Хав’єр Серкас

Бог не є гумористом

Навпаки, «Бог є гумористом» – саме так називався роман Людвіга Персуордена, персонажа «Александрійського квартету», тієї тетралогії Лоренса Даррелла, що її дехто з нас читав у юності і якої я відтоді не перечитував – через страх, що вона не сподобається мені так, як сподобалась тоді. (Це не дивно: з восьми- чи дев’ятирічного віку я не перечитував «Михайла Строгова», але пам’ятаю його так, наче щойно прочитав; з 18 чи 19 років я не перечитував «Гру в класи», але згадую її щоразу, коли відчуваю смертельну спокусу натиснути на тюбик зубної пасти знизу). Що стосується Персуордена, то це був надзвичайний персонаж (чи таким я його пам’ятаю): британський дипломат, п’яниця, скептик і самогубець, який полюбляв кидати направо і наліво блискучі фрази на кшталт таких: «Справжніми руїнами Європи є її великі мужі». Чи: «Потрібне неосяжне невідання, щоби наблизитись до Бога. Боюся, що я завжди знав забагато». Або: «Боже мій, нарешті мене починають сприймати всерйоз. Це накладає на мене жахливі зобов’язання. Я мушу вдвічі більше сміятись».

Чи справді Бог може бути гумористом? Про це також думав колись Імре Кертес, який одного липневого дня 1983 р. написав у своєму щоденнику: «Мені здається, що Бог є гумористом, звісно, ледь жорстоким гумористом, хоча й не позбавленим мудрої, але обмеженої доброти правдивих гумористів». Чи читав Кертес Даррелла і повторював, свідомо чи несвідомо, заголовок Персуордена? Попри те, що важко собі уявити двох настільки різних письменників, як угорець і англієць, не треба відкидати таку можливість, бо «Квартет» було опубліковано між 1957 і 1960 роками, за двадцять років до запису Кертеса, в якому поза усім неможливо не захоплюватись отією «мудрою, але обмеженою добротою» справжнього гумориста. Як би там не було, справжнім доказом того, що Кертес був кращим письменником, ніж Даррелл (або проникливішим, чи попросту кращим читачем Кафки), є те, що він одразу розуміє, що помиляється, розуміє, що Бог не може бути гумористом і що насправді це ми, люди, вигадали гумор, аби згладити недоліки Бога, чи радше його відсутність; і тому він негайно себе виправляє: «Якби Бог – а з Ним і життя – були досконалими (ясними і позбавленими смерті і страху), гумору б не існувало». Звісно, що ні: гумор є щасливим випускним клапаном паніки, він є розрадою тих, хто потребує розради, зброєю масового знищення усілякої певності, сенсом тих, хто знає, що ніщо не має сенсу, чи не погоджується з тим, що єдиним сенсом є смерть (бо без смерті немає життя), він є сяючою радістю без надії, яка є наслідком щільного зчеплення з реальним, яке є недостатнім та ефемерним, але це єдине, що є. Я не згадав про Кафку; і навіть не тому, що він є одним з тих небагатьох письменників, яких починають читати в юності і потім не перестають. Я це зробив тому, що він, як ніхто, знав, що гумор є найсерйознішим з усього, що існує, що день без сміху є втраченим днем і що в світі без Бога почуття гумору є майже моральним обов’язком. Він це сказав чи майже сказав багато разів, та ніколи, наскільки я знаю, так чітко, як в книжці, яку написав не він, а Густав Яноух, майже нікому невідомий словенець, який в свою празьку молодість познайомився з Кафкою, був ним засліплений і в 1951 р., майже через 30 років по смерті чеського письменника, опублікував книжку, в якій згадує розмови, які вони вели між собою. Там Кафка каже: «У ці часи, настільки позбавлені Бога, треба бути дотепним. Це обов’язок». І відразу ж додає: «Оркестр на "Титаніку" грав аж до кінця. В такий спосіб у відчаю висмикують землю з-під ніг».

Отож – попри те, що ми завершили рік як завжди: занепавши духом і забагато знаючи для того, аби наблизитись до Бога, – було б добре розпочати новий, сміючись на все горло, наслідуючи мудру, хоча й обмежену доброту правдивих гумористів, граючи й граючи до кінця, аби висмикнути землю з-під ніг гидкої безнадії. Щасливого 2019 року.

Javier Cercas
Dios no es humorista
El País, 30.12. 2018
Зреферувала Галина Грабовська

https://zbruc.eu/node/85760