|
Микола РябчукСтрашний сон патріотаМайже чверть століття тому, 11 липня 1994 року, повернувшись додому
з роботи, я застав дружину з нашими спільними друзями в похоронному (дослівно) настрої. Вони оплакували не так поразку не надто їм любого Леоніда Макаровича, як перемогу
великого і страшного Леоніда
Даниловича. Портрет героя, а точніш – його книжка з фотознімком
на обкладинці, стояв на краєчку
столу, бракувало лиш свічки. Я блюзнірськи насміявся з їхнього смутку,
запевнивши, що нічого страшного насправді не буде. Як, утім, і хорошого теж. Так і сталось. Я голосував тоді проти обох кандидатів,
тому що не бачив між ними принципової різниці. Через п’ять
років, у 1999-му, я знову голосував проти обох, хоча різницю
бачив. Але бачив також, що це ніякі не вибори, а банальний рестлінґ, інсценізований спритним Даниловичем
та його клевретами. Реальні
вибори закінчилися ще в першому турі,
ба навіть раніше, – коли справжніх суперників відсіяли різними
способами (деталі – у записах
Мельниченка) й лишили натомість для фінального поєдинку найнедолугішого. І лише у 2010-му я не наважився викреслити обох, зробивши свій
вибір майже за Марціалом чи, пак, Іосіфом Бродським: “Но ворюга мне милей, чем кровопийца”. Тим часом
без жодних вагань я голосував за Чорновола у 1991-му і за Ющенка у 2004-му. А також за Порошенка у 2014-му –
просто тому, що на вагання тоді не було часу. Цього року я не голосував, бо був
надто далеко від виборчої дільниці. Але якби був ближче,
то напевно проголосував би
у другому турі за Порошенка. Не тому, що вважаю Зеленського
катастрофою (час покаже, – американці
мають для таких ситуацій гарний термін: benefit of doubt),
і не тому, що вважаю, ніби за “армію, мову, віру” Порошенкові варто пробачити усе інше. Мені, правду кажучи, просто боязно в умовах війни експериментувати,
міняючи відоме і загалом помірне
“зло” на невідоме і вкрай сумнівне “добро”. За мирних обставин я радо викреслив би обох:
одного – за його жлобські кадри, другого – за його жлобський “гумор”. Та всі ці “якби” вже не мають
значення. Маємо, як завжди, те, що маємо – тобто те, що самі собі,
усі разом, включно з Петром Олексійовичем, зробили. Не очистили владу (і правосуддя!) після Майдану, не обрали нормального парламенту восени
2014-го, не змусили власних
обранців, включно з президентом, виконувати свої ж таки, на папері записані, обіцянки. Не назвали війну – війною, ворога – ворогом,
колаборантів – колаборантами.
Не закрили кордонів, не припинили торгівлі
й не обірвали ганебного транспортного сполучення.
Всі хотіли
бути лише трішки вагітними. Президент за це вже розплатився, ми на черзі. Я не вважаю, що Зе
побіжить здаватися Путінові, тобто укладати “мир” на його умовах. І не вірю, що він відмотає
назад усі заборони й обмеження на путінську
пропаґанду й пропаґандистів, котрі, зрештою, і з
цими обмеженнями почуваються в Україні цілком непогано. Хоч би ким
була ця особа, яку народ України обрав собі
президентом, вона не всевладна і
не всесильна. Я маю на увазі не лише
продажний парламент і ще продажніших суддів, із якими,
хоч би там як, а доведеться і домовлятись,
і торгуватись; я маю на увазі також суспільство,
досить різнорідне
і досить критичне щодо будь-якої
влади; олігархів, які навряд чи погодяться
з лідерством, чи, тим більш,
монопольною роллю якого-небудь
Коломойського; і, звісно ж, міжнародних партнерів, які досить швидко пояснять нашому “піксельному”
президентові різницю між віртуальним світом 95-го кварталу та реальним
світом гібридної війни, геополітичних протистоянь та фінансових зобов’язань. Навіть Янукович мусив це зрозуміти
(хоч і не до кінця, на жаль), і навіть йому,
із куди зубастішою,
ніж у Зе, зграєю, довелося потратити кілька років, щоб опанувати
усі структури й потоки (теж, на щастя, не до кінця). Путін, звісно, може якийсь
час втішатися перемогою над
своїм особистим ворогом Порошенком, от тільки з новим президентом навряд чи буде простіше:
і Донбас йому на своїх умовах
навряд чи впакуєш, і страшного “каратєля”, очільника хунти з нього не зліпиш,
і на злісного антисеміта й гонителя рускоязичних він ну ніяк не тягне. А те, що укр-президент – лише комік із телевізора,
так і сам Путін – створіння суто телевізійне, піксельне,
не надто освічене, зате приблатньонне, тож поєдинок двох
різножанрових телезірок може бути доволі цікавим. Зле у цій ситуації не те, що Зеленський на президентській посаді накоїть чогось там страшного й необоротного, а те, що (а) наш політичний клас деградував до жалюгідного рівня, свідком
якого ми стали у другому, та, власне,
й у першому турі; (б) наше суспільство виявилось куди більш інфантильним, совковим і патерналістським,
ніж нам би хотілося думати після Майдану; і
(в) Росія безперешкодно
провела в Україні чергову спецоперацію – куди успішніше, ніж у Штатах, Британії чи Німеччині.
