www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Лисенко, професор, завідувач відділу історії України
періоду Другої світової війни Інституту історії України НАНУ

У нас група людей, які мають дуже приблизне уявлення про музеєфікацію складних подій минулого, фактично протегує перетворенню пам'яттєвого простору на експериментальний майданчик "митця" з вельми специфічним "творчим кредо"

За своє свідоме життя мені доводилося лічені рази оприлюднювати власну позицію з питань, що видавалися життєво важливими для нашого суспільства і держави. Вперше це було тоді, коли Дмитро Табачник намагався підпорядкувати собі унікальний комеморативний проєкт – "Книга пам'яті України", аби в "ручному режимі" спрямувати його в проросійсько-євразійське русло.

Тоді це було колективне звернення науковців до вищих органів влади. Дмитра Табачника не допустили до керівництва проєктом, натомість він, зрештою, включивши свої владні важелі, відіграв невдячну роль "могильника", перекривши його державне фінансування.

Нині знову йдеться про історичну пам'ять. І знову пов'язану з Другою світовою війною та її жертвами. Справа стосується обставин появи та діяльності Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр", створеного російськими бізнесменами єврейського походження Михайло Фрідманом, Павлом Фуксом та Германом Ханом. Про це багато написано, то ж не буду переповідати відомі факти.

Логотип Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр"

МЕМОРІАЛЬНИЙ ЦЕНТР ГОЛОКОСТУ "БАБИН ЯР"

Висловлюючи зараз особисту думку, одразу зазначу, що належу до групи дослідників, опозиційно налаштованих до будь-яких спроб реалізації приватних чи корпоративних проєктів, зорієнтованих на меморіалізацію Бабиного Яру. А також взагалі будь-якої нової забудови на меморіальній території.

Сутність проблеми – не тільки в різних підходах. Адже конкуренція ідей, відкрита дискусія і всебічна наукова експертиза є надійною запорукою того, що, врешті-решт, перемагає позиція, яка найкраще втілює зміст задуму, відповідає запиту й очікуванням суспільства, є вивіреною в системі наукових і етичних координат.

Формуючись у групу однодумців, що згодом набула статусу робочої групи при Інституті історії України НАНУ й офіційно підтримується та фінансується Міністерством культури України, ми виходили з того, що заходами з увічнення пам'яті жертв Бабиного Яру і Голокосту має опікуватися винятково держава.

Втім, це не виключає співучасті, зокрема й матеріальної, громадських інституцій та окремих благодійників.

Презентація концепції комплексної меморіалізації Бабиного Яру

МИКОЛА КНЯЖИЦЬКИЙ

До певного часу конкуренція між двома групами велася переважно в науковому та інформаційному полі з дотриманням певних (хоча й не всіх) стандартів, адже до їхнього складу входили знайомі і навіть приязні у стосунках між собою вчені та громадські діячі.

Робоча група при Інституті історії України підготувала і презентувала власну "Концепцію комплексної меморіалізації Бабиного Яру", що нині проходить наукову експертизу провідними вітчизняними і зарубіжними фахівцями, а також концепцію пілотного проєкту – Меморіального музею пам'яті жертв Бабиного Яру в будівлі колишньої контори єврейського кладовища.

Основна лінія розходження між двома концепціями може бути позначена кількома тезами.

По-перше, члени робочої групи при Інституті історії України принципово відкидають можливість будь-якого нового будівництва не тільки на території Заповідника "Бабин Яр", але й на території колишніх цвинтарів.

По-друге, є штучною і неприйнятною спроба виокремлення т.зв. "Голокосту від куль" із загальної історії Голокосту в Європі. Втілення такої ідеї відкидає в прорадянський цивілізаційний простір, придатний для пророщування ідей "русского мира".

По-третє, музейна установа, про яку йдеться, мала би синтезувати контексти історії Голокосту в Україні та історії Голокосту в Європі.

