www.ji-magazine.lviv.ua

Мілена Хомченко

Василь Бажай — львівський класик абстракціонізму, автор тривимірного полотна та об’ємної живописної інсталяції. За студентських часів навчався у радянських живописців Романа Сельського та Карла Звіринського. Працює з медіумами живопису, інсталяції та перформансу.

Мистецький шлях Василя Бажая не обмежується лише художньою діяльністю, ще у 90-х він був одним з ініціаторів заснування Інституту актуального мистецтва, на основі якого згодом створили “Тиждень актуального мистецтва” та “Дні мистецтва перформанс у Львові“.

В межах персонального проєкту Василя Бажая Forte-2, що з 9 липня до 1 серпня 2020 року проходив у Щербенко Арт Центрі, “Коридор” поговорив із митцем про період навчання, організацію “Тижня актуального мистецтва” та “Днів мистецтва перформанс у Львові.” А ще, звісно, про життя, про вібрацію тону форте та про мистецьку «екологію духу».

Василь Бажай, з проєкту “П’яно-Форте IV” (Львів)

Що заховано в назві «Forte-2»

Для мене не такою важливою є назва. Forte як проєкт виник дуже давно, у середині 90-х, ще коли у Львові був фестиваль сучасної класичної музики «Контрасти». Мене туди запросили, щоб я зробив перформанс, хепенінг і об’єкт. Тоді це була культова споруда при Костелі кларисок, зараз це Музей сакральної барокової скульптури Пінзеля. Саме на фестивалі «Контрасти» почався проєкт Forte і ним відкривався фестиваль. Було багато дуже цікавих груп, цікавих авторів.

Все почалося з музичного фестивалю, але я не прив’язував проєкт Forte до музичного циклу чи структури. Він просто існував як об’єкт. Мені подобалося це слово і його структура, що відповідала пластичному рішенню проєкту. Пізніше він постійно доповнювався новими роботами: інсталяціями й навіть перформансом. Всі складові йшли послідовно і були пов’язані між собою, але в основі всього лежала одна єдина річ — абстрактна ідея. А абстрактну ідею я не прив’язую ні до чого, тому що вона сама по собі виникає і є самодостатньою. Проте, щоб її втілити, щоб вона матеріалізувалася, її потрібно пропустити через об’єктивну сутність. Тією ж сутністю був я, оскільки я є суб’єктом, індивідом, і вона проходила крізь мене, а потім відтворювалася в абстрактній реальності. Так відбулося з Forte. Аналогічно відбулося і зараз.

Минулого року в мене був проєкт у Львівській галереї імені Возницького, десь у жовтні, «П’яно-Форте IV». Пізніше він повторився у Музеї сучасного мистецтва Корсаків у Луцьку і лише близько місяця тому закінчився. Все йде одне за одним.

А як роботи з назвою взаємодіють? Вони структурально і тонально відповідають вібрації форте, яка виникла у моїй практиці і продовжується далі. Роботи з різних періодів можуть бути в одному проєкті, але є й зовсім нові. Я зіставляю ці речі. Зіставлення мені не заважає, навпаки допомагає.

Про те, що таке живописна пластика Бажая

Неможливо прослідкувати, як ти до неї приходиш. Вона сама приходить до тебе, входить в тебе, тебе формує. Вона вибудовує твою власну пластику, руху, танцю, звуку вібраційного, і коли ти вже готовий, вона починає з тобою співпрацювати. Ти починаєш доторкатися до неї, і вона виходить через твої пальці і матеріалізує сама себе. Ось такою є живописна пластика, свого роду архітектоніка.

Але вона мусить бути тайною, я не хочу її до кінця розкривати. Якщо ти починаєш її відкривати, вона стає нецікавою. Тому я залишу її при поверхневому аналізі.

Живописна пластика Василя Бажая. Живопис та інсталяція.
Фото: Максим Білоусов.