Про роботу аґентів у соцмережах,
сподіваюся, ще напишуть спеціалісти; ми ж можемо наразі констатувати
найочевидніше: протягом кількох років рос-пропаганда
за сприяння місцевих корисних ідіотів
розкручувала два взаємопов’язані
наративи – про тотальне зубожіння (“тарифний геноцид”!)
та про повсюдну корупцію (“ще гірше, як за Януковича!”) Насправді жоден серйозний економіст або
соціолог не підтвердить вам
цих облудних тез, навпаки – з конкретними
цифрами вони вам покажуть, що
матеріальний добробут наших
співгромадян перевищив уже довоєнний (2013) рівень, і що корупція
нині принаймні на 6 мільярдів менша, ніж “за Януковича”, – але чи бачили ви
цих серйозних економістів або й соціологів
у наших мас-медіях? В одному з
досліджень я помітив цікавий феномен: на запитання “як часто вам доводиться брати
або давати хабара?” більшість відказує: рідше, ніж раніш.
Але ця ж сама більшість одностайно стверджує, що корупція
загалом по країні зросла – просто тому, що кожного
дня їх у цьому переконують медії. Те, що навіть у Галичині
провокаторська фраза “кто-угодно,
только не Порошенко” здобула собі
стільки прихильників,
спонукає значно тверезіш поглянути і на національну самосвідомість нашого “П’ємонту”, і на громадянську самосвідомість населення загалом. Зеленський переміг суперника в усіх регіонах і
областях (крім Львівської);
це могло б тішити, вказуючи принаймні на подолання традиційних реґіональних поділів, за якими криються поділи ідентичнісні. Але так би було, коли б виборці проголосували за певну платформу, програму,
систему цінностей, а не просто за пікселя, про якого відомо лиш те, що він – не Порошенко. Соціологи стверджують,
що Зеленського підтримали люди з кардинально відмінними поглядами, об’єднані лише медійно індукованою неприязню до чинного президента. Тож
тепер будь-яке рішення нового лідера
неминуче відштовхуватиме частину
виборців, які вкладали в його голограмний образ свої власні уявлення, несумісні з його
реальною суттю. Високий відсоток – це піррова перемога, адже великі сподівання
зазвичай закінчуються
великими розчаруваннями. У цьому
переконався свого часу Леонід Кравчук, переконався не
так давно Віктор Ющенко, а ось тепер і Петро Порошенко. Хоч варт віддати йому
належне: він був найкращим з
усіх попередників
і заслужив трохи більше, ніж 25%. Його поразка показала, однак, обмеженість електоральної бази “свідомого
українства” та потребу доповнити
ідентичнісний дискурс дискурсом модернізаційним. Український проект виграє у малоросійського лише тоді, коли асоціює себе з модерністю, тобто
з “Європою”, яка виглядає цивілізаційно привабливішою, ніж Росія
(а саме з нею себе традиційно асоціює проект малоросійський). Теоретично Володимир
Зеленський може переорінтувати свій
малоросійський проект на Європу
і таким чином зміцнити свій ідентичнісний дискурс модернізаційним. Але для цього не досить риторики, потрібна справді кардинальна перебудова (“європеїзація”) національної економіки, політики, правової системи тощо. Чи
захоче і зможе Володимир Зеленський очолити цей процес, спираючись
насамперед на громадянське суспільство, а чи стане лише зручним прикриттям
для конкурентного олігархічного
клану? Мені б хотілося вірити в перше, але куди ймовірнішим
виглядає друге – як з огляду на загальну совковість самого Зеленського,
так і на відому всім захланність
його головного спонсора. Хоч
як це парадоксально, але
для свідомого українства другий варіант оптимальніший. Бо тоді залишається
шанс поєднати свій
ідентичнісний дискурс з модернізаційним і таки утвердити український проект на противагу малоросійському як привабливіший
через те, що модерніший, а
не через те, що “українськіший”.
Якщо ж трапиться диво і Зеленський реалізує
свій малоросійський проект
як справді модерний, тобто європейський, перспективи українського проекту,
принаймні на схід від Збруча, стануть такими ж примарними, як і перспективи кельтського проекту в
Республіці Ірландія. Саме час тоді буде галичанам зацікавитися досвідом Каталонії чи провінції
Квебек у Канаді. 22.04.2019 https://zbruc.eu/node/88723?fbclid=IwAR273l7AGu9ApERgk0knK6Hlv2M07pNf7HmQXpbXOtN1c4MJ0rwYIwbmPes |