www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Возняк

Дуже не хочу бути Касандрою. Проте…

Мене останнім часом не полишає відчуття, що Україна все більше перетворюється на щось подібне до Веймарської республіки. Спробую сам для себе структуризувати це нав’язливе передчуття.

Отож, що було характерним для Веймарської республіки:

Веймарська республіка була нестійким державним утворенням, яке постало після краху Німецької імперії. Головне слово тут – нестійким. Її постійно сотрясали політичні катаклізми – вона виникла в 1919 році внаслідок Листопадової революції після поразки Німеччини у Першій світовій війні.

Веймарська республіка була обкарнана країнами-переможницями – вони окупували Рурську область а також Кельн, Кобленц, Майнц, Фляшенгальц, Ельзас-Лотарінгію, Ельпен-Мальмеді, Морене, Данціг, Позен, Поморя, Мемельланд – подаю у німецькій транскрипції, бо до обкарнування вони так називались.

У 1920 р. у ній вибухнув правий реваншистський Капповський путч. Того ж 1920 р. лівий бунт робітників і створення Рурської червоної армії. У 1923 році робітничий бунт в Баварії і створення Баварської совєтської республіки. 1923 рік – спроба створення сепаратистської Рейнської республіки.

Гіперінфляція кінця імперії 1919 та в результаті світової фінансової кризи 1929-1933 рр.

Зовнішнє управління країною – країнами-переможницями.

Немічність фрустрованого німецького народу. Розпука і безнадія.

Самопожирання політичних еліт, які геть нехтували народом.

Геополітична самотність. Щоправда, доти, доки не встановили дружні стосунки з СРСР…

Але разом з тим і демократичність. Але на жаль, як виявилося, з суїцидальними схильностями.

І в результаті, як вершина розвитку демократичного розвитку Веймарської республіки, поза всяким сумнівом демократичний прихід до влади нацистів Гітлера у результаті виборів 1930 та 1933 рр. Тобто – результатом розвитку Веймарської республіки став суїцид 1945 року.

Україна теж є нестійким державним утворенням, яке постало після краху СРСР. Головне слово тут теж – нестійким. Її теж постійно сотрясають політичні катаклізми.

Україну, користуючись зміною режиму, теж обкарнала Російська Федерація – анексувала Крим та окупувала частину Донбасу прикриваючи убогою рядниною так званих ЛНР/ДНР – це на даний момент…

Сепаратизм: у Криму у 1994-95 рр. вибухнув сепаратистський Мєшковський путч, який ледь не закінчився успіхом. Про інші сепаратистські подриги всі знаємо.

Теж право/лівий реваншизм – то комуністів (Леонід Кравчук), то червоного директорату (Леонід Кучма), то криміналітету-олігархату (Віктор Янукович) і т.д. А тепер драчка олігархів і врешті парад олігархічної змови, яка вкотре підминає державу Україну.

Гіперінфляція - після розпаду СРСР в 1990-ті та в результаті світової фінансової кризи 2008 року, війни 2014 року.

Ну і безсумнівна демократичність держави Україна – ще один збіг - он як блискуче показово провели перший етап виборів. Хоч з суїцидальними нотами. Може комусь не сподобається, але так відчуваю.

І теж немічність значної частини фрустрованого українського народу, який на п’ятому році війни таки схиляють (чи схилився) до капітуляції і здачі суверенітету. Головне, щоб не було війни…

Про самопожирання та незрілість політичних еліт і говорити нічого… Бачимо на прикладі теперішніх виборів – політичні еліти, чи то пак, олігархічний клуб з огляду на свою жадібність просто нищить один одного ну і - державу. Не дивно, бо для них Україна просто якесь Конго, де щось добувають. Вони ж насправді живуть у парижі-лондоні-женеві.

Про зовнішнє управління Україною не писав лише мертвий. І не лише олігархами з парижу-лондону-женеви. А й з боку спонсорів, які, відповідно, мають повне право і музику замовляти. Інша справа, що управління Україною переходить з рук в руки – то до Росії, то на Захід. Тепер виглядає на те, що знову кермо перебирає Росія.

На якому етапі розпаду веймарської демократії ми перебуваємо? Якщо така спекуляція доречна, то, як на мене, десь у 1927 році – в «золотих двадцятих», коли Німеччина трохи оклигала завдяки приходу до влади німецьких державників – хоча й не націоналістів – і після всього пережитого життя ще здалося «золотим».

