незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Данило ІльницькийСпогад про Наталю Хобзей10–11 жовтня
2019 року у Львові відбулася непересічна наукова подія. І хоча вона зібрала
фахівців відносно вузького профілю, рівень її учасників був добірним, а перебіг
розмови – зануреним. Міжнародна
наукова конференція «Діалектний часопростір. Світлої
пам’яті Наталі Хобзей», яку
організували вчені Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН
України, зібрала співрозмовників з України, Польщі, Угорщини, Росії, Німеччини
і Хорватії; Україна була представлена учасниками зі Львова, Києва, Чернівців,
Житомира, Ужгорода, Берегово, Умані, Вінниці, Старобільська,
Івано-Франківська і Черкас. Вшановуючи
своєю науковою увагою Наталю Хобзей, відому українську мовознавицю, кандидатку філологічних наук, довголітню
завідувачку відділу української мови Інституту українознавства ім.
І. Крип’якевича НАН України, дійсного члена Наукового товариства ім.
Шевченка, члена етнолінгвістичної і діалектологічної
комісій Міжнародного комітету славістів, її колеги з України, східної і
південної Європи присвятили свої виступи не лише діалектології, етнолінгвістиці
і лексикографії, в яких Наталя Хобзей була провідною фахівчинею, але й історичним проблемам української мови. Ці
два великі пласти упродовж багатьох десятиліть є профілем відділу, який
неповних 20 років очолювала Наталя Хобзей, періодично
і регулярно організовуючи двовекторну серію наукових
подій, і аналогічно – реалізовуючи двовекторну серію
наукових видань (збірників та індивідуальних робіт). Власне, конференція на
пошану її пам’яті продовжила цю традицію, бо відбулася в рамках серії семінарів
«Актуальні проблеми діалектології», з одного боку, а з іншого боку, в рамках «Тимченківських читань».
Розмова про
наукові світи Наталі Хобзей – це довга і цікава
мандрівка: окрім того, що була талановитою організаторкою наукового процесу,
зміцнила середовище, мала здатність панорамного бачення, хотіла і вміла
гуртувати людей, вона належала до вчених, які зі своїх вужче орієнтованих
мовознавчих проблем виходили на ширші культурологічні обрії, були зацікавлені у
міждисциплінарності; явище мови її цікавило як
елемент і як особливий прояв культури у широкому сенсі.
Окрім
великої низки інших наукових праць, дослідницьких і наукових проектів, разом зі
своїми колегами Оксаною Сімович, Тетяною Ястремською і Ганною Дидик-Меуш
Наталя Хобзей є авторкою-укладачкою двох знакових
словників: «Лексикон львівський: поважно і на жарт», який здобув ґран-прі
Форуму видавців у Львові 2009 р. і витримав кілька перевидань, а також
«Гуцульські світи. Лексикон» (2013), який у певний спосіб підсумував
багаторічні зацікавлення цією темою як пані Наталі, так і її колег, і загалом етнолінгвістичного середовища.
Наприкінці
першого дня Міжнародної конференції, 10 жовтня, у львівському Будинку вчених
відбувся вечір спогадів про Наталю Хобзей. Він
розпочався із презентації понад 800-сторінкого, по суті, майже повного зібрання
її праць під назвою «Наукові студії: діалектологія, етнолінгвістика, лексикографія»,
яке підготували колеги-мовознавці (упорядниця – Оксана Сімович)
і яке вийшло накладом родини Хобзеїв. Книжка була
надрукована у видавництві «Львівської політехніки», а художньо оформив її
Михайло Москаль – саме в такій конфігурації співпраці виходили усі
науково-видавничі проекти Наталі Хобзей та її колег.
А відтак
упродовж трьох годин близько двох десятків вчених – здебільшого учасників конференціі – ділилися своїми спогадами і рефлексіями про
непересічну людину і знакову особистість... Пропонуємо
читачам «Zbruča» втілений і розширений у тексті
фрагмент того вечора – спогад-есей Данила
Ільницького, літературознавця, колеги Наталі Хобзей
в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича.
