www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Андрухович

На початку був не чоловік, а переклад. Покальчуком я захоплювався з молодих років завдяки латиносам, яких він перекладав. Так, Хуліо Кортасар передусім. Але не тільки він – і Маріо Варґас Льйоса, і Жоржі Амаду. (Про те, що він перекладав Борхеса, я тоді ще не знав, як не знав і про самого Борхеса.) Пригадую, збірка малої прози Кортасара «Таємна зброя», дуже своєчасно видана «Дніпром» у серії «Зарубіжна новела», захопила мене всього, з головою й серцем, ще й тому, що я похапцем ковтав її в останні дні перебування на волі. Мене от-от мали забрити до війська, я судомно хапався за все, що допоможе в ньому зберегтися. Передусім – за Покальчукові переклади малої прози Кортасара. Це було на ту хвилину щось єдине й цілісне – Кортасар і Покальчук, сеньйори Юрій та Хуліо. 

Так я несвідомо готувався до перших із ним зустрічей. Як і до майбутньої, 90-х років, тісної дружби.

Ключовим моментом її зародження є, звичайно, той дивний міжнародний письменницький круїз 1994-го – шестипалубний грецький корабель «Word Renaissance» і чотири сотні авторів на ньому. Юрко був одним із незаперечних лідерів того збіговиська. Вільне володіння англійською, французькою, іспанською та польською (якою ще? Біодовідки подають число 11) робило його своїм у всіх корабельних каютах та компаніях.

Але по-справжньому своїм він був серед нас. Тобто серед тих, які наприкінці подорожі врешті знайшли для себе назву «Пси Святого Юра». Це мало бути нове літературне об’єднання – неофіційне, щось на зразок малої академії, себто майстерні, відгомін – чому б ні? – давнього ваплітянства. Своє втілення ця спроба знайшла в єдиному випуску однойменного альманаху, який ми сформували наступного, 1995 року. У «Псах» зійшлися доволі різні письменники – Римарук, Герасим’юк, Медвідь, а також усі три бубабісти. Сьомим і водночас першим був Покальчук. Це він написав базову версію нашого маніфесту (чи не маніфесту, а відозви?), що її ми спільними зусиллями дошліфували вже після повернення на суходіл, у Юрковому номері готелю «Сент Джордж Лікабеттус» в Атенах. Назва готелю в її українській версії – «Святий Юрій Ликаветський» – здалася нам знаковою. Обставина місця вказувала на момент істини. За всієї нашої іронічності ми поважали т. зв. випадкові збіги.

З усіх семи псів до Святого Юра найближче стояли ми з Покальчуком. Звичайно, тільки в тому сенсі, що наші батьки дали нам саме його ім’я. Тож ми змовились і в останній перед відльотом до Києва вечір вибралися до Патрона. Готель неспроста називався саме його іменем. Він розташований під самою горою Ликавет, на вершині якої церква Святого Георгія, він же Юрій, він же Юр. На гору ми сходили однією з багатьох стежок. Паломницьке зусилля зближувало, ми перейнялися символізмом ситуації – от ми, два Юрії, два пси Святого Юра, йдемо вклонитися йому ж, унизу під нами миготять і переливаються Атени, десь далеко внизу сонце сідає в море, життя до нас ласкаве, таке буває в ньому раз. Там ще крутився такий собі дідок-фотограф: у ті часи вони пантрували туристів повсюдно, ці майстри нав’язати вам кольорове фото на пам’ять.

Саме він і виконав найвищу волю, клацнувши нас кілька разів. Гроші він брав наперед, і в нас були всі підстави сумніватися, що ми колись побачимо ті знімки. Але Юрко сплатив усю суму і на спеціяльному конверті написав свою київську адресу. Дідок повівся з нами чемно: не минуло і трьох місяців, як роздруковані кольорові знімки з Атен – о диво! – допхалися до Києва. Юрко дуже тішився і трохи пишався ними. Я, щиро кажучи, теж.

Ага, ще один сюжет із фотографуванням на тій же чарівній горі. Дві жіночки у стилі «руссо турісто». Вони й не припускали, що ми можемо знати їхню мову (цікаво, за кого вони нас мали? Покальчука – за латиноса, а мене? Зрештою, всі ми там могли здаватися греками, хоча й не античними.) Дами дуже просили на мигах, щоб їх клацнути. Звісно – на їхній апарат. А може, їм хотілося чогось більшого? Вони виглядали так, наче їм хочеться. Але пси Святого Юра не зламалися. В тому сенсі, що ми навіть не зізнались у володінні російською. Покальчук, так само на мигах, показав їм, як правильно позувати і трохи їх поклацав. Можливо, двічі. Тодішні фотоапарати працювали на плівці, й кожен кадр у ній мав ціну.

Починаючи з того вечора, ми стали дуже близькими друзями. Не назавжди, але надовго.

За роки нашого товаришування я почув від Юрка безліч його історій. Серед них – і про службу на радянській військовій базі в Індонезії, про те, як він, попри закритий режим, налагодив контакти з місцевими, роздобув собі їхній одяг і, відповідно загримувавшись та постійно щурячи очі «під малайця», втікав через бетонний мур за межі частини й ровером ганяв по Джакарті. Або про ризиковані блукання серед бразильських фавел. Або про нічну бійку з кількома пуерториканцями в Нью-Йорку, про те, як він вихопив ножа і різко протнув його лезом загусле перед їхніми носами повітря – тож вони таки не зважилися на нього напасти, хоч як їм кортіло.

Такі то були історії.

Згодом настав фактичний переїзд Юрка до Львова. Саме тоді він потроху зі звичнішого для мене Покаля поступово перемінився на Пако. Так його став називати Тарас Чубай, і це прижилося: Пако. Йому пасувала й іспанська мова, й іспанське ім’я, й епаньйолка.

Перебираю в пам’яті події останнього його року – і все більше впевнююся, що всі мої з ним зустрічі композиційно закільцьовуються в кав’ярні львівського «Жоржа». Був вересень 2007-го, тобто черговий Форум видавців, для Юрка – перепрошую за повторення цього слова! – останній форум.

Святий Юрій на атенській горі підморгнув нам зі своєї високості й назвався по-французькому легковажним готельним іменем. Ми пили коньяк із півнями та ще кількома музикантами, голосно тішилися товариству, Джон не міг не розповідати анекдотів.

А я час від часу кидав погляд на жахливо змарнілого блідого Юрка і думав: «Він вибереться, він не може не вибратися, от і з лікарні вже виписали, відтепер з ним усе буде добре.»

Найдивніше те, що я не помилився.       

24.01.2020

https://zbruc.eu/node/95096