www.ji-magazine.lviv.ua

Ольґа Токарчук

Culture.pl вибрав найцікавіші фрагменти з Нобелівської лекції Ольґи Токарчук, яку письменниця виголосила 7 грудня 2019 року.

Світ створений зі слів

Світ становить тканину, яку ми щоденно тчемо на великих кроснах інформації, дискусій, фільмів, книжок, пліток, анекдотів. Сьогодні обсяг праці тих кросен величезний — завдяки інтернету кожен може брати участь у цьому процесі, відповідально й невідповідально, з любов'ю і ненавистю, для добра і для зла, для життя і для смерти. Коли змінюється ця розповідь — змінюється світ. У цьому сенсі світ створений зі слів.

Отож те, як ми думаємо про світ і — що напевно важливіше — як про нього розповідаємо, має величезне значення. Щось, що відбувається, а не розказане, перестає існувати, вмирає. Про це добре знають не тільки історики, але також (а може, передовсім) всякої масти політики і тирани. Той, хто володіє розповіддю і хто її провадить — має владу.

Сьогодні проблема полягає, здається, в тому, що ми іще не маємо готових наративів не тільки на майбутнє, а й навіть на конкретне «тепер», на ультрашвидкі зміни нинішнього світу. Нам бракує мови, бракує точок зору, метафор, мітів і нових історій. Зате ми є свідками, як ці невідповідні, заіржавілі й анахронічні старі наративи пробують запрягти у візію майбутнього, може, закладаючи, що ліпше старе щось, ніж нове ніщо, або намагаючись у такий спосіб порадити собі з обмеженням власних горизонтів. Одним словом, бракує нам нових способів розповідати про світ.

Ми живемо в дійсності багатоголосих наративів від першої особи — і звідусіль до нас долинає багатоголосий шум. Кажучи «від першої особи», маю на думці той тип розповіді, який описує вузькі кола довкола «я» творця, котрий пише менш чи більш прямо лише про себе і через себе. Ми визнали, що цей тип індивідуалізованої точки зору, голос з «я», є найбільш природний, людський, чесний, навіть якщо нехтує ширшу перспективу. Вести розповідь від так трактованої першої особи означає ткати цілком неповторний взір, єдиний у своєму роді, почуватися автономною особою, бути свідомим себе і своєї долі. Та це значить також будувати опозицію «я» і «світ», а вона буває алієнаційна.

Ольґа Токарчук. Фото: Sophie Bassouls / Getty Images

«Я»-наратив

Думаю, що наратив, ведений від першої особи, дуже характерний для сучасної оптики, у якій індивід виконує функцію суб'єктивного центру світу. Цивілізація Заходу значною мірою збудована й оперта саме на цьому відкритті «я», яке становить одну з найважливіших мірок дійсности. Людина тут є головним актором, а її судження — попри те, що одне з багатьох — завжди трактується з увагою і повагою. Розповідь у першій особі видається одним із найбільших відкриттів людської цивілізації, її читають з повагою і сприймають з довірою. Цей тип розповіді, коли бачимо світ очима якогось «я» і слухаємо світ від його імени, як жоден инший будує зв'язок із наратором і каже поставити себе у його неповторній позиції.

Годі переоцінити те, що нарація від першої особи зробила для літератури і взагалі для людської цивілізації — переробила розповідь про світ як місце діяльности героїв чи божеств, на яких ми не маємо впливу, на нашу індивідуальну історію, і віддала сцену людям — таким самим як ми. До того ж із такими самими як ми легко ототожнитися, завдяки чому між наратором розповіді та читачем чи слухачем зароджується емоційне порозуміння, оперте на емпатії. Емпатія за своєю природою зближує і нівелює кордони — у романі дуже легко стерти межу між «я» наратора і «я» читача. Зрештою, «захопливий» роман навіть розраховує на те, що ця межа буде знесена і стерта, і, завдяки емпатії, саме читач на якийсь час стає наратором. Отож література стала полем обміну досвідом, агорою, де кожен може розповісти свою власну долю або дати голос своєму alter ego. Причому це демократичний простір — кожен може висловитися, кожен може також створити «голос, що промовляє».

