незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Юрій АндруховичПригоди транслітераціїОдна з моїх задавнених ідей-фікс – написати котрийсь роман латинкою. Ще в 90-ті роки я ладен був заризикувати таким експериментом.
Ясна річ, я усвідомлював, що коло читачів такого твору може виявитися
надзвичайно вузьким і крихким, а перспектива того, що тільки найвитриваліші та найврівноваженіші одиниці проб’ються хоча б до середини тексту, є більш ніж імовірною. Проте боятися цього
я б не став, бо, щиро кажучи, не звикати. Варто було також передбачити
цілком реальний сплеск обурення й роздратування. В наші дні завдяки тотальній
соцмережевій нервозності обурень і роздратувань у рази побільшало. Але вже й тоді, наприкінці 90-х, опублікування в Україні роману, написаного латинськими літерами, швидше за все викликало б доволі темпераментний осуд. Як тоді, так і нині авторові, напевно, закидали б диверсію
щодо рідної мови. Точніше, щодо її популяризації,
й особливо серед тих, хто
нею взагалі не користується.
Але не тільки: авторові дорікали б і тим, що він свідомо
ускладнює сприймання мови й серед тих, для кого вона
таки є рідною. Проте і ця, скандальна чи, по-нинішньому, «хайпова», загроза не надто відвадила б мене, коли б. Коли б не дещо суттєвіші, як на мій погляд, моменти. Перший із них: я мусив би знайти для латинки певну смислову виправданість. Іншими словами –
про що має бути такий роман, аби латинкове письмо виглядало вмотивованим? Якою має бути базова (скажімо, концептуальна чи хоча б сюжетна) підстава для
такого вибору? Пробний камінець я закинув у «Перверзії»,
героїня якої Ада Цитрина народилася в Америці й, очевидно,
не мала змоги відвідувати суботню українську школу. Вона вільно володіє мовою, але губиться в кирилиці.
Через це, фліртуючи з Перфецьким, вона пише йому свої короткі
записки латинськими літерами.
Автор же мусить удатися до примітки з поясненням «правопису Ади», в якому кириличне В стало латинським V, Ж – ZH, Х – KH, Ц – TS, Ч – CH, Ш – SH, а Щ –
SHCH. (Кілька років по прем’єрі «Перверзії» мене приємно заскочила одна з перших спроб
тодішнього Кабміну офіційно внормувати засади кирилично-латинкової транслітерації:
це виглядало майже як у моєї Ади!). Гаразд, пробний камінець по-своєму спрацював. Але на якихось нуль цілих і нуль десятих від загального
романного обсягу. Як написати
латинкою весь роман? Певний час я кружляв довкола варіанта з романом у листах, причому електронних. Сьогодні вже не всі пам’ятають, що існує такий
спосіб кореспонденції, як імейл (e-mail). Тим більше, що тоді,
в 90-ті, переважна більшість
сервісів електронної пошти ще не встигла
кирилізуватись, і нам навіть
у межах України доводилося писати одне одному латинкою, транслітеруючи кирилицю на власні розуміння та смак. Для мого роману це могло стати непоганою зачіпкою. Проте поки я розтягував
задоволення від перших проблисків задуму, технології не дрімали, й імперія Білла Ґейтса
почала успішно вможливлювати
кирилицю – зокрема в е-пошті. Мій недозадум
на очах позбувався виправданості.
До того ж був і другий момент, який стримував мене і тоді, й пізніше. Він пов’язаний зі згаданим уже Кабміном. Точніше, з моєю недоінформованістю про деякі його звершення.
Скажімо, я довший час підозрював, що засади транслітерації він так остаточно
й не внормував. Мої підозри знаходили собі обґрунтування вже хоча б у тому, як постійно змінювалося моє ім’я в закордонних
паспортах різних років: Iouri, Jouri, Youri,
Yurij, Yuriy. Бракувало тільки нормативної на сьогодні версії Yurii, з якою я, до речі, не згоден, але про це далі. Такий очевидний різнобій у засадах, звісно, не надихав. Як узятися за написання роману латинкою, коли
не існує єдиної графічно-фонетичної конвенції? Вживеш, до прикладу, в такому романі словосполучення «чулі зітхання», а деякі читачі відчитають
твоє «chu» як «ху» і звинуватять автора у вживанні брудної російської лайки. Подібного штибу конфузів може виникнути безліч. Куди не кинь
– жахливо невдячна то була затія. *
* * Днями я випадково дізнався, що 27 січня 2010 року уряд України (це були
останні його тижні перед нашестям Януковича) ухвалив постанову № 55 «Про впорядкування
транслітерації українського
алфавіту латиницею» (надалі
в цьому тексті – 55-та
постанова). До неї прив’язана
таблиця транслітерації, поглянути на яку можна тут. Оцінюючи цей, станом на сьогодні все ще чинний, документ, слід апріорі пам’ятати,
що ідеал неможливий. Ідеально було б виходити з передумови, за якої одній літері першої
абетки відповідає суто одна літера другої. Проте українська
абетка має 33 літери (й це ще
без апострофа), а латинська 26. Ідеально
(одна дорівнює одній) не вийде, бо 26 (перепрошую
за очевидність) не дорівнює
33. Кількісне відставання наявної в латинській абетці суми літер від
реальної фонетичної потреби
всі латинописні слов’яни ще на початках своєї новітньої писемності взялися долати з поміччю такого собі графічного махлювання, як діакритика: вони подомальовували до окремих латинських літер усілякі дашки, гачки, риски і хвостики. Як їхні західні сусіди німці – умляути (хоча не тільки німці й не тільки умляути). Завдяки цьому майже всі
національні абетки старої Європи стали своєрідною латинкою плюс. Скористатися цими хитрощами, копіюючи, скажімо, поляків або чехів
(а такі спроби в XIX сторіччі в нас були), українці нині жодних
резонів не мають. Історичних – тому що в історії нашої писемності
з огляду на її переважну кириличність потреби в
тому не виникало, це не можна вважати елементом
національної традиції.
