Тарас Прохасько

Між жорстокістю і милосердям

Мераб Мамардашвілі неодноразово нагадував про те, що нема чого дивуватися, коли стається щось зле, бо це є нормальним, бо природним. Дивуватися треба тоді, коли стається щось добре. Коли тонка плівка поверхневого натягу людяності не дає себе прорвати напором темних природних сил, які живлять і не дають занидіти людському родові. Натомість у тих точках непроникності плівки з'являється тиск і вип'ячення, що і роблять історію людяності очевидною, дивовижною, зворушливою і доблесною.

За архаїчною парадигмою доблесть-людяність полягала у індивідуальній досконалості і вдатності, які забезпечували перемогу над усім, з чим ця доблесть стикалася. Масакра, якщо вона була переможною, цінувалася як подвиг, що возвеличує убивцю. Оскільки тодішній досвід минулого був ще надто малим, то і візія майбутнього не мала здатності спиратися на історичні висновки (як тепер ми не можемо знати – через короткість часу спостереження за експериментом – чим обернеться, скажімо, тотальна телефонізація, якою є тривалість збереження цифрових архівів, як певні речовини включаться у обмін і геном наступних поколінь), то йшлося переважно про вияв геройства без врахування стратегічного довготривалого планування.

Згодом ситуація змінилася. До подвигів почали застосовувати такі категорії, як ефективність, далекосяжні наслідки, відповідальність, вплив одноосібного подвигу на добро спільноти, його правова оцінка. Звичайна героїчна доблесть була поставлена у контекст причинно-наслідкового ставлення до розгортання часу.

Величезну корекцію до категорії доблесті вніс Христос. Роль всемогутнього героя, який наважився на відмову від своєї могутності, яка через недовгий час відштовхнула десятки тисяч перших християн від безпомічного Бога, який дозволяє зі себе знущатися, і навіть пізніша розправа є відкладеною на невидимий термін, стала все ж сходинкою до сучасного варіанту сприйняття доблесті людяності. Ще однією важливою сходинкою до розширення уявлень про можливе стало життя святого Франциска, якого мало не зліквідували, не уявляючи достеменно, що з такою ницістю чинити.

Натомість становлення монотеїзму усіх ґатунків, а за тим поняття держави, яка вже не однозначно прирівнювалася до володаря, становлення народу, нації, ідеології вивело сприйняття доблесті на вагу добра і зла у такому сенсі, що героїчному ворогові і мучителеві вже важко було віддати пошану за здійснені подвиги.

Теперішня парадигма доблесті взагалі заплутана настільки, що готова цю доблесть оголосити або злочином, або наївністю, або лузарством, або безпонтовим вимахуванням, чимось неуспішним і навіть підігріванням власним страхам відповідальності перед своїм життям. Навіть такий аргумент, де неефективна доблесть є підвалиною сенсорного міфу, вже не сприймається поважно у часи модного викриття міфів (що є насправді проявом міфологічного мислення, котре зайняте передовсім творенням нової міфології). Не виключено, однак, що джерелом масового неврозу близького майбутнього буде потамування і витіснення внутрішнього героїзму, про який соромно буде признаватися.

Як буде – так буде. А все ж найсильнішими місцями у літературі і всьому іншому кіні далі є ті зворушливі моменти, коли усвідомлення приреченості не заперечує, а підсилює нездоланність божественного сотворіння, якому приреченість залишає єдиний шанс – можливість великого жесту, погляду, посмішки, фрази, послання… І забуття.

12.09.2019

https://zbruc.eu/node/92043