Ольґа Токарчук. Книги Якова (переклад Остапа Сливинського). Київ: Темпора, 2019

Мабуть, ще ніколи в людській історії так багато людей не займалося писанням та оповіддю. Досить глянути на найближчі статистики.

Коли я відвідую книжкові ярмарки, бачу, як багато видаваних книжок стосується власне цього — авторського «я». Інстинкт експресії — можливо, так само сильний, як инші інстинкти, які проєктують наше життя — найповніше виявляється у мистецтві. Ми хочемо, щоб нас зауважували, хочемо почуватися винятковими. Наративи типу: «Розкажу тобі свою історію», «Розкажу тобі історію моєї родини» чи «Розкажу тобі, де я була» — це сьогодні найпопулярніші літературні жанри. Це великий феномен також тому, що нині ми всі можемо послуговуватися письмом і багато людей опановує цю (колись застережену для окремих) здатність самовираження у слові та розповіді. Проте це парадоксально нагадує хор, що складається зі самих солістів — голоси накладаються один на одного, змагаються за увагу, рухаються подібними шляхами, остаточно заглушуючи один одного. Ми знаємо про них усе, можемо з ними зідентифікуватися і пережити їхнє життя як своє. Однак попри це читацький досвід напрочуд часто неповний і розчаровує, бо виявляється, що експресія авторського «я» не гарантує універсальности. Чого нам бракує, то це — як видається — параболічного виміру розповіді. Бо герой параболи є собою, людиною, що живе в певних історичних чи географічних умовах, а водночас виходить далеко поза цей контекст, стаючи Кожним і Скрізь. Коли читач слідкує за чиєюсь історією, описаною в романі, то може отожнити себе з долею зображеної постаті і розглядати її ситуацію як свою, натомість у параболі мусить цілком відмовитися від своєї окремішности і стати Кожним. У цьому психологічно вимогливому прийомі парабола універсалізує наш досвід, знаходячи для різних доль спільний знаменник, а її недостатня присутність становить свідоцтво безпорадности.

Вихід за рамки жанрів

Можливо, щоб не потонути в огромі назв та прізвищ, ми почали ділити велетенське левіятанове тіло літератури на жанри, які трактуємо як дисципліни у спорті, а письменників і письменниць як учасників спеціялізованих змагань.

Повсюдна комерціялізація літературного ринку призвела до поділу на галузі. Відтоді відбуваються книжкові ярмарки і літературні фестивалі такої чи иншої літератури — цілком окремо, творячи клієнтуру читачів, котрі охоче замикаються у криміналі, фентезі чи science-fiction. Особливість цієї ситуації: те, що мало лише допомогти книгарям і бібліотекарям у впорядкуванні на полицях огрому видаваних книжок, а читачам допомагало зорієнтуватися в обсягах пропозиції, стало абстрактними категоріями, до яких не тільки вкидають новий твір, але згідно з якими починають писати самі письменники.

Щораз частіше жанровий твір нагадує форму для тістечок, яка творить дуже подібні результати. Їх передбачуваність вважають чеснотою, їх банальність — досягненням. Читач знає, чого має сподіватися, й отримує саме те, чого хотів.
Я завжди була інтуїтивно проти таких порядків, оскільки вони провадять до обмеження письменницької свободи, до небажання здійснювати експерименти і трансгресію, яка є істотною рисою творення взагалі. І зовсім виключає із творчого процесу всяку ексцентричність, без якої немає мистецтва.
Добра книжка не мусить захищати свою жанрову приналежність. Поділ на жанри є результатом комерціялізації всієї літератури й ефектом трактування її як продукту для продажу з усією філософією бренду, тарґету і подібних винаходів сучасного капіталізму.

Краянув: дім, у якому творила Ольґа Токарчук. Фото: Kornelia Głowacka-Wolf / Agencja Gazeta

Література: у пошуках сенсу

Література — це одна з небагатьох сфер, які пробують утримати нас при конкретиці світу, оскільки за своєю природою вона завжди «психологічна»: зосереджується на внутрішніх раціях і мотивах постатей, виявляє їхній досвід, в жоден инший спосіб не доступний для другої людини, або просто провокує читача на психологічну інтерпретацію їхньої поведінки.