Прагматично-утилітарних – тому що
українська латинка, вільна від баласту
історичності, має бути якомога простішою, в усіх сенсах легко схоплюваною й у певному сенсі універсальною. Офіційна версія транслітерації, зафіксована у згаданій 55-й постанові, враховує це й обходиться без діакритики, що само по собі є великим її позитивом. З дефіцитом же латинських літер вона прагне собі порадити
«методом Ади», застосовуючи
т. зв. диграфи, себто комбінації з двох латинських літер на позначення однієї кириличної. Вибір «англійської» моделі, згідно з якою Ш це SH, Ч – CH, а Ж – ZH, цілком виправданий, безболісний і негроміздкий. Є, щоправда, й особливий випадок – літера Щ, яку
доводиться передавати через подвійний
диграф SHCH. Дякувати Богу, розробники
транслітерації не вдалися
до «німецької» моделі, за якою Щ слід було
би писати як SCHTSCH. Додам у плюс
розробникам, що Г у них не
G, а H. И в них не I, а Y. Отже, «hovoryty»,
а не «govoriti», «honytva»,
а не «gonitva». Це важливий елемент увільнення від російськості. Але на цьому про позитиви все. *
* * Що варто переглянути, зважаючи на нелогічність і пов’язану з нею деяку плутаність або й неохайність? 1) За такого
гострого браку латинських літер (згадані 26 проти 33) аж п’ять із них просто собі гуляють, себто цілком проіґноровані: C, J, Q, W,
X. Отже, маємо фактично навіть не 26, а 21 проти 33! І якщо Q справді нікуди радше не прилаштуєш, а W виглядає незайво хіба що в написанні
іноземних власних імен (як Warhol, наприклад, чи Bowie),
то викинути на смітник інші три – велика дурниця. Тут і криється чималий потенціал виправлення поточної транслітерації. 2) Аду
Цитрину не варто наслідувати
в усьому: вона теж помилялася. Якого біса писати Ц як диграф TS, коли
є цілком незадіяне латинське C – третя літера абетки? Невже «Bila Tserkva»
(Тсерква? справді?) виглядає краще, ніж «Bila Cerkva»? 3) Для чого створювати проблеми з Й, вигадуючи для нього штучну дуальність:
на початку слова воно Y, в інших позиціях – I? Згідно з цією нормою, я тепер Yurii. Перепрошую,
я ніякий не Юріі. Чому просто не задіяти J – для всіх випадків з Й? Щоб Йосип був
Josyp, а Йоаникій – Joanykij. 4) Чому б так само не стосувати J у диграфах для Є (йе), Ї (йі), Ю (йу), Я (йа) – причому одностайно:
як на початку слова, так і всюди? Щоб
Юрій був Jurij, а не Yurii, Марія – Marija, а не Mariia? Домовмося про очевидне: що Y – це И (і тільки воно), а I – це I (і тільки воно). Що «п’яний»
куди логічніше писати як «pjanyj», а не «pianyj», бо піаніно
тут зовсім ні до чого. 5) Третя в незадіяній pjatirсі – літера X. Тим часом
наше українське Х вимагають
передавати диграфом KH. Це,
напевно, досить слушно для арабської. Можливо, для івриту чи грузинської.
Так, я встиг уже звикнути
до свого закордонного паспорта, в якому
я Andrukhovych. Як і до книжкових
обкладинок моїх перекладів англійською та французькою, де я так само Аndrukhovych
(на щастя, не Yurii, а
просто Yuri). Але написання
Andruxovych мені таки миліше. Їй-богу, є великий сенс домовитися: xaj ukrajins’ke X передається тією ж латинською літерою
Х. 6) «М’який знак і апостроф латиницею не відтворюються»,
– категорично стверджує 55-та постанова. Яке просте рішення! Не відтворюються, то й дідько з
ними, іґнорувати. Але чому
б саме апострофом та й не позначити
м’який знак? Щоб замість слова, наприклад, «кілька» (kil’ka) не з’являлося жодного «кілка́» (kilka)? А слово «вість» щоб не робилося
непроханим омонімом до гри в карти, званої
«віст»? 7) І останнє. Збіг літер
З і Г 55-та постанова чомусь наказує
відтворювати як ZGH. Скажімо,
«згоріти» має писатись як «zghority». Це нормально? Інтенція, звичайно, зрозуміла: якщо Ж ми передаємо диграфом ZH,
то ми не можемо так само через ZH передавати
ЗГ. Але чому б для таких випадків
не стосувати дефіс і «згоріти» не писати як «z-hority»? Z-hoda? *
* * На завершення цього педантичного й місцями, може, надто деталізованого екскурсу зазначу таке. Nixto ne mozhe vykljuchaty,
shcho na pevnomu etapi podal’shoji
kul’turnoji emansypaciji ta zvil’nennja vid russkago mira
nam, a radshe nashym nastupnym pokolinnjam, spodobajet’sja ideja z povnocinnym perexodom na latyns’ke
pys’mo. Do toho chasu bulo
b duzhe nepohano zabezpechyty movu tverdymy, lohichnymy j odnoznachnymy pravylamy jiji vidtvorennja. Chesno kazhuchy, ja navit’ ne
proty dozhyty.
13.11.2020 |