Про вчителів – Романа Сельського й Карла Звіринського

Знаєте, студент завжди хоче, щоб йому щось таке відкрили, таке слово сказали, що він після цього стане «шик-майстром», але такого не буває. Вони були викладачами в академії, де, як і в кожному навчальному закладі, була консервативна система зі своїми методичками, за якими студент виконує відповідну програму. Але у них був свій безпосередній індивідуальний підхід. Що туди входило? Туди входила розмова. Філософські і релігійні питання, цілий психоаналітичний цикл проходив у цих приємних бесідах. Розмови про літературу, поезію, різні життєві речі, які набагато більше дають, ніж методички. Під час таких розмов вибудовуєш себе як особистість, а не тільки як ремісника.

Академія дає саме ремісницьку штуку. Ти стаєш професіоналом згідно з відповідними вимогами. Вони ж у розмові готували особу, яка дійсно починає мислити, діяти, приймати рішення, шукати відповідні цикли, проєкти й концептуально підходити до мистецтва, але така бесіда не кожному вдавалася з викладачів. Звіринському ж і Сельському це дуже добре вдавалося.

Особливо Звіринському. Це був фантастичний викладач, з яким було приємно говорити. Ти завжди йшов після його розмов із багажем, з яким потім працював, хотів йти далі та заглиблюватися у цей творчий процес.

Про поняття «екологія духу»

Екологія духу — це властивість, яка тебе підсилює і відроджує. Ти стараєшся через мистецтво відкривати той внутрішній світ, у якому тобі приємно. Це для мене була внутрішня потреба, що починає не просто говорити про себе словами, а існувати як процес, в якому ти перебуваєш. Для мене це була та сила, яка давала можливість постійного руху, пошуку, приємного, навіть деколи брутального і деструктивного.

Адже мистецтво — це постійний рух у темноті, де нічого не видно, наче йдеш у провалля. Якщо ти на вірному шляху, ти відчуваєш, що став на якийсь камінчик, який тобі дасть можливість зробити новий, подальший крок. Це є той внутрішній невидимий світ, який ти інтуїтивно починаєш відчувати та враз починаєш із закритими очима йти в повній темноті.

Не думаю, що про перформанс можна багато говорити та дискутувати. Перформанс треба дивитися. Це є дія, яку ти як митець відчуваєш. Стихія, яка відбувається в незапланований наперед момент. Ти просто відчуваєш усім своїм єством, що ця річ повинна відбутися тільки така і тільки зараз.

Наперед запланований перформанс, навіть у мові, не є перформансом. Він стає драматургією, сценою у театрі. А перформанс живе з мистецтвом, з пластикою, з інтелектом та психікою. Це річ, яку треба споглядати й про неї говорити немає сенсу, адже коли ти говориш про неї, то це і є перформанс.

Про синтез живопису, перформансу й інсталяції

Чому у мене такі речі відбуваються? Тому що відповіді, які я не можу знайти у малярстві, знаходжу у перформансі. А перформанс мені допомагає відкрити сторінку у подальшій праці над малярською штукою. Якщо я далі не можу знайти відповідь, то шукаю її в інсталяції. Взагалі це є життя. Що не крок, то щось нове… Але треба вміти бачити та вміти слухати. Потрібно навчитися читати самого себе. І тоді одне інше доповнює, допомагає, і ти не стоїш перед стіною, яку не можеш пробити і яка тебе зупиняє. Ти проходиш крізь ту стіну і відкриваєш нові світи, так глибоко заходиш, що деколи аж боїшся. Але не хочеться до кінця відкривати цю тайну, бо вона дає тобі можливість рухатися. Тому що робити те, що ти вже знаєш, стає не цікаво і банально.

Без назви, диптих, 1992. Полотно, олія.
Фото: Максим Білоусов.