Тільки література здатна дозволити нам глибоко увійти в життя другої істоти, розуміти її рації, ділити її почуття, переживати її долю.

Розповідь завжди обертається довкола сенсу. Навіть якщо не виражає цього безпосередньо, навіть якщо програмно «відхрещується» від пошуку значення, зосереджуючись на формі, на експерименті, коли здійснює формальний бунт, у пошуках нових виражальних засобів. Читаючи навіть найбільш бегавіористично й ощадливо написаний роман, не можемо утриматися від питань: «Чому так відбувається?», «Що це значить?», «Який тут сенс?», «До чого це провадить?». Можливо, що наш розум еволюціонував до розповіді як процесу надавання сенсу мільйонам збудників, які нас оточують, і навіть під час сну безустанно і невтомно снує свої нарації. Отож розповідь — це впорядкування в часі нескінченного обсягу інформації, з усталенням її зв'язків з минулим, теперішнім і майбутнім, відкриванням їх повторюваности й укладанням у категоріях причини й наслідку. У цій роботі беруть участь і розум, і емоції.

Кадр із фільму «Слід звіра» («Pokot») режисерки Аґнєшки Голланд, 2016. На фото: Аґнєшка Мандат. Фото: Robert Pałka / Next Film

Чуйний наратор

Я пишу фікцію, та це ніколи не є чимось виссаним з пальця. Коли я пишу, мушу все відчувати всередині. Мушу пропустити крізь себе всі істоти і предмети, наявні у книжці, все, що людське і позалюдське, живе і неживе. Кожній речі і особі мушу приглянутися зблизька, з найбільшою поважністю, й уособити їх у собі, персоналізувати.

Для цього мені служить чуйність. Чуйність-бо — це мистецтво ототожнення себе, співвідчування, а отже безустанного пошуку подібностей. Творення розповіді — це нескінченне оживлення, надавання існування тим усім окрушинам світу, якими є людські досвіди, пережиті ситуації, спогади. Чуйність персоналізує все те, до чого звертається, дозволяє надати йому голос, надати простір і час для існування й експресії. [...]

Чуйність — це найскромніший вид любови. Це той її вид, який не з'являється в книжках ані в евангеліях, ніхто в її ім'я не присягає, ніхто на неї не покликається. Не має своїх емблем і символів, не провадить до злочину ані заздрощів.

З'являється там, де ми уважно і зосереджено вдивляємося в инше буття, у те, що не є «я».

Чуйність спонтанна і безкорислива, виходить далеко поза емпатичне співвідчування. Це радше свідоме, хоча, може, трохи меланхолійне поділяння долі. Чуйність означає: глибоко перейматися иншим буттям, його крихкістю, неповторністю, його неопірністю на страждання і вплив часу.

Чуйність зауважує між нами зв'язки, подібності і тотожності. Це той тип погляду, який бачить світ живим, пов'язаним між собою, який співпрацює і співзалежний від себе.

Література власне збудована на чуйності щодо кожного иншого від нас буття. Це основний психологічний механізм розповіді. Завдяки цьому чудовому знаряддю, найбільш рафінованому способові людської комунікації, наш досвід подорожує крізь час і потрапляє до тих, котрі ще не народилися, проте колись сягнуть до того, що ми написали, що розповіли про нас самих і про наш світ.

Не маю поняття, як виглядатиме їхнє життя, ким будуть. Часто про них думаю з почуттям провини і сорому.

Кліматична і політична криза, в якій нині намагаємося віднайтися і якій прагнемо протиставитися, рятуючи світ, не взялася нізвідки. Ми часто забуваємо, що це не якийсь фатум чи примха долі, а результат багатьох конкретних економічних, суспільних і світоглядних (в тому числі релігійних) виборів і рішень. Жадібність, брак відповідальности допровадили світ до статусу предмету, який можна різати на шматки, використовувати і нищити.

Тому я вірю, що мушу вести розповідь так, немовби світ був живою єдністю, що безустанно стається на наших очах, а ми — його водночас малою і потужною частиною.

З польської переклала Наталка Римська

Джерело: Nobel Prize

9 12 2019

https://culture.pl/ru/article/olga-tokarchuk-te-scho-ne-rozkazane-perestae-isnuvati-vmirae