Лакмус У кожного з
нас є своя Наталя Хобзей. Бо вона належить до тієї
категорії людей, які мають невичерпне джерело усмішок, жартів, порад і докорів,
підтримки й любові, а головне – розуміння – для всіх і кожного. Про докори
кажу в позитивному сенсі, адже вони є невід’ємним елементом нашого життя і
наших комунікацій. Мені ж докорів від пані Наталі припадало найменше, а, може,
і взагалі не припадало. «Щасливчик», – скаже той та чи, яким випало з пані
Наталею працювати нащодень, бо в такій конфігурації
стовідсотково втримати високі тони неможливо – не лише морально, але й фізично.
Та, втім: критичність Наталі Хобзей завжди йшла поруч
із дзвінким дитячим сміхом, їх обох вповні відчував і я, а головне: відчувала
вона сама, адекватно і критично оцінюючи той чи той свій вчинок, ту чи ту свою
спроможність. Здатність і потреба до (само)рефлексій – така ж ознака культурно
здорової і духовно повної особистості, як і добре почуття гумору. Скажи мені,
хто твій друг, а я скажу – хто ти. Скажи мені, що ти читаєш – а я скажу, хто
ти. Просто розкрий рота, щоби вимовити перші кілька речень, і я скажу, хто ти.
І от, у цьому плетиві відомої фрази-моделі, одним із можливих і насправді дуже
симптоматичних критеріїв є те, як людина зрілого чи поважного віку ставиться до
молодих. За ним можна визначити, а радше побачити і відчути рівень її культури,
рівень її духовних засягів, рівень наближення до найбазовіших екзистенційних
правд, де нема старого і молодого, багатого і бідного, де всі ми рівні перед
Богом і перебуваємо в єдиному духовному просторі. Тож сердечне ставлення тих,
хто раніше вийшов на вершину і вже рухається хребтом, до тих, хто лишень
піднімається догори, або й лише стартує у підніжжі, є певно, найголовнішим
лакмусом, який визначає належність до спільного простору духовності й культури.
Чи дозволяють підійти до себе, чи допускають до розмови, чи вважають за доречне
поглянути на тебе, а насправді: чи вітаються першими, чи радіють, побачивши тебе,
чи дарують тобі свою усмішку, ще достеменно не знаючи тебе, чи вважають тебе
рівноцінним – першопочатково хоча б тому, що всі
ходимо під Богом на рівних засадах... Чи вірять, надіються, підтримують і
підкладають дрів до вогню завзятості. Наталя Хобзей любила молодих. Вона вважала їх своїми друзями, і
хотіла щоби так було навзаєм. Вона належала до тих, хто тішився і навіть
пишався своїми контактами з молодими, – як теж, наприклад, Андрій Содомора, чи Михайло Комарницький,
чи Ростислав Чопик. Бо ж молоді для зрілих чи старших нерідко є кращими
співрозмовниками, вірнішими друзями, людьми, з якими трішки розминувшись у
фізичному часі, не розминаєшся, а віднаходишся духовно. Те ж можна сформулювати
інверсійно: про зрілих і старших – для молодших поколінь. Таке спілкування,
такі контакти, така співпраця, така дружба долає час і навіть простір. Для
цього, щоправда, треба делікатно подолати певні умовності, стерти певні
нальоти, – та водночас не перейти межі. Приємно було відчувати таку здатність,
таке вміння пані Наталі – на собі, бути лакмусовим папірцем цього
«експерименту». Тепер ці відчуття поміняли свій статус, стали пам’яттю, але не
змінили своєї суті: ставлення і довіра пані Наталі продовжують мене
підтримувати.
Світло Прикметна
річ. Після певних господарських пертурбацій наші кімнати в Інституті
українознавства ім. І. Крип’якевича опинилися в кутку окремішнього
квадратного блоку і були розташовані одна навпроти одної. По суті, я став
найближчим сусідом пані Наталі в останні роки її життя. В неї
була цікава звичка – коли приходила на роботу і сідала до праці, то двері не
зачиняла, а залишала відчиненими. Світло з її кімнати потрапляло в коридор і
охоплювало його повністю. Отже, коли ти виходив із ліфта і вже від початку
цього довгого коридору бачив його квадратово
розширений кінець (де й були наші кімнати), то світло, яке з кабінету пані
Наталі було всеохопним, на протилежному кінці – щойно
ти опинявся на цій довгій траєкторії коридору – охоплювало й тебе. Якщо коридор
був притемненим, і пані Наталі не було на місці, рух до точки призначення,
тобто до точки праці, був позбавлений передчуття взаємного привітання, яке
переростало в наукову розмову, а відтак неодмінно ставало розмовою про те, що
називається всім на світі.