По-четверте, оскільки Бабин Яр став місцем знищення не тільки євреїв, які становили 2/3 жертв екстермінацій, видається справедливим ушанування пам'яті всіх інших категорій жертв геноциду – ромів, радянських військовополонених та підпільників, українських націоналістів, бранців Сирецького концтабору, заручників, психічно хворих, жертв Куренівської техногенної катастрофи.

По-п'яте, необхідно створити дві окремі установи – музей Голокосту і музей Бабиного Яру, які розкриватимуть дещо відмінні аспекти тогочасної трагедії, а також раніших і пізніших подій.

Однак нерівні стартові умови і можливості (ініціатори російського проекту заявили про готовність інвестувати в нього майже 100 млн дол.) залишають зусилля робочої групи при Інституті історії України на периферії уваги владних структур. Натомість для роботи Меморіального центру міська влада Києва навдивовижу швидко створила максимально сприятливі умови.

До складу Наглядової Ради Меморіального центру були запрошені відомі політики, громадські та релігійні діячі: Віктор Пінчук, Алєксандр Квасьнєвський, Йошка Фішер, Яков Дов Блайх, Натан Щаранський, Святослав Вакарчук, Джо Ліберман, Володимир Кличко та інші.

Вражає легкість, з якою Київська держадміністрація підхоплює ідеї, пов'язані з будівництвом та інвестиціями в нього. Її очільник настільки ангажувався у архітектурно-будівельну сферу, що, здається, втратив відчуття пріоритетів для міської громади.

У столиці безладно забудовується історична частина міста, по-варварськи знищується неповторний архітектурний та рекреаційний ландшафт. Київ швидко втрачає своє самобутнє обличчя і переповнюється потворними житловими "свічками" та "новотворами" сумнівної культурної вартості на кшталт "скляного моста" від Володимирської гірки до філармонії.

Поява кожного такого об'єкту супроводжується галасливими піар-акціями. До речі, на черзі – ще один "шедевр", ініційований київським головою, – флагшток для Державного прапора України висотою 75 м (загальна вага конструкції – 85 тонн !) вартістю у 85 млн грн., який планують встановити на території Національного музею історії України в Другій світовій війні, на самому схилі Дніпра (неофіційна мета – на 3 метри перевершити висоту флагштоку у м. Дніпро).

Національний музей історії України у Другій світовій війні

Це робиться з порушенням усіх приписів ЮНЕСКО, під охороною якої перебуває територія музею. Тим часом за 100 метрів від Київради, на Майдані Незалежності, кияни та гості столиці ламають підбори на вщерть поколотих , хитких плитах покриття поблизу фонтанів.

А що вже казати про стан доріг і тротуарів у місті! Обіцяю, що і цей "щирий прояв турботи" мера про "оптимізацію" усталеного простору Національного музею історії України у Другій світовій війні, очевидно, спричинений якимось парі, не залишиться без прискіпливої уваги та протидії київської громадськості.

Віталій Кличко і його оточення (як і їхні попередники) ставляться до столичної території, як до власного приватного угіддя. Вельми сумнівними з огляду на діюче законодавство є способи "легітимації" землекористування в районі Національного заповідника "Бабин Яр".

Ще у період 2005–2009 років Фонд пам'яті "Бабин Яр" Вадима Рабіновича на не дуже законних підставах за підтримки тодішнього мера Леоніда Черновецького взяв в оренду дві ділянки землі у 7,7 га. Так нічого там і не спорудивши, Вадим Рабінович продав Фонд, а разом із ним і договори на оренду, Меморіальному центру Голокосту "Бабин Яр".

За таких умов зведення будь-яких споруд і наповнення їх змістом, суголосним уявленням російських олігархів, – лише питання часу.

Приватизуючи разом з землею право на меморіалізацію цього простору на тій підставі, що у головних бенефіціарів тут загинули родичі, організатори Меморіального центру просто обходять існуючі обмеження і заборони, незалежні експертні та інші процедури, "протискуючи" через київських можновладців необхідні рішення.

