www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Філоненко, філософ, богослов

Ми живемо на руїнах антропологічної катастрофи, але думаємо, що все нормально

Жан-Поль Сартр одного разу сказав, що інші — це пекло. За цими словами стоїть досвід насильства, що приходить від зустрічі з інакшістю. Ось, мовляв, є інші, які нам загрожують. Це природна реакція. Але перш, ніж захищати себе, важливо зрозуміти, хто ти такий. А здогадуватися, хто ти такий, можна лише завдяки Іншому.

Умовляючи себе не боятися інакшості, ми опиняємося в злиденній позиції. Страх не зникає після кількох дискусій і кількох книг. Іншого перестають боятися, коли виявляють до нього цікавість. А зацікавитися Іншим можна, лише зазнавши щастя від зустрічі з ним.

Досвід Іншого дає література. Завдяки їй ми відкриваємо можливість іншого, але не травматичного досвіду, який потім можемо перевірити в житті.

Цю альтернативну позицію Тарас Прохасько сформулював так: інші— це рай. Звучить красиво, але такий підхід таїть в собі величезний виклик. І перш ніж продовжити, зроблю невеликий, але важливий відступ.

У моїх знайомих є трирічний прекрасний син. Батьки про нього дуже турбуються, адже коли він виходить в пісочницю, то швидко стає лузером, не витримуючи битви за виживання. І ось його віддали в дитсадок, приходять забирати, а він раптово щасливий. Зате є інша дівчинка в його групі: реве, не перестаючи.

І ось тато запитує хлопчика: «Як думаєш, чому дівчинка плакала?» «Вона не хотіла йти», — відповідає оптимістичний трилітка, який, фактично, переносить на дівчинку свій досвід. Так і ми дивимося на умовну дівчинку, яка плаче, і говоримо, мовляв, не плач, але не помічаємо, що її образили не тут, а ще вранці, а може образили не її зовсім, а її дідуся.

Так ось, у більшості розмов про діалог і сприйняття Іншого ми не враховуємо, що знаходимося на території країни, яка пережила тоталітаризм і антропологічну катастрофу.

Тоталітарний режим не просто ігнорував людяність, зводячи її до нуля. Ним було винайдено технології розлюднення, тобто пішов у глибокий мінус. І коли вимикається така держава, ми чомусь сподіваємося автоматично потрапити в нульовий стан. Але так не працює — потрібен величезний шлях, щоб з такого знівеченого стану нелюдяності прийти в нуль.

Я кілька років вів семінари для вчителів історії по темі Голокосту. І раптом в один прекрасний день десь у Голландії почув доповідь, який перевернув моє сприйняття України. Той дослідник сказав: у кожному українському населеному пункті був момент, коли не просто вбивали людей, а коли робили це так масово і жорстоко, що могили ворушилися до десяти днів і стогнали. Тоді я зрозумів, що не існує України, в якій я жив до цього. Відтоді, коли їздив по країні і бачив ці місця, зазвичай відмічені пам’ятними знаками про розстріли, все всередині переверталося. Адже це не просто розстріл, а тисячі людей, убитих з пістолетів німецькими солдатами. Все це було тут, на цій території.

Жах нашої країни в тому, що ми живемо на руїнах антропологічної катастрофи, але думаємо, що все нормально. Ніби потрібно просто домовитися, навчитися розмовляти. Все це правильно, але ми живемо на руїнах системи виховання через страх, де зруйновані елементарні людські зв’язки. Однак, ніби інопланетяни, не помічаємо цей контекст.

Кілька років тому я задався запитанням про те, як ми можемо ставитися до Іншого. Оскільки займаюся богослов’ям, моя відповідь проста: любити. Але справа в тому, що ми можемо любити рівно тією мірою, якою знаємо, що нас люблять.

Ми звикли розуміти «любов» тільки як свою дію щодо кого-то або чогось. Але мені здається, що це справа зовсім пропаща, якщо ми не можемо звітувати перед собою в тому, що нас люблять.

Люди, які можуть діяти, не просячи нічого натомість, зазвичай добре знають, що є щось в цьому світі, у зустрічі з чим вони стали живими. Тобто їх люблять.

Катастрофа починається там, де ми стикаємося з людьми, які намагаються займатися чимось, не знаючи, що їх люблять. Або, що ще гірше, які говорять: «Мене не люблять, то й що ж? Я буду любити». Звучить благородно, але коли безлюбі люди починають любити, замість того, щоб відкрити, що їх люблять, це катастрофа.

Виглядає абстрактно, але це дуже конкретна річ. І ось чому.

З кожним траплялося так, що приходив друг і просив про допомогу. Зазвичай ти допомагаєш, але якщо у проблеми немає рішення, кажеш, вибач, мовляв, не можу допомогти. Але одного разу мене осінило, що справжні проблеми неможливо розв’язати. І виходить дурість. Коли приходить людина з простою проблемою, ти намагаєшся допомогти. А коли з нерозв’язною — умиваєш руки.

Зрозуміти це допомогли мені діти з дитячих будинків та хворі з хоспісів, яких я час від часу відвідую. Завдяки їм я відкрив альтернативу допомоги і вмивання рук — якщо я не можу допомогти, це єдина причина бути поруч.

Позиція розділеного життя дивовижна. І не тому, що ти нібито стаєш моральним героєм. Навпаки. Коли починаєш жити поруч з людьми, яким не можеш допомогти, то стаєш свідком того, як людина починає розуміти: вона кохана. Він стає живим і щасливим. Хоча ще недавно ти думав, що він помре у тебе на очах.

Щастя розділеного життя виглядає як героїчна позиція, але це нерозумно. Саме в цій ситуації зустрічаємося з красою, яка дозволяє бути людяним.

Головне питання: «Яким чином ми дізнаємося, що нас люблять?»

Колонка записана під час Дискусії Українського ПЕН «Я і Інший: Право бути собою» в Харкові

7 11 2019

https://nv.ua/ukr/opinion/bida-ukrajinciv-chogo-mi-ne-pomichayemo-50052226.html