Ефект мами Вона не була
мені ані мамою, ані бабцею, ані тіткою, ані жодною родичкою. Але, по суті, з
першої нашої зустрічі вона стала людиною, з якою комфортно
радитися, з якою комфортно ділитися, з якою ти
відчуваєш себе огорнутим плівкою безпеки, навіть якщо маєш ті чи ті сумніви,
пов’язані, наприклад, з діяльністю в Інституті чи міжлюдськими
взаєминами в ньому. Ти впевнений, що вона не те, що тебе не зрадить, не те, що
не переповість комусь твоїх сумнівів, а навпаки, поділиться влучними, а часто
навіть вкрай прагматичними міркуваннями, які розставлять все на свої місця,
заспокоять і надихнуть до подальшого долання свого серпантинно-підйомного
шляху. Вона мала
свої погляди і своє ставлення про те, де хто мав би бути, де хто мав би
працювати, хто що мав би робити. Звісно, їй хотілося, щоб всі гуртувалися як у
рідному і важливому для неї відділі української мови, так і загалом в Інституті
українознавства. Але якщо так ставалося, що життєва стежка спонукала робити
відповідні корекції-повороти, наприклад, увиразнювати чи й змінювати тему
зацікавлень-досліджень, переходити на працю в інші установи, то вона приймала
це. Але, без сумніву, надзвичайно цінувала, коли цим із нею ділилися, щодо
цього з нею радилися, принаймні вважали за приємне довірити свої рішення й
рефлексії. А це, відверто кажучи, хотілося робити. Бо серед загальної
розхристаності і дрібничковості думок, рішень,
суджень, світоглядних орієнтирів вона володіла вмінням слухати. А ти відчував
себе почутим. Звісно, що ця розхристаність і дрібничковість
як панівна ознака нашого Zeitgeist’у торкалася і пані
Наталі, і мене, і торкається всіх нас. Але нашими щоденно-аналітичними
розповідями одне одному та не-клаптиковим слуханням одне одного ми цю ознаку
спільно долали.
Гуцульщина Люди, які
цікавились і досліджували Гуцульщину у різних її проявах, були і є особливими.
Тут не лише йдеться про певний колорит цього краю, про його рівень над морем,
про його шпильчастий ландшафт, про швидкість течії його рік, чи про особливості
діалекту, особливо ортоепічні (це – завжди найбільша
таїна). Йдеться про те, що Гуцульщина далеко не всіх підпускає до себе.
Принаймні одразу. Відлякує, відгороджує, дивує, породжує нерозуміння... Але
якщо підпустила, то розкриває правду старовіку, як
написав про свої осяяння Станіслав Вінценз. Або ж,
можна сказати, правду правіку – як переклав Вінцензову
назву професор Іван Денисюк. Наталя Хобзей мало розповідала про Гуцульщину, власне, про свої
гуцульські пригоди. Може, то був такий період, коли більшість гуцульських тем в
її спільному з колегами доробку вже були давніше пропрацьовані,
а може тому, що пані Наталя погуцулившись, не
виявляла це на побутовому рівні: в одязі чи прикрасах, в наслідуванні
діалектної ортоепії. Хіба що кликала до Інституту
гуцульську колядницьку братію по Різдві – славити
новонародженого Бога і пом’янути давньою медитативною чоловічою
колядою-молитвою усіх колег-мовознавців, що відійшли. На чолі колядників –
славний Василь Заленчук, не лише поет і науковець, криворівнянський війт в минулому і музейник в теперішньому,
але також приятель і побратим. Саме з ним Наталя Хобзей
– в одній команді укладачів першого в незалежній Україні словника гуцульських
говірок, керівницею якої була Ярослава Закревська.
