незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Ґі СорманНотр-Дам, який об’єднує і розділяєНіхто не
зміг би передбачити всесвітнє переживання, породжене пожежею в паризькому
соборі. Французи, зазвичай такі розділені і не надто релігійні, раптом
об’єдналися в одному спільному горі. З усього світу нам надходили кондоленції і вирази співчуття, наче всі французи втратили
когось близького, ми отримали значні суми на реконструкцію собору. Так само, як
не можна було передбачити це переживання, не легко його й пояснити, бо в ньому
поєднується минуще з неминущим. Бачити в огні одну з
найстаріших перлин західного мистецтва є жахливим і заворожливим видовищем, що
й прояснює це всесвітнє переживання. Нотр-Дам
належить до священної спадщини, що її людство має у спільній власності: всі
бачили Нотр-Дам – наяву чи його зображення, відвідали
його чи мають намір це зробити. Особистий спогад: за день до народження нашого
першого сина ми з моєю дружиною слухали там опівнічну месу. І ця будівля є не
просто камінням, вона також заряджена вірою, історією, літературою і музикою.
Мало пам’яток у світі, хіба що Базиліка святого Петра в Римі чи храми Ангкора, так заряджені віками, історією і пристрастю. Окрім
видовища трагедії в епоху соціальних мереж, ми відкрили (чи заново відкрили),
що Нотр-Дам є втіленням нації у французькій душі. Ми
не були в цьому певні. Аби собор проявив себе як національний символ, виявилось
необхідним, щоб він не зруйнувався, але принаймні відчув загрозу своєму
існуванню. Це багато що значить. В епоху глобалізації, подорожей та
індивідуалізму поняття нації має радше емоційне, ніж раціональне значення.
Отож, Нотр-Дам належить до символічної спадщини
французьких громадян, є частиною їхньої ідентичності та їхніх коренів. Цього ми
також не знали чи вже не знали; і зробила це цілком очевидним втрата,
ризик чогось позбутися. Якщо дозволите мені біологічну метафору: ми не знаємо,
що маємо серце, доки воно нормально б’ється, і відкриваємо для себе його
необхідну функцію тоді, коли воно підводить. Хіба не є ще
дивовижнішим, що ця національна ідентичність
втілилася в соборі, коли нація є світською і лише 3% французів, як вони
кажуть, є релігійними? Насправді, ми заново відкриваємо те, що нам повторюють
багато істориків і соціологів, хоча й в абстрактний спосіб: Франція за своєю
суттю є католицькою. Більше католицькою, ніж християнською. Цим я хочу сказати,
що французи були і залишаються сформовані матеріальними і духовними формами
католицизму, радше обрядами, ніж вірою, і його мирською і духовною ієрархією.
Навіть нині найменший християнин з французів продовжує дотримуватися обрядів
хрещення, шлюбу і похорону; для цього й служать досі церкви і їхній змарнілий
клір. Нотр-Дам, який є
мінеральною теологією, Deo gratias
з тесаного каменю, є досконалим представленням того, що означає бути
споконвіку французом. Якщо наше пояснення обґрунтоване, воно також проясняє
певну французьку складність в момент великих міграцій. Новий француз, який нещодавно
приїхав з Африки чи Азії, дуже часто мусульманин чи буддист, не має
історичного, кровного чи культурного зв’язку з Нотр-Дамом.
Йому чи їй важко стати по-справжньому французами; або вони стають ними в інший
спосіб, і Нотр-Дам буде радше однойменним романом
Віктора Гюго, ніж внутрішньою пристрастю. Порівняймо зі Сполученими Штатами:
стати американцем вимагає попросту прийняти конституцію, живий текст, до
щоденного застосування. Щоб стати американцем, не треба ні охоплювати, ні
засвоювати американську історію; натомість щоб бути французом, справжнім
французом – попри те, що вже не треба визнавати галів своїми предками, як цього
раніше навчали маленьких колонізованих африканців, – і далі потрібно безумовно
визнавати Нотр-Дам близьким родичем.
Родичем, якому вже вісім сторіч.
Вік має значення; цей собор є Францією, бо має вік Франції, а це багато
говорить про нашу країну, яка спонтанно визнає сама себе в своєму минулому і
майстерності своїх безіменних ремісників, ніж в своєму ненаписаному
майбутньому. З одного боку, охоплений полум’ям Нотр-Дам
є нашою вічною тожсамістю, що горить, і через це наше
національне майбутнє здається залежним від випадку, і не обов’язково
національне, а європейське, радше технічним, ніж сентиментальним. Виявляється,
що деякі занадто консервативні аналітики і політики прочитують в емоції моменту
більше, ніж це необхідно, прозираючи таку собі ностальгійну національну
відбудову. Та по суті ця пожежа проводить ментальний кордон між минулим, без
сумніву, занадто ідеалізованим, і холодним і роботизованим
майбутнім. Це національне викривлення між минулим/пристрастю і раціональним
майбутнім вже є очевидним в дискусії стосовно відбудови собору. Президент Макрон запевняє, що вона завершиться за 5 років, визнаючи
таким чином центральний, національний, характер собору. Але якщо вона буде
здійснена за 5 років, кажуть нам будівельники, відбудова не буде відбудовою.
Нові матеріали, метал чи цемент, замінять старі дубові крокви; У Нотр-Дамі буде повно нових детекторів диму та інших
сучасних артефактів. Давні і Сучасні вже розв’язують битву. Чи триватиме
національна єдність лише доти, доки триває пожежа? Їй на зміну прийде
національна битва. Але хіба сваритися, навіть якщо причиною сварки є лиш
матеріал для реконструкції каркасу, не означає бути справжнім французом?
|
