www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Андрухович

145 років тому у Празі народився поет. Коли його хрестили, він отримав не два і не три, а цілих шість імен – Рене Карл Вільгельм Йоганн Йозеф Марія. Тоді це ще не здавалось екстраваґантністю, хоча натякало на деякі родинні дивацтва, до яких, можливо, достосувався і священник. У дорослому віці носій шести імен залишив собі два з них – перше й останнє. До того ж перше, офранцужене, він вирішив онімечити. Так виник Райнер Марія Рільке – ім’язнак, який донині цілком по-особливому притягує не тільки адептів вершинної поезії й високого модернізму. Ні, не тільки й далеко не тільки. Бо Рільке – це магія й гіпноз.

Пів століття, яке цей поет прожив на землі (1875 – 1926), переплело в собі стільки трендів, течій та світоглядних конструкцій і політичних практик, що не загубитися в усій тій насиченості просто поет шансів, здається, не мав. Символізм, фройдизм, філософія життя, к’єркеґоризм, декаданс, вітаїзм, феноменологія, фовізм, кубізм, нова речевість, ніцшеанство, толстовство, юнґіанство, натуралізм, юґендштиль, сецесія, арт-нуво, окультизм, неохристиянство, неопоганство, богошукацтво, аванґард, марксизм, анархізм, футуризм, комунізм, фашизм, Перша війна, кілька революцій, падіння імперій, переділ Європи – я навмисне скидаю все це жужмом, не озираючись на полички, шухлядки, етикетки і рівні взаємного підпорядкування. Велика екзистенційна загадка: як зміг поет (переважно складний, малозрозумілий, закритий, самозаглиблений, «затемнений» і «шаманічний»), друковані праці якого з’являлися незримими накладами заледве в пару сотень примірників, так заволодіти увагою Буття і створити навколо себе – думається, назавжди – таке потужне притягальне поле?

Відповіді на щойно поставлене запитання я не шукаю, воліючи таємницю. Вона від Рільке невід’ємна, як сам Рільке невід’ємний від поезії. Замолоду мені схотілося підійти до неї – як до таємниці, так і до поезії – на кілька кроків ближче, й так почали формуватися мої перші переклади. Я не переходив межі, зокрема вікової: брався лише за поезії Рільке-початківця, мого на той час ровесника. Все, що вийшло з-під його пера після умовного 1898 року, для мене лишається не торканим досьогодні. «Мій Рільке» завжди ранній, ще не втілений, попередник себе самого, посередник, юнкер і ад’ютант, прото-Рільке (або, злостивіше, недо-Рільке). «Мій Рільке» – це передусім стара Прага, Богемія, вторинний учнівський імпресіонізм та легка, стилізована під чештіну, слов’янщина. «Мій Рільке» – це адвент, пора очікування. Передчуття, Перед-Різдво. Ми недаремно увійшли у грудень. Поет недаремно народився одного з перших чисел цього різдвяного місяця.

Була, щоправда, ще й ритмізована поема у прозі «Пісня про любов і смерть корнета Крістофа Рільке» (1904), перекладати яку я зголодніло кинувся на баварській віллі «Вальдберта» під час першої в житті резиденції. Це був її, резиденції, самий початок і, щоб не поїхати глуздом від надміру шокових терапій, я забіг, мов у мандрівний притулок, у той манірний «рицарський епос», перемацуючи його поривні синтагми на предмет негайної українізації. Колись я залюбки перепишу ту дещо завчасну й надто поквапливу спробу.

Слова «манірний» і «мандрівний», які щойно виринули, ведуть мене пунктиром рільківських місць, де в різні часи пожилося чи лиш побувалося: мюнхенський Швабінґ і берлінський Вільмерсдорф, Венеція, Флоренція, Люксембурзький сад у Парижі, вічний Рим, колонії Ворпсведе. Аякже – і замок Дуїно в околицях Трієста на італо-словенському пограниччі, фамільний маєток певної аристократичної династії, де Рільке, як і, зрештою, в будь-якому іншому місці світу, розкішно паразитував (у давньогрецькому значенні цього слова) на рештках колишнього і вже фактично процвиндреного чужого багатства. Поет, з якого – на щастя для війська й поезії – не вийшло військовика, бездомний візіонер і салонний медіум, аґент незримого у зримому, містичний коханець дам, переважно суттєво за нього старших, засліплений «Святою Руссю» напівідіот, якому, попри всі паломництва по Волзі та Дніпру, так і не відкрилась її, «Святої Русі», накладна потьомкінська природа, переконаний симпатик молодого фашизму та ранніх тоталітарних гримас його вождя Муссоліні – все це Райнер Марія Рільке.

Але це далеко-далеко не все.

Будете проїздом у швейцарському кантоні Валліс – відвідайте місцину з раритетною назвою Рарон. Там Рільке казав себе поховати. Про лейкемію він дізнався пізно – мабуть, на останній стадії. Але йому вистачило часу, щоб як слід намучитися: від знеболювальних засобів він уперто відмовлявся, бажаючи спізнати біль існування до самого дна. Він також устиг із максимальною ретельністю підшукати місце для свого майбутнього поховання. Краєвид, який відкриється з того цвинтарного пагорба, скаже все.

На могильній плиті ви прочитаєте його останні рядки, спеціально для плити й написані:

Rose, oh reiner Widerspruch, Lust,

Niemandes Schlaf zu sein unter soviel

Lidern.

Їх можна перекласти так:

Ружо, чисте заперечення, втіхо

бути сном Нікого під безліччю

повік.

Розгадуйте.

*   *   *

Погонич-вітер, мов отару,

у глиб лісів сніги жене.

В передчутті ясного дару

ялиця нині не засне.

Вона вдивляється у сніжні

дороги, ніби чує клич,

кладе на вітер віти ніжні,

стає високою, мов ніч.

*   *   *

То білий замок смутку й самоти.

У залах щось безмовне в’ється тінню,

а плющ, мов покруч, пнеться по камінню,

і снігом замело шляхи й мости.

Під білим небом, зітканий з химер,

мигоче замок, чутно звуки скрушні.

Годинникові стрілки непорушні

на білих стінах: час уже помер.

*   *   *

Я завше вдома поміж днем і сном,

там, теплі від забав, поснули діти,

там любо старшим при вогні сидіти

повитими світінням, як рядном.

Я завше вдома поміж днем і сном,

там вечорові дзвони, і до ночі

там постаті натомлені дівочі

завмерли над ясним криничним дном.

А над усе – ця липа за вікном.

І всі літа, що мовкли в ній віками,

знов оживають і течуть гілками

на чуйній варті поміж днем і сном.

*   *   *

Мій вечір – книга. З адамашку

його оправа палахка.

Неспішно золотаву пряжку

відíмкне лагідна рука.

Так увійду в сторінку першу –

вона довіриться мені –

і другу в тишині завершу,

а третю бачу вже вві сні.

Переклади Юрія Андруховича (зроблені у 1981 – 1990 рр).

04.12.2020

https://zbruc.eu/node/101966