Так от, пані
Наталя загуцулилася, але ніхто того не бачив нащодень. Вона, до речі, була дуже львівською – лише на
матеріалі її Lebenswelt’у можна би було говорити про
багатошарову, багатолику львівську культуру – парадокс – в її цілісності: від
інтелектуальних напрацювань – до традицій кухні, від мистецько-богемних
тусівок – до досвідів
самозаглиблення і содоморівських меланхолійних
рефлексій. Відчувалося,
що як гуцульські, так і львівські світи були для Наталі Хобзей
частинами чогось більшого, якогось комплексного, багатоголосого світу,
окремими, але важливими та (у)любленими фокусами-світами того більшого
всезагального світу, які навіть поокремо мають нам що
сказати. Дякувати Богу. Назар нераз Назар
здається сумним та невеселим нераз назар здається дурненьким аж раденьким ... який назар насправді не знає навіть він нераз йому
здається то те то все то нич Назар Гончар
Те, що Назар
Гончар був філологічним однокурсником пані Наталі Хобзей,
я дізнався від неї майже випадково.
Для мене,
моїх батьків, для нашого літературного середовища, скажімо так, весь хронотоп існування особистості Назара був органічним,
цікавим і не потребував доведення щодо своєї культурної спроможності. Зрештою,
навіщо довго розводитися: ми просто його любили і любимо й надалі. Це, правда,
не означає, що схоже ставлення до цього самобутнього поета і перформера, неординарної особи і неординарної особистості
(а це не далеко не завжди тотожні речі) було у всіх. Одного разу, опинившись у
кабінеті пані Наталі і вчергове розгорнувши бесіду, зайшла мова і про Назара. У
відділі української літератури ми організували декілька подій, присвячених
Назарові. Це були наукові семінари з цікавими темами доповідей і відповідним
теоретичним рівнем розмови, які ставили Гончара у серйозні літературні і
мистецькі дискурси. Я також по-дослідницьки
зацікавився назаро-гончарівським сюжетом. Певно –
пригадую собі – почав розповідати про все це пані Наталі на стадії зародження
циклу наших подій і очікувально дивився на її реакцію. Хто зна,
може і вона належить до тих, які вважають, що це якась наче не та постать?
Передбачаючи це, я все одно наперед тішився нашій з колегами сміливості щодо
неординарного об’єкта наукового пошанування.
Ми не могли
не порушити тему Назарового дивацтва, специфічної і не всім зрозумілої
Назарової аури, яка, може, й більше почала промовляти після його смерті – через
тексти. Розповівши про якісь зовнішні моменти їхніх з Назаром контактів, пані
Наталя трішки призупинила свою мову, її погляд занурився в якусь одну точку,
очі примружилися. Ця павза, що фізично тривала, може,
не більше, ніж дві секунди, насправді містила в собі якусь важливу інформацію.
В цю мить вона думала про нього. Може, пригадувала, може щось співставляла – через роки. Від Назарової смерті минуло десь
років з п’ять. Я не зможу зараз реконструювати те, що вона
говорила. Але я пригадую в її мові навіть не так особливу повагу, як витончене
дружнє розуміння його внутрішнього «я». В той момент я не лише утвердився у
своїй діточій любові до Назара Гончара, але остаточно
зрозумів, хто така Наталя Хобзей. Я побачив, я
відчув, що вона наче знає якусь таємницю. Ні, не таку, що ніколи не
розкривається, ні, не таку, що приваблює, щоби її розкрити. Просто якусь таємницю інших людей,
які приходять на цей світ... Причому приходять і в Україні, і у Львові, і в
літературі. Для багатьох із нас ця таємниця розкрилася, коли Назар помер. Така
собі зворотня сторона постави блазня (чи гри у
блазня) – в глибині суджень, гостроті відчувань,
меланхолійному настрої, і навіть у трагічному (не фатальному) сумі, а головно –
у перманентних рефлексіях про свою ідентичність, про свою поставу, про свою
гру. Таке враження, що цю таємницю вона відчула і розкрила-розплела ще тоді – у
їхні спільні студентські роки. Для того,
щоби прочитати щойно написане, треба більше часу, аніж тривала та секунда її назаро-гончарівської пам’ятевої епіфанії. Бо це була сконцентрована секунда-погляд... І в
тій секунді Назар – вже фізично не-присутній серед нас – став якимось
дивом-мостиком нашого спів-розуміння.
«Хочеш цукєрка?» При слові «пляцок», або, наприклад «цукєрок»,
частина людей точно скаже: ага, знову ця виплекана львівськість!..