Про мистецькі школи та їхню актуальність

Весь розподіл відбувається лише у соціальній сфері. Якщо говорити про мистецтво, воно абсолютно немає ніякого стосунку до класифікацій. Традиція чужа для мистецтва, мистецтво — це вільний рух. Вільний політ. Не можна просто позначити, що є твоє, ні, воно приходить і входить в тебе, твориться у тобі.

Але все залежить від твого ставлення і твоїх намірів. Якщо з відкритим серцем і з чистою душею, тоді воно дійсно зацвіте і такими запахами, що всі птахи злетяться на той запах, на колір тієї штуки, на цю структуру. А школи київська чи львівська… Вони, можливо, і мають стосунок до історії, конкретних персоналій, але це соціально-політична річ, адміністративна. Мистецтво не тримається на школах та класифікаціях. Школи крок за кроком починають формувати техніку, ремісницьку штуку, за якою працював викладач, навчальний заклад. А якщо ти хочеш щось творити, то треба вирватися з тієї рутини.

З чого почався Тиждень актуального мистецтва

Це почалося з нас. Було декілька людей, які створили Інститут актуального мистецтва і вже потім на основі цього Інституту сформували «Тиждень актуального мистецтва», який проводили кожного року. Нас було приблизно 20 людей, ми якось поверталися з Києва до Львова і просто вирішили створити такий фестиваль. Я не пам’ятаю, можливо, і від мене пішла ідея його заснування, але її підтримали всі, тому взагалі не йшлося про конкретних ініціаторів.

Туди входили перформанси, інсталяції, малярські речі. Меккою була Галерея Дзиґа, але в той період, коли нею ще займався Маркіян Іващишин. А коли він вже відійшов у інший світ по хворобі, вона стала не такою голосною та актуальною. До цього з десяток років все дуже міцно трималося, приїздило багато колективів. Це була дійсно важлива мистецька подія для Львова і не лише для нього. Для її існування ми створили мистецький фонд «Діалоги», були інвестори, зацікавлені фінансувати фестиваль.

Подія потребувала змін та керівника, який міг би все мобілізувати. Завдяки Маркіяну це все відбувалося, але він відійшов – і все відійшло.

Постійно змінювалися учасники. В певний період був Олесь Дзиндра з Музею Ідей, Влодко Кауфман, Маркіян Іващишин, Зеновій Мазурик та інші. Потім склад змінився і все трималося тільки завдяки ініціаторам. Зараз «Тиждень актуального мистецтва» продовжується, але я не знаю його рівень, та й Дзиґа перейшла у зовсім інший контекст.

Це була дійсно потужна мистецька дія, самому хотілося в ній брати участь. Зараз я вже від організації фестивалю відійшов. Вже не маю такої енергії й лишилося працювати тільки над тим, чим я хочу, і не займатися адміністративними обов’язками.

Про силу Януша Балдиги

У Любліні проходив фестиваль перформансу і ми разом з Володимиром Кауфманом у ньому брали участь. Була школа Балдиґи, не знаю, чи буде вона проходити цього року, все залежить від фінансування. Але Януш — просто фантастичний перформер та педагог. Такі місця дійсно варті уваги. Через його школу пройшла чимала кількість людей. Його школа давала можливість вирости, розвиватися, провокувала думати, бачити нове.

Про творчі колаборації

Співпрацювали особливо у часи 90-х, у 1993-1994 роках. Були французько-українські зустрічі. Але я не дуже приділяв співпраці великої уваги, тому що для мене створення мистецтва – це замкнений герметичний цикл, у якому я працюю сам. Я старався бути не дуже залученим до колаборацій, навіть деколи відмовлявся. Ця річ відбувається тільки в мені, і я не є колективною особистістю.

Про свободу й можливості при Радянському Союзі

Я почав ще у 80-х роках при Радянському Союзі робити такі речі, які в Україні ще не робили. Тому розвал мало значення мав для мене, хіба могли тільки з’являтися політичні заяви в мій бік. Мені говорили, що не тим займаюся, що підриваю ідеологію і таке подібне. Але для мене такі ситуації не мали значення, тому що мистецтво для мене — все і для мене не має різниці, хто і як на мене дивиться. Ніхто не міг мені заважати, бо творчість давала мені ту внутрішню еміграцію, де тільки я існував і не дозволяв нікому до мене підходити.

