Тарас Прохасько

Фашизм з людським обличчям

Чув здавна, що коли здається – треба хреститися. Так само знаю, що історія не повторюється фотографічно, бо надто багато змін пережило надто багато речей, щоби будь-яке явище або подія відбулися так само, як колись. Чув сотні разів про те, що історія нічому не вчить, а сюжетів є дуже обмежена кількість. Також не знаю, чи можна і для чого якось до чогось приготуватися цілому суспільству, чи вартує кричати «вовки!» перед тим, як вони оточать у морозяну місячну ніч і почнуть не тільки гарчати, але й шарпати зі всіх сторін, заки одні вхоплять за кістку, а інший стисне щось у ділянці шиї.

А з іншого боку: відчуття, навіть не підкріплене чіткими аргументами, завжди є правдивим, хоч і не мусить бути правдою. І нема чого тримати його в собі аж до того моменту, коли його потенційна правдивість таки справдиться. Зрештою, нас усіх вже привчили до віщування і прогнозів як популярного жанру, тож мало хто сподівається, що всі ці візії мусять матеріалізуватися. То що вже вимагати від аматора-літератора.

Буду говорити максимально наївно. Як якісь діти, що намагаються переповісти послання об’яви.

Ще від початку виборчої кампанії мені здається, що в Україні вперше за всю її історію формується справжній фашизм. Не нацизм, не більшовизм, не інші ідеологічні маргінальні вождизми, а таки правдивий фашизм. Не такий, в якому завжди любили звинувачувати то одні, то інші українські рухи і незреалізовані програми, а настільки щирий і вітальний, що непомітно приводить майже цілу націю до екстазу єдності у досягненні швидкої величі.

Сучасний український фашизм має в своїй основі базові глобальні речі. Радість споживацтва, життя як розвага, перенаселення, зменшення затрат для первинної ситості, технології колективізму і сегментації спільноти водночас, гомоцентризм, невизначеність, відсутність ідеології і сенсу… Всі ці процеси – при видимій їхній складності і різноманітності – далі обслуговують тих кілька архаїчних інстинктів і емоцій, якими врешті маніпулюють ті, що впевнено дарують новий порядок, новий лад і світле майбутнє, в якому не буде тих, хто проти загального щастя.

Силою українського фашизму є те, що знайшлася, оформилася і інтенсивно задіяла певна корпорація, яка – висунувши вождя, що втілює колективну мрію, – щільно обсіла усі зали, кабінети, сходи, балкони, стрихи і спіжарки влади. Викликаючи при цьому суперечливі емоції. Вони і симпатичні, бо успішні, нові, креативні. Вони такі подібні на тебе, що можна і їм довіряти, і прагнути опинитися на їхньому місці.

Інтригою сучасного українського фашизму є питання сусідства. Оскільки Україна є сусідом фашистської Росії, то виникає питання – що безпечніше? Фашизмом протистояти фашизмові здається часом оправданим. Якщо не мати на увазі того, що фашистська зараза має здатність поширення, вкорінення аж до зрощення і взаємопоглинання.

Але найцікавішою особливістю контемпорального фашизму в Україні є її ключова ідеологічна установка – майбутня велич нової української нації. Єдиної нації українських громадян, в якій представник кожного народу з українським паспортом має святе право називатися українцем. Такий постмодерний імперіалізм, якого бракувало.

Не знаю, може, з тимчасовою величчю щось вдасться. Може, мільйонам вистачить вражень, щоби якийсь час себе краще почувати. Але відомо, що будь-який фашизм, переходячи етапи самовиявлення, по-перше, встигає назвати і упослідити тих, хто не заведений ентузіазмом, по-друге, виснажившись кілька-, кільканадцять-, кількадесятрічним екстазом, залишає після себе цілковиту загладу депресії, з якої виводять ті, кого так само мучить ейфорія і депресія переможця. Але це вже асоціації з історією, яка нічого не учить.

Пережилисми панщину, пережиємо конституцію – казали підавстрійські галицькі селяни. Не особливо парячись тим, що переживуть – як завжди, як усе – не всі.

05.12.2019

https://zbruc.eu/node/94048