностей належать і національна мова й культура – але це означає лише, що їхнє по-цінування, тобто шанобливе до них ставлення, є істотнішим від формального знання чи вживання. В такому підході нема ані мовно-культурної чи, тим більш, етнічної ексклюзивності, ані гаданого “ідеалу гомогенності”. Якраз навпаки, “ідеал гомогенності” – совєтського типу – є значно ближчий для жителів півдня та сходу, попри облудні гасла “інтернаціоналізму” і “толерантності”. І виявляється він досить часто у негативній реакції на всяку несовєтську інакшість, зокрема й на публічну україномовність, у чому кожен легко може легко пересвідчитися в усіх містах південного сходу.

Підсумовуючи, можемо ствердити, що війна і потреба протистояти спільному ворогові дещо притишили галицький ресентимент, проте він навряд чи зникне, поки характер держави залишатиметься амбівалентним, а іншування Галичини, осмішування українців та приниження й перекривляння української мови буде звичною (і безкарною) практикою не лише одеських таксистів та поліцейських, а й значно за них популярніших “слуг народу”, включно з найголовнішим.

Водночас треба визнати, що, попри значні зусилля російської й проросійської пропаґанди ретранслювати суттєві відмінності між українськими реґіонами у глибоку неприязнь і взаємне відторгнення, стосунки між галичанами та “східняками” залишаються радше амбівалентними, ніж конфронтаційними. Це підтверджує як соціологія, так і аналіз відповідних дискурсів, зокрема – переважання в інтелектульно-медійному полі Галичини ліберально-“соборницького”, помірковано-центристського дискурсу, який є достатньо критичним стосовно Києва та його політики, але й водночас щодо власного реґіону та невиправданих амбіцій, притаманних однаковою мірою і радикальним націоналістам, що плекають місіонерську візію Галичини як П’ємонту, і так званим “автономістам”, що плекають не менш утопійну візію Галичини без Донбасу, без Дикого Поля, без Великої України як спосіб маґічного розв’язання всіх місцевих проблем.

 17.09.2019

https://zbruc.eu/node/92147