Та не так сталося, як гадалося, - потім вальнула економічна катастрофа 1929-1933 рр. і Веймарська республіка впала…

То ж чого чекати Україні у наступній президентській каденції?

По-перше, ми перебуваємо на порозі чергової системної економічної кризи, прихід якої передбачають на 2020 рік. Її прихід від такої маленької економічної потуги, і такої бездумної у відношенні до самої себе держави, як Україна, не залежить.

По-друге, ми очікуємо і на свою маленьку економічну катастрофу – надходить час розплачуватися за багатомільярдні запозичення. А чим? Ми ж пориваємо з своїми донорами. Тобто рефінансування і реструктуризація боргу навряд чи можливі. Хіба знову жебрати в Росії. Не безоплатно, звісно… Прийдеться здаватися чи що… І віддавати… Що віддавати відомо.

По-третє, ніхто не відміняє планів Путіна по повному поглинанні України. І це вже не буде відкусування від України шматків території. Вона потрібна вся. У тій чи іншій формі.

Але тут є два варіанти:

Власне повне поглинання у випадку повної фрустрації всього населення, що малоймовірно – якісь острівці незгідних все одно залишаться – дивімось на карту голосування у другому турі. Навіть варіант псевдосуверенної Білорусі не всіх задовільнить. Хоча, як бачу, величезну частину народу вже задовільняє.

Або ж повномасштабна громадянська війна – бо щось мало віриться, що Галичина та Волинь аж так відморозяться. Отож готуймось. Навіть здавшись – шматками чи повністю – сидітимемо в окопах – хто у російських, хто в українських. Вже сидимо – на Донбасі. Бо протистояння Росія-Захід теж ніхто не відміняв. Отож мотатимемо службу або в армії Путіна – це я про хлопців призовного віку – або в своїх окопчиках – читай натівських чи криптонатівський. Отака дилемка. Чи так, чи так – від фронту не відмажемось.

Одним словом – не з огляду, кого оберемо у другому турі президентських виборів, а з огляду на обставини, які від нас не залежать, ми вповзатимемо у тридцяті роки розпаду Веймарської республіки.

Тоді чим це закінчиться, запитаєте ви? А тим самим, що і у випадку з Німеччиною – пароксизмом національної консолідації. Після кожної розрухи і кожної наруги приходить правий реванш – консолідація нації довкола чогось чи когось. Причому не важливо, чи йдеться про справжню розруху, чи про розруху у головах. В Італії, Угорщині, Польщі не було ніякої справжньої розрухи – однак на хвилі національного егоїзму до влади прийшли націоналісти– а про декого з них сміливо можна говорити як про неофашиста… Бо в голови була забита матриця розрухи – отож обрали націоналістів. Навіть Велика Британія сором’язливо ховаючи свій егоїзм/націоналізм у шати Брексіту пішла тим самим шляхом. На жаль цими прикладами парад національних егоїзмів не закінчується…

Отож, після демократичних виборів в Україні 2019 року та періоду глибокої кризи, який, так виглядає, неминучий, глибокої фрустрації і можливого банкрутства держави Україна, якщо народ не знайде якогось реального виходу з того коридору, яким його гонить на бійню і оскаженіла еліта, і об’єктивні обставини, чекаймо реконкісти радикального українського націоналізму – з усім, що з цим пов’язане. Наш бал демократії може завершитися так, як і у Німеччині. Як виглядатиме ця Україна – чи це буде кілька областей, чи і того не буде, не знає ніхто. Який режим буде – побачимо. Однак реакція буде. З усіма наслідками, як, як воно прийнято, найбільш дошкульно вдарять по найслабших та призначених винними – вивчайте історію. Вже зараз достигають грона ненависті та люті. Хіба сліпі не бачать…

Чим це закінчилося для Німеччини – відомо.

Не хотілось би. Проте це може бути прямим результатом того, що відбувається сьогодні в Україні.

Хто не вивчає історії, той… і далі за текстом.

Вибачайте, що не гламурно. Хотів би помилятися.

Хоча, ми ж звикли до серіалів. Запасаймося попкорном. Повеселимось.

4 квітня 2019. Львів