Знаю таке. Неодноразово доводилося чути від деяких не-львів’ян зізнання про
їхнє делікатно поблажливе ставлення до львівської мітології. Свого
часу я навіть цим переймався. І були такі моменти, коли хотілося сказати: та
ні, я не маю ніякого стосунку до цього... Перестати таке говорити мене
надихнула в тім числі і Наталя Хобзей. Навіщо
відмовлятися від того, що любиш: зокрема, від пляцків.
Як від них самих, але більше – від саме такого слова на їх позначення. Бо,
власне, пані Наталя пляцки любила. А найголовніше, що
завжди ними ділилася. Якщо подивитися на наше смс-листування,
то одним із ключових слів там було саме пляцок.
Дивно, правда? А насправді йдеться про те, що вона часто запрошували своїх
колег на каву/чай із пляцком. А коли до неї
приїжджали славні гості, от, наприклад, Міхаель Мозер з Відня, то вона спеціально пекла щось особливе або
фірмово-традиційне і неодмінно кликала колег, в тім числі мене. Звісно, що я
приходив. Ага, і ще одне: часто бесіда про наукові теми чи теми з культурного
життя, яка, як відомо, переростала у розмови про все на світі,
починалася чи переривалися пропозицією випити її кави. Невелика доза міцного еспресо. І що я вам скажу: як би себе не чув, що би в той
момент хотів чи не хотів, вона, ця кава, ніколи не зашкодила. Не осідала в
шлунку. Зайво не прискорювала серцебиття. А ще було
так: «Хочеш цукєрка?». На її маленькому столику
завжди стояв невеликий плетений кошичок з цукерками, які там ніколи не
закінчувалися. «Ну, звісно,
що хочу». Вона була
дуже рада, коли на її пропозицію пригоститися відповідали саме так.
Розбите
горнятко і зачинені двері Вона якось
так по-простому щиро подарувала мені горнятко з
написом «Київ», з якого я мало не щодня пив чай або каву, коли приходив на
роботу до Інституту, відвівши перед тим свого сина в
дитячий садочок. Воно прослужило мені як мінімум декілька років і кожного разу,
наливаючи в нього гарячу воду, я думав про пані Наталю – якщо вона була зовсім
поруч, в сусідній кімнаті, або ж якщо сьогодні вирішили працювати вдома. Десь напевно
за кілька місяців, а, може, за півроку до її смерті я, помивши це горнятко і
заносячи його у відділівську кімнату, через якусь
хвилеву неуважність упустив його і воно розбилося. А коли померла пані Наталя,
через якийсь період я перестав бути офіційним інститутським працівником;
зрештою, обставини в Інституті змінилися. Я не
пов’язую, звісно, ці факти між собою, але спогад про випадок із горнятком якось
підсилив раптовість, неочікуваність відходу пані
Наталі, посилив тугу, на якийсь час увиразнив тривогу, хоча це була
пост-тривога, бо ж тривожитися вже не було за що – хіба що за себе у такому
швидкому потоці відходів важливих, цікавих, дорогих і направду незамінних
людей... Інститут
українознавства не зникає ні з мого наукового обрію як середовище, ані з моєї
пам’яті – за шість років моєї праці було прослухано і перейнято історій і досвідів на набагато більше літ. Все це актуалізовується
постійно, стає в пригоді в роздумах і проекціях різного ґатунку. Але, без
сумніву, приходячи рідше до квадратного блоку наших кімнат, легше усвідомити і
прийняти її відхід. Бо непросто, справді непросто було усвідомлювати, що у
кімнаті навпроти – двері зачинені.