Нещодавно в реалізації російського проєкту відбувся неочікуваний поворот. Запросивши до нього На посаду "художнього керівника" запросили російського режисера Іллю Хржановського. Цей скандально відомий "митець" запропонував зовсім інше "бачення" того, як треба втілювати цю тему.

Головний історик, відомий вчений з Нідерландів професор Карел Беркхоф та один з основних промоутерів Яна Барінова змушені були залишити проєкт, як і кілька інших їх колег. Розпрощався з його організаторами й очільник робочої групи з формування основної експозиції Дітер Богнер.

Карел Беркхоф

На жаль, Офіс Президента України, Верховна Рада і Кабінет Міністрів України відсторонилися від цієї справи, до якої існує підвищена увага світової спільноти.

Цю дивну пасивність слід трактувати як мовчазну згоду і санкцію на імпровізації київської влади в купі з російськими олігархами у цьому "танці смерті" на кістках жертв війни, чи байдужість і незрілість нашого політикуму?

Коли вести мову на вищому рівні відповідальності, то йдеться не лише про імідж Української держави у світі, а й про безпекові проблеми. Зведення споруд на місці масових розстрілів наших співгромадян та їхнє наповнення тим, що пропонує Ілля Хржановський, неодмінно спричинить сум'яття і протестні акції в українському суспільстві.

Так склалося, що мені доводиться співпрацювати з багатьма установами, що займаються меморіалізацією подій Другої світової війни, зокрема, Національним музеєм історії України в Другій світовій війні, Музеєм Другої світової війни у Гданську, Музеєм Аушвіц-Біркенау (Польща), Міжнародною Освенцимською Радою при Міністерстві культури Республіки Польща, а також відвідувати різні музейно-виставкові акції.

Кращий вітчизняний і зарубіжний досвід демонструє надзвичайно зважене, делікатне, глибоко продумане і науково вивірене оперування історичними джерелами та способами звернення до історичної пам'яті.

Важко уявити, щоб у Ізраїлі чи Польщі держава могла віддати у приватні руки чи на відкуп зарубіжним бізнесменам пам'яттєві проєкти такого змісту і значення. Ще складніше припустити, що у цих та багатьох інших державах такі питання вирішувалися б на рівні однієї (хай і столичної) міської влади.

У нас же група людей, які мають дуже приблизне уявлення про музеєфікацію складних подій минулого, фактично протегує перетворенню пам'яттєвого простору з найвищим регістром трагедійності на експериментальний майданчик мультимедійних психоделічних атракцій "митця", специфічне "творче кредо" якого викликає стільки справедливих нарікань.

Апелюючи до сумління, почуття відповідальності, професіоналізму, я добре усвідомлюю, що ці непопулярні у їхньому середовищі поняття викличуть скептичні посмішки у тих, хто педалює російський проєкт – мовляв, про що це він?!

Тому адресую ці слова не їм, адже, як виявляється, щоб вирішувати складні проблеми, пов'язані з культурою пам'яті, у нашій країні не обов'язково бути людиною культурною і наділеною історичною пам'яттю.

Звертаюся до людей доброї волі – чесних, розумних, свідомих громадянського обов'язку, не засліплених і не скутих ідеологічними стереотипами, відповідальних за те, що коїться довкола нас і з самими нами.

Не дайте ЇМ вкотре пошити кожного з нас, усе суспільство і державу у дурні, перетворити всіх нас на маріонеткових блазнів у цьому театрі абсурду!

Не дозволимо ЇМ і надалі давати нам принизливі ляпаси на очах у наших дітей і всієї світової спільноти, паплюжити НАШ культурний простір і НАШУ пам'ять про гіркі, але спільні сторінки минулого!

Нагадаймо ЇМ, що не минає безкарно наруга над двома речами – Людською Гідністю і Насильницькою Смертю.

30 04 2020

https://www.istpravda.com.ua/columns/2020/04/30/157421/