незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Володимир Єрмоленко, філософСвободу втратити легкоЗавжди повторюю: в українців та росіян – різна
політична культура. Вони мають велику схильність ідентифікувати себе з царем.
Ми – з тими, хто бореться проти царя. Українська політична
культура тяжіє до множинності. У нас багато центрів впливів: два козаки – три
гетьмани. Російська політична культура – до уніфікації, чіткої ієрархії,
підпорядкування батюшці-царю. Соціологиня Ірина Бекешкіна
якось влучно сказала: "Росіяни схильні до монархії, а українці – до
анархії". Я уточнив би: росіяни теж бувають схильні до анархії, але вона
інша, ніж у нас. Гляньте на протистояння російського та українського "анархізмів" наприкінці ХІХ століття. Для російських
анархістів Бакуніна та Кропоткіна йшлося, щоб убити царя і поставити на його
місце іншого; знищити систему і поставити на її місце іншу, згори вниз. А для
українського "анархіста" Драгоманова йшлося про те, щоб організувати
суспільство так, аби воно царя не потребувало. Знизу вгору, від громад до
держави. Ці схеми умовні. Є безліч
українців, які мріють вклонятися цареві. І є безліч росіян із гострим, яскравим
і живим відчуттям свободи. Але в загальніших рисах ця
схема поки що працює. Українська політична модель – це множинна середньовічна
Русь з її багатьма центрами впливу. Це козацтво, яке обирає собі гетьмана і скидає
його. Це Кирило-Мефодіївське братство, яке бачить
ідеал суспільства в ранньохристиянському братерстві. Це той-таки Драгоманов,
який пропонує децентралізовану модель суспільства як об'єднання громад. До
речі, сучасна українська децентралізація коріннями – це Драгоманов на практиці.
Це сучасна Україна, яка раз за разом зупиняє спроби узурпації. Українська
історія – це спроба побудувати класичну європейську res
publica, "республіку", "спільну
справу", під постійним ризиком завоювань імперіями. Але одна річ – повторювані
історичні моделі, інша – те, що відбувається тут і тепер. Суспільство може бути
схильне до множинності, але в певний момент захотіти "залізного
порядку". Бо в історії можливе все і свободу втрачають навіть найбільш
волелюбні. Візьміть два приклади ХХ
століття – Німеччину й Італію. Німецькі землі були вкрай множинні майже тисячу
років – від Оттонів до "другого Рейху". Їх об'єднувала Священна
Римська імперія, але це об'єднання було умовне: ця "імперія" ніколи
не мала чіткої столиці чи "кремля"; імператор ніколи не мав
абсолютної влади над меншими правителями; його здебільшого обирали на трон, а
відтак могли і скинути. В Італії історія подібна:
її постійно прагнули "об'єднати" – то германці в епоху боротьби між ґвельфами й ґібелінами (політичні
напрями в Італії XII–XV століття, що виникли у зв'язку зі спробами імператорів
Священної Римської імперії ствердити своє панування на Апеннінському
півострові. Ґвельфи об'єднували противників імперії, ґібеліни – прихильників імператора. – Країна); то Папа Римський;
то Мілан, Неаполь чи Венеція; то французи – аж до Наполеона. Нарешті це зробили
у ХІХ столітті. Але навіть зараз Італія залишилася множинною. Подивіться хоча б
на італійський футбол і завзяття спортивних воєн між містами. Утім це тисячолітнє відчуття
множинності в Італії та Німеччині не завадило їм у ХХ столітті
спокуситися тоталітаризмом – нацизмом і фашизмом. Не завадило цю множинність
стерти і знищити, аби уніфікувати суспільства в єдиному натовпі, що вклоняється
фюреру чи дуче. Бо запобіжники проти
узурпації чи втрати свободи – річ умовна. Як і будь-які інші людські явища,
вони винайдені, а винахід рано чи пізно може бути забутий чи скасований. Для чого я це все говорю?
Щоб зауважити: так, Україна – не Росія. Так, у нас сьогодні дихається вільніше.
Так, наше суспільство більш множинне і в ньому більше цінують свободу. Але це
не означає, що так буде завжди. І це не означає, що нам видали стовідсоткову
гарантію, що свободи не відберуть. Саме тоді, коли ми найбільше впевнені у
власній свободі, її можуть украсти. Тихенько, як фокусник видирає скатертинку
з-під вазона з квітами – так, що ніхто й не помітить. Тому боротися за свободу
треба одразу. Щойно бачиш, як фокусник виходить на сцену 20 09 2019 |