Інтуїція Ця людина
мала добру інтуїцію. В різних ситуаціях невизначеності, незрозумілості вона
якимось – не науковим, не жіночим, не медіумним –
способом відчувала, хто є хто, як треба вчинити, чи варто навіть не думати про
це, а чи навпаки, треба діяти, причому оперативно й
швидко. Інтуїція була епіфанійною, тобто такою, що,
безперечно, базувалася і на її інтелектуальному шляхові, і на її досвіді
думання, і на її екзистенційних зморшках, передусім
внутрішніх, але в певний момент просто брала і спрацьовувала. Інтуїція
змушувала її то іронічно посміхнутися, то щось скептично прокоментувати, то
щиро потішитися, то по-менеджерськи енергійно
підтримати. Але найголовніше, що давала їй інтуїція і що вона виражала – це
якесь відчуття безкінечності, а водночас скінченності наших шляхів. Якесь
гуцульське усвідомлення того, що маємо час, маємо набуватися, але, з іншого
боку, якесь содоморівське відчуття плинності, втратливості. Це змушувало її то не поспішати з чимось
одним, то гарячково встигнути щось інше. Найбільше інтуїція ставала в пригоді
її ближнім – маю на увазі тут передусім колег, з якими вона ділила простір в
Інституті. Кожен, хто спілкувався, ну гаразд, може, не кожен, але принаймні
багато хто, хто спілкувався з нею, знав і відчував, що має справу не лише з
розумною людиною (люди розуму часто радять щось відповідно до тих чи тих
ідеологічних установок, а чи раціональних категорій), а з людиною, яка причетна
до правди правіку і виходить передусім з категорій людяності. Я згадав про
іронічну усмішку. Пригадую, вона з’являлася нерідко. Пані Наталя могла тривалий
час слухати тебе – не знімаючи тої посмішки з обличчя. Бо зміст оповіді не міг
викликати щось інакше, якусь іншу реакцію. Складалося враження, що те, про що
оповідаєш, вона знає ще до твого сьогоднішнього приходу, але не через соціальні
мережі, а через якийсь власний досвід співставлень. Палітра тої усмішки могла
бути різною, і, власне, могла означати всяке-різне: і емпатичний
сміх (посміюся з тобою), і іронічне співчуття, і уважність до твоєї історії та
терпляче її дослуховування з можливим своїм варіантом
пуанту, і певний скепсис до розказуваного (але не до
оповідача)... Її інтуїція,
однак, проявлялася не лише ув іронічній усмішці з
шармом добрячого досвіду, який не заперечував віри в людей і їхній світ. Часто
результатом тієї інтуїції було проявлення своєї позиції: у погляді на щось
вузькоспеціалізоване, у ставленні до тих чи тих людей, до трактування тих чи
тих ситуацій, у сприйнятті якихось культурних контекстів, суспільних тенденцій,
ментальних проблем. Її позиція нерідко відрізнялася як від кон’юнктурної, так і
від тої, яка на цей, актуальний, момент здавалася і відчувалася загальноадекватною. Бувало, прийдеш до неї в якихось більш
чи менш рівних емоціях, або й зовсім накручений, і намагаєшся донести якусь
новину із культурного життя Львова, якою начебто горять і тішаться
всі, і радість від неї начебто є абсолютно очевидною, а вона враз візьме й
продемонструє, що бачить та інтерпретує це зовсім по-іншому. При цьому йдеться
тут зовсім не про ефект поганого поліцейського чи про апріорне бажання плести
проти течії, або справити враження. Бо ж насправді ми мали справу, так би
мовити, зі стріляним горобцем. Зізнаюся, не завжди мені подобалося оце її
гладження проти шерсті, хоча я слухав її уважно і, без сумніву, приймав її думку
як важливу у повноті спільної опінії. Але цікаво те,
що з плином часу ці її неформатні думки здавалися не лише такими, що мають
право на існування, але й такими, які цілком виправдовували себе, показували
свою переконливість і доцільність, хоча могла такими не здаватися тоді.
Присутність Коли пані
Наталя жила, коли була повна енергії і вагітна ідеями, наповнювала собою всіх і
вся. Цією наповненістю вона вчила. Власне, вчила своєю присутністю:
промовленими коментарями, виголошеними у форматі доповідей ідеями, щоденними
реакціями на актуальне, ретро- і перспективними синтезами. А тепер,
коли її немає з нами, вона вчить своєю відсутністю. Вчить брати на себе
відповідальність, вчить, що треба вивершувати свої проекти, хоча й самій їй це
не завжди вдавалося. А передусім, – як сказав на вечорі пам’яті про неї її
рідний Павло, – вчить любити людей. Людей, світ
навколо і світ всередині себе. І себе як
частину і втілення цих світів. 10–19 жовтня
2019 року Світлини з
архіву родини Хобзеїв, а також відділів української
мови та української літератури Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича.
21.10.2019 |
