Олександр Саган

Щодо кризи в ПЦУ

Вже оприлюднено багато аналітичних матеріалів щодо кризи («турбулентності») в ПЦУ. Попросили означити свою позицію. Не претендуючи на оригінальність, склав кілька пунктів.
1. Нинішній демарш митрополита Філарета став можливим завдяки зміні політичної кон'юнктури в Україні і, як це не дивно, є позитивним фактором для подальшого внутрішньоукраїнського розвитку ПЦУ та її міжнародного визнання. Адже конфлікт між екс-очільником УПЦ КП і Предстоятелем ПЦУ вже давно «секрет Полішинеля». Подальше затягування із вирішенням ситуації (проясненням позицій) фактично зупинило перехід парафій із УПЦ МП та практично гальмувало рух із визнання ПЦУ іншими Помісними ПЦ.
2. Екс-патріарх добре знав про неминучість свого конфлікту із обраним очільником ПЦУ. Тому стає зрозумілим, чому він так категорично просував саме свого вихованця (з яким був шанс домовитися чи змусити поступитися владою), а також стає очевидним те, що при будь-якому іншому результаті виборів він зірвав би Об´єднавчий собор. Митрополит Філарет достатньо прямолінійно спланував операцію із встановлення контролю над новоствореною ПЦУ і багато хто вважав, що він свого досяг. Проте базовий принцип православного предстоятельства (34 ап.пр.) суперечить принципу дуумвірату, до якого прагнув митрополит Філарет. Але донедавна не було зрозуміло, наскільки далеко митрополит Епіфаній готовий йти у виконанні вимог свого екс-шефа. Відкритим було також питання – скільки ж правлячих єпископів крупних єпархій реорганізованого УПЦ КП готові підтримати одну чи іншу сторону.
3. Внутрішня боротьба в ПЦУ за реальну владу у Церкві і теоретична можливість приходу Філарета до одноосібного керівництва в ПЦУ є однією із причин того, що жодна із Помісних православних Церков ще не визнала ПЦУ. Митрополит Філарет для світового православ'я є надто токсичною фігурою не лише завдяки московській пропаганді (див. попередній допис С.Горбіка).
4. Намагання митрополита Філарета перехопити владу у ПЦУ також стримує єпископат УПЦ МП у їх бажанні приєднатися до ПЦУ. Тому ми маємо ситуацію, коли із УПЦ МП до ПЦУ перейшло понад 500 громад, проте не перейшов жоден єпископ. Хоча звернення до патріарха Варфоломія підписали біля 10 ієрархів УПЦ МП.
5. Рівень вимог митрополита Філарета перевищує рівень особистісного несприйняття чинного предстоятеля Церкви – митрополита Епіфанія. Демарш можна кваліфікувати швидше як конфлікт екс-очільника УПЦ КП із новою структурою, утвореною на базі УПЦ КП – Помісною УПЦ або ПЦУ («греки нас обдурили»). За роки існування у невизнаному у світовому православ'ї статусі екс-патріархові, очевидно, призабулося, що за своєю природою православна Церква – це не приватний проект і не інституція винятково лідерського типу, де рейтинг тримається лише на авторитеті керівника. Визнання ПЦУ і включення її у диптих передбачає виконання загальноприйнятих у Вселенському православ'ї вимог (наприклад, існування реальних церковних судів, єпархіальних Рад та інших відносно самоврядних інституцій) і чіткого дотримання уже взятих зобов'язань. Тому об'єктивно особисті амбіції митрополита Філарета вступили у конфлікт з інтересами ПЦУ (що не прямо, але підтверджують заяви єпархіальних архиєреїв).
6. Відтак йдеться фактично про конфлікт двох моделей розвитку православ'я в Україні:
- Авторитарна. Одноосібне правління, лише масковане синодальністю чи соборністю. Це коли рішення Синоду/Собору вже написане до Синоду/Собору, а присутнім дозволяється лише уточнити термінологію чи граматичну конструкцію.
- Соборноправна. Ініціативи знизу, колегіальні рішення, жорсткі правила щодо дотримання Статуту. Можемо говорити про відновлення призабутого принципу СОБОРНОСТІ, який був характерним для Київської митрополії до її входження в Моспатріархат.
Загалом нинішня позиція єпископату ПЦУ свідчить про перемогу соборноправності.
7. Повноцінне відновлення УПЦ КП неможливе, оскільки це практично ревізія рішень об'єднавчого Собору 15.12.18. Крім того, уже практично немає що відновлювати – майже всі єпархії УЦП КП змінили свої статути і відбувається активний процес зміни статутів парафій із УПЦ КП в ПЦУ. Тому «відновлення УПЦ КП» можливе лише як відділення від ПЦУ кількох єпископів і частини громад.
8. Демарш митрополита Філарета не має морального підґрунтя – апеляція до кулуарних домовленостей нівелюються його ж листом до патріарха Варфоломія із відмовою від будь-яких претензій на керівництво в ПЦУ.
9. Цей конфлікт не має вирішення, яке влаштовуватиме обидві сторони. Предстоятель ПЦУ не може погодитися на «реанімацію УПЦ КП», внесення змін до Статуту ПЦУ (наприклад, «відновлення митрополітбюро» – 12 постійних членів Синоду) чи встановлення «дуумвірату», тобто свою трансформацію у «міністра закордонних справ» при «патріархові» Філаретові. З канонічної точки зору – це самознищення ПЦУ, втрата Томосу і удар по авторитетові не лише Церкви, але й України на довгі роки. Тому митрополитові Філарету треба або зняти свої претензії до ПЦУ, або вийти із цієї структури.
10. Апеляція митрополита Філарета до «високої мети» – відстоювання необхідності проголошення в Україні патріархату – на даному етапі не витримує критики. Хоча б тому, що ніхто у ПЦУ не відмовляється від цього статусу як стратегічної мети на наступних етапах розвитку Церкви. Але негайне самопроголошення патріархату суперечить Томосу і досягнутим домовленостям із Вселенською патріархією. Це не лише фактично загальмує визнання ПЦУ іншими Помісними ПЦ, але й може призвести до відкликання Томосу.
11. Позиція єпископату ПЦУ дозволяє нам говорити про завершення критичної фази кризи у Церкві. Наразі не важливо навіть, які будуть рішення Синоду ПЦУ в оцінці заяв і дій митрополита Філарета. Стратегія подальшого розвитку ПЦУ уже визначена. Митрополит Філарет програв тому, що для всіх стало зрозумілим – митрополит Епіфаній є реальним главою ПЦУ, якого підтримують фактично ВСІ єпископи. Ніякого двовладдя у Церкві немає і не буде. Не будуть в ПЦУ також запроваджені московські принципи керування, а будуть чітко дотримані вимоги Томосу та прийнятого Статуту. Це є позитивним сигналом як для зовнішніх зрушень у визнанні ПЦУ, так і для внутрішніх якісних змін.

19 05 2019