В той період я формував самого себе і ще з 1979-го року я щорічно виставлявся у Львівській картинній галереї зі своєю персональною виставкою. Це відбувалося протягом 5-6-ти років. Я весь час робив те, що я хотів і зміни на мене не впливали.

Фрагмент роботи «Без назви», 2016.
Фото: Максим Білоусов.

Свого часу у Львові ми думали зробити центр сучасного мистецтва на основі Львівського палацу мистецтв. Я написав програму, ми все узгодили з обласною радою. Вже все відшліфували, але ті, хто були причетні до рішення створити цей проєкт, пізніше відмовилися. Можливо, зверху хтось натиснув, щоб цього не відбулося.

Тоді я прочитав устав Спілки художників України і побачив, що є можливість вийти з пропозицією організації секції концептуального мистецтва, якщо вже не виходить центр сучасного мистецтва. На той момент я був у складі правління спілки. За правилами потрібна була кількість людей, які би проголосували та прийняли рішення про створення секції. Тож ми це зробили, устав дозволяв і була зареєстрована секція концептуального мистецтва. Ми приймали в секцію членів Спілки художників України, були цікаві проєкти, але вона не розвивалася, тому що спілка не була до цього готова. Це не було на часі й навіть сьогодні не є на часі, тому що такими речами постійно треба займатися, фінансувати. Ці речі повинні обростати ініціативою, як обростали Інститут актуального мистецтва й «Тиждень актуального мистецтва». У секції ж ініціативи не було, а вішати собі на плечі організацію такої речі та боротися з чимось невидимим і непоборимим не мало сенсу, тому все відійшло на задній план.

Але зараз з’являться нові можливості, нові проєкти. Можливо, навіть, сама спілка не буде потрібна, тому що зараз зовсім інше спрямування, по-іншому ставимося до мистецтва та бачимо його розвиток. Спілка ж — це ідеологічна структура, а концептуальне мистецтво для ідеології, яка була при спілці, не годиться.

Про нові й старі імена

Я не вважаю, що мистецтво може бути старим чи молодим. Якщо ти не візьмеш мистецтво за свою сутність, якщо це не є твоє життя, а тільки для галочки, нічого з того не вийде. Це дійсно свого роду фанатизм, який потрібно організувати й над чим треба постійно працювати. Треба працювати перш за все над собою, а бути художником онлайн, слідувати школам — це формування ремісника. В таких ситуаціях ти можеш вважати себе професіоналом, але це зовсім не так. Так може зовні здаватися, а всередині — пустота.

Якщо мистецтво дійсно варте уваги, то можуть бути цікаві і старші, і молоді, якщо вони дійсно мають у собі те прагнення й сутність. Тоді ти знаєш, що це є твоя життєва потреба, мов ковток повітря.

Треба пройти відповідну дорогу. Не можна раптово зупинитися і зрозуміти, що це кінець твоєї дороги, що ти вже все дістав, а насправді зробив лише пару кроків. Ця дорога дуже довга і містить дуже багато поворотів. Вона тебе починає вчити, ти починаєш формувати себе на ній.

Не нарікати на себе, а відкривати в собі самого себе. І тільки для себе самого ж. Це і є та дорога. Якщо ж тобі щось не вдається, якби ти не старався, які плани не робив, ти цю річ все одно не відкриєш. Краще про плани не думати, а збільшувати свою творчу силу, але без планів, тут «пятилетка» не проходить.

1 08 2020

http://www.korydor.in.ua/ua/ideas/vasyl-bazhaj-mystetstvo-ne-trymaietsia-na-shkolakh-ta-klasyfikatsiiakh.html